Чи був Микита Хрущов «шахраєм найвищого гатунку»?

На мою думку, саме про це варто пам’ятати при оцінці поведінки і дій М.Хрущова під час підготовки його всесвітньо відомої «закритої доповіді» на XX з’їздi КПРС у 1956 році. Навколо цієї доповіді з моменту її появи виникло чимало легенд, непорозумінь та різних інтерпретацій. З одного боку, виступ Хрущова подається як «акт високої громадянської мужності». Саме так оцінював його, зокрема, Михайло Горбачов. До речі, не тільки він, а й багато тих діячів, хто працював iз Хрущовим і при цьому йому не симпатизував. Наприклад, О.Шелепін, за словами якого, «найбільшою заслугою М.С.Хрущова є те, що він виявив особисту мужність у викритті культу особи Й.В. Сталіна та його наслідків».

З іншого боку, є чимало негативних оцінок хрущовської доповіді, започаткованих, зрозуміло, його політичними опонентами ще в 50-ті роки (В.Молотовим, Л.Кагановичем та ін.). Ця лінія набула сьогодні, сказати б, свого «другого дихання», особливо серед ортодоксальних комуністів. Як один iз прикладів можна навести слова колишнього головного редактора журналу «Коммунист» Річарда Косолапова: «Доповідь — «бомбу» Микити Хрущова 25 лютого 1956 р. було підготовлено вузьким колом осіб, вона не розглядалась у ЦК, не обговорювалась на з’їзді. Такий авторитарний підхід у боротьбі проти авторитаризму не міг сприяти розвиткові соціалістичного народовладдя». Більше того, Р.Косолапов вважає, що доповідь була «засобом міжбюрократичної розборки, в яку на бік угруповань, що взяли гору, намагались втягнути рядових комуністів, трудящі маси».

То якими все-таки були мотиви і обставини появи доповіді Хрущова? Чим він керувався? Чи правда те, що, як сказав у притаманній йому манері сам Микита Хрущов на III з’їзді письменників у Москві в травні 1959 року, «ніхто «нас за язика не тягнув» робити доповідь? Архівні документи, що відкрилися останнім часом, дозволяють наблизитися до відповіді на ці запитання. Та перед тим, як зробити це, згадаймо, що лінія на «десталінізацію» не була винаходом лише М.Хрущова і не його доповідь на XX з’їзді започаткувала лібералізацію комуністичного режиму. Перші кроки, що не змінювали природи радянської каральної системи, але покликані були зводити до мінімуму свавілля сталінської доби, було зроблено негайно після смерті тирана. Вже 27 березня 1953 року з’явився указ Президії Верховної Ради СРСР про амністію ув’язнених до 5 років (визволенню підлягало близько 1 мільйона засуджених). В квітні 1953 року були ухвалені рішення, за якими звільнили осіб, залучених до «справи лікарів» та «мінгрельської справи».

У вересні 1953 року з’явився указ Президії Верховної Ради СРСР, у відповідності з яким Верховному суду надавалось право переглядати за протестами Генерального прокурора рішення колишніх колегій ОГПУ, «трійок» НКВД та «особливої наради» при НКВД-МГБ-МВД СРСР. Тоді ж було скасовано військові трибунали військ МВД, «особливу нараду» МВД, скасовано постанову Центрального Виконавчого Комітету СРСР від 1 грудня 1934 року «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів». Наступного, 1954 року, було реабілітовано учасникiв «ленінградської справи». Тоді ж створено центральну та місцеві комісії з перегляду справ осіб, засуджених у 1934 — 1953 роках.

Цікаво, що навіть такий переконаний сталініст, як Лазар Каганович, не тоді, в 50-ті роки, а вже наприкінці життя в одній з розмов із письменником Феліксом Чуєвим зауважував: «Після смерті Сталіна треба було розкритикувати те, що було». Так, не один Хрущов розумів неможливість збереження старого режиму. Країні загрожувала внутрішня деградація. Для зовнішнього світу закрита «залізною завісою» сталінська імперія постійно несла загрозу не тільки «світової революції», а й світової війни. Пам’ятаймо: претендентом на те, щоб очолити назрілі реформи був не тільки Микита Хрущов, а й Лаврентій Берія, Георгій Маленков та інші. Останній вже на другий день після похорону Сталіна заявив про необхідність припинити політику «культу особи».

