Про обличчя нашого патрiотизму
Презентація книги польського публіциста Павла Смолєнського «Поховання різуна», що пройшла у клубі книжкових новинок Міжнародного Фонду «Відродження», безумовно, стала подією, яка викликала інтерес у українських і польських істориків, культурологів, політиків. Історична пам’ять двох народів-сусідів і її вплив на сьогоднішні взаємини держав, проблем переоцінки конфліктних етапів польсько-української історії, стереотипи сприйняття українців у Польщі та поляків в Україні – такою була вісь запитань, на які спробували відповісти учасники презентації.
Автор «Поховання різуна» (є надія, що ми, українці, не забаримося із перекладом) торкнувся вкрай болючої теми – протистояння поляків і українців під час і після Другої світової війни. Як відзначив у своїй рецензії відомий український культуролог Вадим Скуратівський, «Смолєнський у цій книжці подає страхітливий пейзаж польсько-українських, скажiмо так, взаємин... Автор, схоже, добре розуміє, що шовіністичні спазми з обох сторін можна усунути, лише розпочавши з конкретної, страхітливо конкретної історії «хвороби». І він це робить із моторошною «археологією» відповідних... подій. Часів акції «Вісла» і пізніших. Українцю вторить поляк Едвін Бендик у рецензії на книгу в газеті «Pоlityka»: «Смолєнський їде туди, де ми з українцями вбивали одне одного ще півстоліття тому і відкриває, що в колективній свідомості пам’ять про ті події законсервувалася, як м’ясо мамонта у сибірській мерзлоті... Книга... доводить: ми не можемо сподіватися на те, що час сам вирішить історичні проблеми. Нерозкриті злочини, невідплачені кривди будуть, як упирі, виринати у наступних поколіннях».
На думку колишнього командира УПА, Євгена Стахіва, ті сили, «що заважають перебудові цвинтаря «польських орлят», «ура-патріоти» зі Львова все роблять, щоби ця подія не відбулася й допомагають москвофілам, комуністам, щоби ми не йшли на компроміс із поляками». Він нагадав, що ще у 1980 році Яцек Куронь сказав: «Без самостійної України не буде самостійної Польщі».
Колишній посол України в Польщі, письменник і політик Дмитро Павличко зауважив: «Ця книжка дуже правдива і смілива... Її противники опиняться на маргінесі історії; польська сторона стала серйозно ставитися до перепоховання воїнів УПА, тож на часі стоїть питання про історичні могили «орлят» у Львові на Личакові... Дуже легко бути патріотом, говорити добрі слова про свій народ, але важко критикувати свою сторону. Пам’ятаймо ж Тараса Шевченка: Гонта вбиває своїх синів, бо вони – католики, і каже: «Чому ляхів не ріжете?» — «Будем різать, тату». Я не знаю, як польське серце має реагувати? Але поляки зробили цей жест... Пам’ятник Т.Шевченку стоїть у Варшаві, і там чекають, коли ж нарешті наші президенти знайдуть час і відкриють його... Польща демонструє свою шляхетність, благородство. Я собі уявляю, коли приїдуть до Варшави всі наші «гетьмани» (голови партій, депутати, президент) і будуть питати Шевченка: «Що ти тут робиш, Тарасе?» А він їм скаже: «Гетьмани, ви хвалитесь, що ви Польщу завалили, правда ваша, Польща впала й вас роздавила». Ось звідки береться початок нашої єдності. І в Шевченкових «І мертвим, і живим...» ця ідея висловлена. Єжи Гедройц вперше, вже у наш час, в ХХ столітті сформулював ту теоретичну базу, на якій сьогодні стоять взаємини України і Польщі: «Польща мусить відректися претензій на території Західної України, дати українцям можливість там господарювати. Але мене ось що лякає – з’явилися дискусії, в яких польські критики кажуть: «Стоп. З Україною треба мати стосунки, але мінімальні, головний наш партнер на Сході — на Півночі». Але значення цієї книжки тим більше виростає. Нема в нас на Заході більшого друга».
Павел Смолєнський – не першопрохідець. Ще у 1981 р. польський публіцист Ян Юзеф Липський у статті «Дві батьківщини – два патріотизми» відзначив, що «любов до своєї батьківщини і до свого народу можливо визначити тільки через ставлення до інших країн і народів. Шовінізм, ксенофобію, мегаломанію і самовозвеличування не можна поставити на один ступінь із християнською заповіддю любові до ближнього. А от патріотизм – можна. Патріотизм – це не тільки повага до традиції, але й нещадна селекція всіх елементів традиції». Українці та поляки повинні бачити не тільки політичний, але й моральний резон. Як відзначив на зібранні польський історик Влодзімеж Менджецькі, «у діалозі важливі інтереси партнерів; історія є така, якою є». І тут роль інтелектуальної еліти дуже велика, саме роль у толерантній боротьбі за «обличчя» наших патріотизмів. На націоналістичній хвилі розірвати коло взаємного рахунку образ неможливо.
