Як правильно «продавати батьківщину»?

Фонд держмайна затвердив перелік підприємств, підготовка яких до приватизації пройде у 2002 році. Відповідно, у приватні руки вони перейдуть через рік. До списку увійшли такі відомі компанії як північнодонецький «Азот», шосткінська «Свема», «Черкасинафтопродукт», «Азовське морське пароплавство» — всього 75 підприємств. Заступник голови Фонду держмайна Вадим Васильєв, який курирує передприватизаційну підготовку об’єктів, зазначає, що більшість підприємств списку мають непогані виробничі показники і стабільні ринки збуту. «Дуже важливо, щоб приватизація не призвела до якихось негативних наслідків на цих підприємствах. Так що будемо підходити ретельно до кожного об’єкта, в індивідуальному режимі», — заявив Вадим Васильєв.

У 2002 році завершує свою дію трирічна програма приватизації, головною особливістю якої є наявність поняття «промисловий інвестор». Воно передбачає галузевий принцип при відборі покупців і одночасно обмежує конкуренцію. Це означає, що, наприклад, автозавод може купити тільки автомобільна компанія, обленерго — тільки енергетична, і т.п. Затверджений Фондом держмайна новий список об’єктів під нинішню програму не підпадає, а нову ще не написано. Чи буде скасовано поняття «промисловий інвестор», поки невідомо. Але керівники підприємств, які будуть виставлятися на продаж наступного року, вже звертаються до ФДМ з проханням підшукати їм не промислового, а фінансового інвестора. Директори хочуть мати справу з покупцем акцій, який, вклавши гроші у реконструкцію виробництва, був би зацікавлений виключно в отриманні дивідендів і не втручався в організацію системи збуту та технічні питання. Чому директори побоюються промислових інвесторів? Відповіддю на це запитання, напевно, могли б стати приклади з приватизації минулого року, коли покупець для стратегічних об’єктів відбирався за галузевим принципом і, як правило, зі скандалом.

Типовий приклад. Восени під час продажу Балакліївського цементного заводу, найбільшого у країні, спалахнув скандал через незгоду його керівництва з передачею великого пакету акцій у руки іноземних конкурентів. Балакліївці успішно експортують свою продукцію, витіснивши з угорського ринку швейцарців. Коли виявилося, що одним iз головних претендентів на купівлю цементного заводу є швейцарська компанія, директор заводу став вимагати скасування конкурсу і у кінцевому результаті свого добився. Пізніше з’ясувалося, що основним інвестором балакліївського підприємства на умовах санації був дніпропетровський «Приватбанк». Втрачати контроль над заводом він, природно, не хотів, але взяти участь у приватизації просто не міг, тому що не відповідає поняттю «промисловий інвестор».

Другою причиною побоювань директорів є людський фактор. Вони просто бояться бути звільненими. Практика показує, що якщо держпідприємство внаслідок приватизації поглинається компанією-покупцем, то перше, що робить новий господар — міняє менеджмент. Директори резонно міркують, що якби інвестором підприємства став, наприклад, комерційний банк, то навряд чи постало б питання про кадрові перестановки. Більше того, нестабільність у керівництві підприємства фінансисти завжди схильні вважати додатковими ризиками, і, заволодівши акціями, навряд чи стануть такі ризики провокувати.

Безумовно, приватизація за галузевим принципом має і серйозні переваги. Зокрема, при такому продажу значно рідше зустрічаються факти недотримання інвестиційних зобов’язань покупцями. У той же час об’єкти, продані офшорним компаніям, часто інвестзобов’язання не виконують, і тепер ФДМ все частіше вимушений повертати пакети акцій у держвласність для повторного продажу. Голова Фонду Олександр Бондар вважає, що промисловий інвестор набагато краще знає специфіку роботи галузі, і, як наслідок, швидше проводить реконструкцію виробничих потужностей. Але якби у ФДМ був вибір: продавати об’єкт фінансовому чи галузевому інвестору, напевно, багатьох гучних майнових скандалів вдалося б уникнути. Тому що саме через неможливість взяти участь у легальних конкурсах інвестори часто вимушені йти на реалізацію схем тіньової приватизації.