Зрозумівши, що доведеться вести жорстку і небезпечну боротьбу за владу, вже в 1953 році, Хрущов і ті особи з колишнього найближчого сталінського оточення, кого він зміг перетягнути на свій бік, застосовують такий прийом: всі злочини сталінської доби приписуються «банді Берія». Пізніше Хрущов у спогадах зізнається: «Ми версію створили, грубо кажучи, вигадали про роль Берії, що Берія головна особа зловживань, які зробив Сталін. Ми, власне кажучи, знаходились у полоні цієї версії, нами створеної в інтересах реабілітації Сталіна». Тодішня спроба відокремити Лаврентія Берію (оголошеного абсолютно в сталінському стилі «агентом міжнародного імперіалізму») від Сталіна і сталінізму була успішною. Вона сприяла зміцненню позицій Хрущова, якого у вересні 1953 року обирають першим секретарем ЦК КПРС. Однак, використавши дозовану критику минулого у боротьбі за владу, Хрущов поступово зрозумів, що доведеться йти далі. І тут свою роль відіграло не тільки те, що називають його громадянською мужністю.

Не можна, скажімо, забувати, що перша хвиля амністії 1953 року охопила переважно кримінальні елементи. Брутально придушені табірні повстання 1953 — 1954 років, у яких взяли участь політв’язні, колишні військові, показали, що десталінізацію не провести сталінськими методами. 3 1954 року по таборах починають їздити спеціальні комісії, складені з юристів та партійних працівників, які при розгляді окремих, найбільш одіозних, справ мали право висловлюватись за звільнення або навіть ухвалювати рішення про звільнення. При цьому постійно додержувався принцип диференціації між скороченням терміну ув’язнення, амністією та реабілітацією (як правовою, так і політичною). Лише реабілітація давала колишнім «зекам» можливість знову стати повноправними громадянами, тобто вони могли повертатись назад додому, претендувати на житло та поновлення на роботі, а також, як правило, на поновлення в партії.

З місць ув’язнення почали повертатися люди, і виникало дедалі більше проблем, лейтмотивом яких було запитання: «Хто винен?» Ставало зрозуміло, що зводити все до особи Лаврентія Берія меншою мірою непереконливо. Це помітили не тільки у Радянському Союзі. У травні 1955 року під час візиту офіційної радянської делегації на чолі з М.Хрущовим до Югославії Йосип Броз Тiто іронічно поставився до тверджень, що тільки Л. Берія винен у розриві вiдносин між СРСР і Югославією. Тоді ще Хрущов у дискусії захищав Сталіна, щоправда визнаючи «неправильні» і навіть «варварські» методи його керівництва.

Одначе саме iз середини 1955 року М. Хрущов дає вказівку розглядати справи не тільки того періоду, коли Л.Берія був на чолі НКВД, а й більш ранні справи. Хрущов уважно стежив за підсумками цієї роботи, про яку йому безпосередньо доповідав його давній соратник, голова КГБ СРСР Іван Серов (вони були знайомі з 30-х років). Він же паралельно виконував завдання Хрущова по знищенню документів, що підтверджували участь у репресіях самого Хрущова.

Восени 1955 року вся ця діяльність дала результати. Тепер М.Хрущову належало зробити вибір — йти у викритті злочинів сталінізму далі або, насамперед з огляду на власну роль в оточенні Сталіна, бути більш обережним. Після деяких вагань Хрущов обирає перший варіант: критикувати не тільки поплічників, а й самого «вождя народів». Ось як описував той момент Лазар Каганович у виступі на червневому (1957 р.) Пленумі ЦК КПРС: «У жовтні 1955 року, за 4 місяці до з’їзду партії, Хрущов вніс пропозицію про Сталіна. Сам Хрущов за 5 місяців до з’їзду виступив і говорив про Леніна і Сталіна як про великих наших керівників, які забезпечили нам перемогу. Всього за 5 місяців до з’їзду!.. Ми говорили, що Сталін — великий продовжувач справи Леніна. Потім раптом поставили питання про Сталіна. Не всі можуть сприйняти».

Зрозуміло, що не всі члени президії ЦК КПРС тоді сприйняли позицію Хрущова. Парадокс був очевидний: вчорашній сталініст пропонує підірвати сталінізм, а тим самим — хочеш чи не хочеш — комунізм. Одначе в тім, на мою думку, і полягала справа, що М.Хрущов, на відміну від інших, зважився на цей крок із метою підриву саме сталінізму, а не ленінізму, соціалізму чи комунізму. У кожному разі він гадав, що це йому вдасться зробити. Його антисталінська активність мала на меті «діалектично» відокремити «злодія» від доктрини, сприяти зміцненню комуністичноЇ системи, ілюзії її здатності до реформ. До того ж критика сталінізму як «перекручень» мала розірвати мовчання навколо злочинів, про які фактично всі знали і які треба було більш-менш переконливо потрактувати.

Цікаво, як сам Хрущов пояснював свою позицію, коли був уже «пенсіонером союзного значення». У розмові з драматургом Михайлом Шатровим він говорив: «До мене Сталін ставився краще, ніж до інших. Мене дехто з політбюро вважали майже його «улюбленцем». У мене «сиділа» тільки дружина сина (йдеться про Леоніда Хрущова. — Ю.Ш. ). Він мене інколи називав польським шпигуном, Хрущовським, примушував танцювати. Ну, на загал все. Не порівняти з тим, що він творив і робив з іншими. Чи міг я продовжувати те, що було раніше, тобто сталінську лінію? Після деякої косметики, після деяких маленьких реформ цілком спокійно міг продовжувати. На мій вік і навіть більше інерції б вистачило.

— Так чому ж, Микито Сергійовичу?

— Тому, що я не з 30-х років, я з іншого десятиріччя». А далі М.Хрущов розповідав, що став більшовиком під час громадянської війни під впливом виступу Миколи Бухаріна, на якому випадково був присутній. Тобто йшлося про ті часи, коли ще був живий Ленін. «Хороший» Ленін і «поганий» Сталін, прекрасна комуністична ідея та її «злочинні перекручення» — ця схема відбивала, ясна річ, не антикомунізм М. Хрущова, а його кон’юнктурні політичні розрахунки.

Ця сумнівна схема і дозволила йому успішно діяти як політичному прагматику, що вів боротьбу за зміцнення свого особистого політичного впливу в післясталінській ієрархії, своєчасно подбавши в стилі героїв книжки Джорджа Оруелла «1984» про створення свого «світлого минулого». Тобто про те, щоб якнайменше залишилося компрометуючих його (як колишнього сталінця) документів. При цьому Хрущов як спритний політик прагнув надати розслідуванню діяльності Сталіна відповідної легітимності; і 5 листопада, і 31 грудня 1955 року Президія ЦК КПРС обговорює це питання. Наслідком стало створення комісії по вивченню матеріалів про репресії проти членів і кандидатів у члени ЦК, обраних на XVII з’їзді ВКП(б), та інших радянських громадян у 1935 — 1940 роках. Комісію очолив обережний і консервативний секретар ЦК КПРС П.Поспєлов, який свого часу був одним із творців одіозного «Короткого курсу» історії ВКП(б).

1 лютого 1956 року М.Хрущов знову ставить на Президії ЦК КПРС питання про репресії. Саме тоді був допитаний колишній слідчий iз особливо важливих справ МГБ СРСР Б. Родос (який свого часу вів справи Станіслава Косіора, Власа Чубаря та інших керівних комуністів). П.Поспєлов та І.Сєров наводили факти безпосереднього керівництва Сталіним масовими репресіями.

Як і на попередніх засіданнях, відбулась дискусія. В.Молотов вважав, що на наступному XX з’їзді слід обов’язково підкреслити, що Сталін — великий продовжувач справи Леніна. Але з цією думкою погодився лише К.Ворошилов, частково — Л.Каганович. «Сталін», — підкреслив М.Хрущов наприкінці обговорення, — був відданий справі соціалізму, але все робив у варварський спосіб. Він партію знищив. Не марксист він. Все святе витер, що є в людині. Все своїм капризам підкорив».

Як і слід було чекати, 70 сторінок машинописного звіту комісії П.Поспєлова містили таку інформацію про репресії, що при всій обережності авторів цього документу він справляв «вибуховий» ефект. 9 лютого 1956 року Президія ЦК КПРС обговорює цей документ, який зачитав П.Поспєлов. Як згадував А.Мікоян, факти були настільки жахливими, що на очах доповідача з’являлись сльози: «Ми всі були вражені, хоча багато чого ми знали, але всього того, що доповіла комісія, ми, зрозуміло, не знали. А тепер це все було перевірено і підтверджено документами».

Саме під час цього обговорення М.Хрущов запропонував поставити доповідь про Сталіна на «закрите» засідання XХ з’їзду. Тоді ж він зрозумів, що йому доведеться вести боротьбу не тільки з мертвим Сталіним, а й з живими сталіністами: проти його ідеї відкрито виступили В.Молотов, К.Ворошилов, Л.Каганович. Тепер Хрущов, хоча й мав більшість голосів у Президії, твердо знав: будь-яка його помилка може бути для нього фатальною. Ось чому, коли А.Мікоян запропонував зробити доповідачем П.Поспєлова, Хрущов у відповідь вдався до цілком ієзуїтського, але абсолютно надійного прийому — запропонував доповідачем самого себе. А обгрунтував він це так: «Подумають, що секретар ЦК ухиляється від відповідальності, замість того, щоб самому доповісти про таке важливе питання».

13 лютого 1956 року Президія ЦК КПРС офіційно доручила Хрущову зробити доповідь про культ особи на «закритому» засіданні XХ з’їзду. Документи, до речі, спростовують версію про те, що виступати йому було доручено «не як першому секретарю ЦК, а від себе особисто, як делегату з’їзду». Вже в ході з’їзду М.Хрущов вирішує діяти більш рішуче і зробити доповнення до тексту доповіді (що охоплювала події до 1939 року), написаної особисто П.Поспєловим. 15 лютого 1956 року він звертається до секретаря ЦК КПРС Дмитра Шепілова і пропонує йому підготувати нові матеріали для «закритої» доповіді. І у даному випадку логіка Хрущова була залізною: право на доповідь він має, а вже сам текст — прерогатива доповідача.

Ось що згадував про ту ситуацію сам Д.Шепілов: «Я виступав у дискусії по звіту ЦК на другий день роботи з’їзду... Після виступу я сів у Президії, біля колони праворуч. Підійшов Хрущов: «Я з цими (Молотовим, Кагановичем...) нічого не можу зробити, а виступити все-таки хочу із викриттям культу. Допоможете. Я кивнув. «Тоді поїхали!». Справа в тім, що ще до з’їзду М.Хрущов у особистих розмовах iз Д.Шепіловим обговорював тему репресій, говорив про необхідність реабілітації людей. Отже, вони ніби вже виробили спільну позицію. «Коли ми приїхали на Стару площу, — згадує далі Д.Шепілов, — Микита Сергійович залишив мене у моєму кабінеті, де я два з половиною дні сидів і писав. При цьому, коли я запитав, що він вважає за потрібне написати, коротко кинув: «Ми все з вами обговорили. Дійте!» Він дав мені повний карт-бланш... Так ось, я написав текст на аркушах паперу. При цьому ніяких особливих матеріалів у мене під рукою не було, лише текст Поспєлова... Рукопис віддав Хрущову, а сам поїхав на з’їзд. Коли він потім читав доповідь, я знаходив у ньому свої цілі абзаци. Однак текст хтось перелопатив. Хто зробив остаточний варіант? Сам Хрущов?.. Тоді це були б диктовки, бо Микита Сергійович сам ніколи не писав: у нього були труднощі з орфографією і він це знав. Я бачив усього один напис на документі у такому варіанті: «Азнакомица». Можливо, компонували доповідь помічники Хрущова — Лебедєв, Шуйський? Не знаю».

Можна погодитись із думкою тих дослідників, які вважають, що коли йдеться про особистий внесок Хрущова у висунення питання про культ особи Сталіна на XX з’їзді КПРС, то необхідно говорити не тільки про його заслугу в постановці доповіді, а й підкреслити, що в підготовлений текст за його ініціативою було внесено такі факти, про які ніхто не збирався згадувати. Для підтвердження варто лише назвати теми розділів, що за хрущовським замовленням вийшли з- під пера Д.Шепілова: Сталін і війна, депортація народів СРСР, післявоєнні репресивні акції, відносини з Югославією, культ Сталіна у його «короткій біографії», наслідки культу особи, висновки.

Як згадував колишній перший секретар ЦК ВЛКСМ, а потім голова КГБ СРСР Володимир Семичастний, коли М.Хрущов читав доповідь на з’їзді, він майже не відволікався, лише тоді, коли «цитував документи, лист Кедрова, його спогади, давав якісь свої оцінки. Але репліки і додатки були короткими, що для Хрущова не показово. Спочатку стояла мертва тиша... Розповідь про те, що творив Сталін і його оточення, викликала в залі галас. Але це не були заперечення, а, скоріше, природна людська реакція». До речі, В.Семичастний спростовував версію про те, ніби декому з делегатів з’їзду ставало погано, а дехто навіть знепритомнів.

Напевно, саме в цей момент тим, кого в червні 1957 року зарахують до «антипартійної групи», тобто таким «залізобетонним» сталіністам, як В.Молотов, Л.Каганович і Г.Маленков, стало остаточно зрозуміло, що вони дозволили зробити Хрущову. Стало зрозуміло, що його доповідь могла бути перетворена на викривальний документ цілої епохи, що вона дає поштовх роздумам не лише про недоліки вождя, а й усієї системи. Одначе «спадкоємці Сталіна», як їх назвав поет Євген Євтушенко, сказавши у своїх виступах, ще до хрущовської «закритої» доповіді, дещо про «культ особи», тоді не змогли протистояти Хрущову: він напередодні з’їзду зробив ще один маневр — підтримав ідею заслухати доповідь після виборів до керівних органів, після голосування. Тим самим він примусив В.Молотова, Л.Кагановича, Г.Маленкова, К.Ворошилова, які щойно відчули себе знов обраними вождями, мовчати і не робити ніякого демаршу під час XX з’їзду.

Минатимуть роки і декому з цих «сталінських соколів» доведеться пояснювати мотиви такої поведінки під час ХХ з’їзду. Ось як, наприклад, робитиме це В’ячеслав Молотов (він помер у листопаді 1986 року) у своїх розмовах із письменником Ф.Чуєвим. На зауваження співрозмовника про те, що у народі критику Сталіна не було підготовлено, а верхи вже були готові, Молотов сказав: «Це не підтримувалось відкрито, а фактично тягнулися до цього (ще б не «тягнутись» після стількох десятиліть фізичного і морального терору. — Ю.Ш. ). Тягнулись, так. Нестійкість була у цих питаннях. Адже до сьогодні багато хто схвалює цю доповідь. У кращому випадку міг бути розкол — я цього також боявся. Відкритий розкол, його лікувати було б дуже важко. У партії це було закручено якраз під настрій. Я вважаю, що за того становища, яке тоді було, якби ми, навіть я виступив з такими поглядами, нас би легко дуже виключили».

В.Молотова і його однодумців таки виключать iз партії. Трапиться це пізніше. А відкрито, як відомо, вони виступлять проти Хрущова у 1957 році. І це незважаючи на те, що вже 1956 року з’явиться низка партійних документів, за допомогою яких керівна партійна верхівка намагатиметься нейтралізувати руйнівний ефект хрущовської доповіді, підкреслити, що суть системи залишається тою самою, що ніхто не збирається зраджувати тому, що оголошувалось соціалістичними ідеалами.

В першу чергу це стосується одіозної постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 року «Про подолання культу особи та його наслідків», яка увійшла до всіх хрестоматій з історії КПРС і згадувалась в усіх підручниках з історії радянської доби. Та була не тільки ця постанова, а й інші документи, які стимулювали боротьбу з «крамольними» роздумами, що їх викликала хрущовська доповідь, з розкутою думкою. Наприклад, у грудні 1956 року Президія ЦК КПРС затвердила текст листа до партійних організацій «Про посилення політичної роботи партійних організацій у масах і припинення вихваток антирадянських ворожих елементів». Це були не просто слова. Цей документ викликав хвилю арештів, суворих вироків суддів, позбавлення волі. Тисячі людей, які повірили у те, що комуністична система прагне до демократії і здатна таку реформу здійснити, були піддані переслідуванням. Скажімо, у 1956 році фізик М.Самсонов опинився у психіатричній лікарні за лист до ЦК КПРС, в якому вимагав більшої послідовності у викритті сталінських злочинів. У 1958 році група ленінградської молоді написала свої коментарі до «закритої» доповіді М.Хрущова на XX з’їзді (до речі, в цій групі був відомий математик Р.Пименов). Це було розцінено як антирадянські дії, і молодих людей було засуджено.

Гадаю, М.Хрущов із самого початку розумів суперечливість своєї позиції і не випадково він так безкомпромісно атакував «антипартійну групу Молотова, Кагановича, Маленкова» і — за знаменитою формулою — «примкнувшего к ним Шепилова» на червневому (1957 року) Пленумі ЦК КПРС. Пізніше, у 1961 році, він розгорнув нову атаку на сталіністів на ХХІІ з’їзді КПРС. Та все це, зрозуміло, аж ніяк не означає, що слід ідеалізувати особу самого Микити Хрущова.

Варто пам’ятати, що йому був притаманний не тільки інстинктивний гуманізм, а й воістину невичерпний запас жорсткості колишнього сталінського головоріза. Підтверджень тут багато, незважаючи на всі майстерні спроби Хрущова їх знищити. Скажімо, в 1936 — 1937 роках у Москві він особисто направляв документи з пропозиціями про арешти керівних працівників. В ці роки там було репресовано майже 56 тисяч осіб. Він був безпосередньо причетний до багатьох каральних акцій в Україні, де при ньому у 1938 році було заарештовано 106 тисяч 119 осіб, у 1939 році —12 тисяч, у 1940 році —близько 50 тисяч осіб. Можна згадати численні репресивні акції в Західній Україні у 40-ві роки, вбивство за особистим розпорядженням Хрущова у Мюнхені лідера українських націоналістів Степана Бандери у 1959 році та багато іншого. М.Хрущов ініціював новий тотальний наступ на церкву. У травні і у липні 1961 року за його ініціативи було видано два укази, які розширювали застосування смертної кари в СРСР: один за крадіжки у особливо значних розмірах, інший — за порушення правил про валютні операції. Можна згадати чимало інших, можливо, менш кривавих епізодів. Наприклад, 20 травня 1949 року М.Хрущов написав листа Сталіну, пропонуючи ліквідувати «історичну несправедливість» і «увічнити вітчизняні найменування», тобто переіменувати міста Херсон та Ізмаїл відповідно у Сталінодніпровськ і Придунайськ.

Восени 1956 року було розстріляно угорську революцію, у 1959 році придушено берлінські заворушення, а згодом, у 1961 році, зведено сумновідому берлінську стіну, що стала символом розподілу Європи на «соцтабір» та західний світ. У самому «хрущовському» Радянському Союзі триватимуть арешти інакодумців упродовж всієї «відлиги». Він заохочував брутальні спроби «виховувати» творчу інтелігенцію, стимулював атаки проти тих, хто наважувався критикувати його за невиправданий ексцентризм і непослідовність у господарських і політичних реформах. Не можна забути і про жахливий розстріл в Новочеркаську у 1962 році та про інші репресивні акції, що, зрозуміло, не мали таких кривавих масштабів, як ленінсько-сталінські. Не боячись поставити світ на межу ядерної катастрофи, М. Хрущов пообіцяв «закопати» імперіалізм в особі Сполучених Штатів, а при цьому оголосив курс на побудову комунізму у Радянському Союзі рівно за двадцять років. Під його тиском було прийнято програму такої побудови — суперутопічну третю Програму КПРС, невиконання якої брежнєвісти згодом замінять курсом на побудову і удосконалення «розвинутого соціалізму». (У дужках зауважу, що і тут Хрущов не був би собою без чергового парадоксу: мине час і син «комуніста №1» Сергій Хрущов виїде з Росії не кудись, а саме до «оплоту світового імперіалізму», а у 1999 році стане громадянином США).

Можна було б наводити чимало інших прикладів. Одначе все це навряд чи перекреслить моральне значення хрущовського кроку на XX з’їзді КПРС, коли він і справді виявив не лише політичну спритність, а й мужність, інспірувавши те, що можна назвати викривальною реабілітацією Системи. І попри всі його розрахунки, саме слово «викривальна» виявилося ключовим. Цього йому ніколи не вибачила сама ця Система. Використовуючи непослідовність Хрущова, його оточення, власне, почне планомірну роботу по підготовці реставрації. Адже багато хто вже після XX з’їзду побачив або почав замислюватись не лише над тим, чому стали можливими репресії, а й над тим, чи можна реформувати комунізм, зробивши його більш гуманним?

Досвід ленінсько-сталінського часу та й досвід непослідовних, а часом просто хаотичних дій самого Хрущова підштовхував до негативної відповіді на це запитання. Не даремно у 1974 році В.Молотов, згадуючи про «закриту» доповідь на ХХ з’їзді КПРС, дав таку оцінку: «Хрущов проти Сталіна пішов і проти ленінської політики, він хотів зміни ленінської політики, що її здійснював Сталін, що її підтримували ми разом із Сталіним, кінець кінцем».

Після хрущовської доповіді та антисталінських ініціатив Хрущова у тих, хто здатен був мислити, визрівав однозначний висновок: з комунізмом можна або змиритись, або боротись. Для такого висновку «закрита» доповідь (яка вже 1956 року перестала бути «закритою», оскільки її зачитали на партійних зборах, брошуру з доповіддю одержали керівники компартій, в червні 1956 року текст опублікувала «Нью-Йорк Таймс») давала величезний і добре документований матеріал. Цього комуністи ніколи не вибачили Першому секретареві. Вони «віддячили» йому за це заколотом у жовтні 1964 року, зробивши Хрущова «пенсіонером союзного значення». Після повалення «батька» радянського лібералізму ізолюють на дачі під Москвою, а його образ поступово заступить образ «дорогого Леоніда Ілліча».

Комуністи донині «віддячують» Хрущову різного роду інсинуаціями, в тому числі розмовами про те, що свою «закриту» доповідь він нібито прочитав за завданням західних спецслужб. На щастя, історія не має зворотної ходи. Інакше було б те, на що натякнув Лазар Каганович у бесіді із згаданим просталінськи налаштованим письменником Феліксом Чуєвим. Ось частина їхнього діалогу: «Чуєв: Чому Микита міг обдурити вас усіх? Каганович: Не просто обдурити, він шахрай найвищого гатунку. А ми парламентаризмом зайнялись. Парламентаризмом, ось. Помилка наша в тім, що ми парламентаризмом зайнялись».

Можна вважати ці слова «залізного Лазаря» найвищим компліментом Микиті Хрущову, оскільки те, що могло бути замість «парламентаризму», ми добре знаємо. І знаємо в першу чергу завдяки «закритій» доповіді Микити Хрущова.