Розплата за імпорт ілюзій
Дуальде обирали депутати обох палат аргентинського парламенту і вибрали його керувати країною до 2003 року — парламентарії вирішили не проводити дострокових виборів цієї весни. Водночас виборці, згідно з експрес-опитуваннями на вулицях міст, хотiли б, щоб країною керував політик, обраний всенародно, а не депутатами.
Якби вибори в Аргентині відбулися сьогодні, то 60-річний Дуальде, який раніше два терміни управляв найбільш багатонаселеною провінцією країни Буенос-Айрес, навряд чи отримав би підтримку більшості населення. Дуальде тісно пов’язаний з колишнім президентом Карлосом Менемом та іншими ключовими фігурами у пероністській партії, що їх більшість аргентинців винуватять у тяжкій економічній кризі, що виникла через нездатність країни обслуговувати свій зовнішній борг і спричинила політичний колапс. На стару гвардію, до якої повною мірою належить Дуальде, аргентинці покладають відповідальність за проведені під диктатом МВФ реформи, що виявилися фатальними для економіки країни. Ознак існування в Аргентині дієздатної і справді нової гвардії поки що не помітно. Внаслідок багаторічної політичної традиції новим силам в Аргентині виступити важко. А в ситуації нинішньої кризи ще й небезпечно. Можна одразу втратити все, ще нічого не отримавши.
А лише три з половиною роки тому, в серпні 1998-го, в розпал російської фінансово-економічної кризи до Москви приїжджав Домінго Кавальо, як визнаный у світі автор «успішної» аргентинської антикризової реформи та економічного чуда, якого запросили щоб дати Росії економічний урок. Історія, як відомо, не знає умовного способу, і сьогодні неможливо визначити, що було б із сусідньою Росією і, цілком імовірно, також і з Україною, якби вони тоді не знехтували шансом піти «перевіреним» аргентинським шляхом, що призвів цю країну зрештою до нинішнього стану економічного хаосу та анархії. Історія незалежної української економіки знає і власних «чудотворців», що успішно закручували макроекономічні гайки і боролися з наслідками породженої ними ж боргової кризи. Нині, напередодні парламентських, а згодом і президентських виборів, вони знову шукають популярності, а тому рясно сіють ілюзії, не приховуючи колишніх «заслуг» і списуючи свої промахи на підступи противників. Виборцям, напевно, навіть набридли жаркі дискусії про найкращу економічну модель для України, в яких сперечалися вчені, економісти-практики і державні діячі різних калібрів. А зараз якось воліють не згадувати, що було б, якби вітчизняні монетаристи домоглися свого. Можливо, це на краще — те, що їхні «реформи» не були доведені до кінця?
Політиків часто звинувачують у тому, що вони обіцяють принципово нездійсненні речі. В Аргентині економісти умовили політиків спробувати реалізувати дві такі мрії. Невдача цієї витівки увергла країну в політичну та економічну кризу, найглибшу за останні кілька десятиріч. Президента Фернандо де ла Руа скинули під час масових заворушень, що забрали 29 життів. Громадяни, що потерпають через невиплату заробітної плати, заморожені банківські рахунки і 20% безробіття, страждають від наслідків двох грандіозних економічних ілюзій.
Перша ілюзія пов’язана з передбачуваною відновною силою механізму повного золотовалютного забезпечення. Назвемо її ілюзією чарівної палички. Коли у 1991 році Аргентина прив’язала курс песо до долара і заборонила своєму центробанку вільно друкувати песо, весь світ аплодував — і було чому. Нова політика поклала край десятиріччям високої інфляції та валютної «розпусти». Але механізм повного золотовалютного забезпечення не був тільки монетарною системою; це також була стратегія реформи. Це перенапруження сил поклало початок процесу руйнування Аргентини.
Країна до цього не вдавалася до реформ — у відповідності з теорією про те, що вона їх не потребувала. Якщо профспілки домагалися дуже високих зарплат, то з цією проблемою допомагала справитися девальвація; якщо провінційні власті витрачали трохи більше, то швидкою відповіддю було друкування нових песо, і це виправляло стан справ. Інфляція була тим мастилом, яке не давало зупинитися колесам аргентинської політики.
Перекрийте кран, з якого біжать песо — радили економісти — і справи у політиці поліпшаться самі по собі. Без інфляційного амортизатора ринки праці будуть змушені провести модернізацію, а зарплата у песо впаде до точки, де країна стане конкурентною на міжнародній арені. Фінансова політика також налагодиться, бо центробанк не буде більше останнім кредитором у критичній ситуації. Місцеві банки та корпорації ніколи більше не позичатимуть дуже багато грошей, якщо знатимуть, що коли вони будуть падати, їх не зловить ніяка мережа безпеки. Навіть політикам сподобалася ця теорія, оскільки вони могли звинуватити монетарну гамівну сорочку в тому, що деякі з їхніх обіцянок не були виконані.
Ілюзію чарівної палички винайшли не в Аргентині. Як і багато іншого у цій країні, її було імпортовано з Європи. Багато континентальних економістів радили: «Перейдіть на єдину валюту, і фінансові тюхтiї, такі як Італія та Греція, розвинуться економічно. В Європі комбінація з морквини північних масованих грошових вливань та батога північних докорів зробили свою справу. Більшість країн півдня Європи у наші дні демонструють державні фінанси, лютеранські за своєю схильністю до економії.
І в Аргентині спочатку механізм повного золотовалютного забезпечення зробив свою справу. З початку й до середини 90-х років бюджетний дефіцит перетворився на перевищення прибутків над витратами, нагляд за банками і фінансами посилився, і уряд кілька разів брався до здійснення реформи ринку праці (хоча ніколи не доводив справу до кінця). Аргентина була найбільшим улюбленчиком Уолл-Стріту. Потім сталася криза у Мексиці, потім в Росії, а потім в Азії. Світова економіка обдурила очікування ринків, що зароджувалися. І в цей момент Аргентина стала жертвою другої помилкової обіцянки, назвемо її ілюзією золотої дитини.
Світила із світу політики говорили аргентинським політикам, що світова економіка буде їм допомагати доти, поки вони будуть самі собі допомагати. Якщо ви переживаєте шок, то просто змирiться з цим. Якщо для забезпечення ліквідності вам необхідно позичити гроші, то світовий ринок надасть такі гроші, природно, під розумні відсотки. Немає значення, під які, тільки не чіпайте повне золотовалютне забезпечення, яке є чеком довіри до вас.
І поки не наступив фінал, Аргентина робила те, що їй говорили. Президент де ла Руа для того щоб забезпечити виконання умов щодо торгових операцій та виплат відсотків по позиках за кордоном, підвищував внутрішні податки, незважаючи на те, що економіка скорочувалася. Всупереч здоровому глузду, уряд не ініціював бум витрат. Незважаючи на спокусу за допомогою збільшення витрат вийти з економічної кризи, витрати Аргентини, не пов’язані з виплатою відсотків, залишалися практично постійними. У 2000 році країна домоглася перевищення прибутків над витратами у розмірі 1% внутрішнього валового продукту, але це перевищення, після того як було враховано виплати по відсотках, перетворилося на сумарний дефіцит у 2,4%. Державний борг встановився на позначці 45% від річного валового продукту.
Коротше кажучи, вона робила стільки, скільки можна було б чекати в класі від колись золотої дитини. Але світові ринки капіталу не відповіли на це взаємністю. Розрив між загальноприйнятими відсотковими ставками і ставками, що призначаються на позики, що виділяються Аргентині, виріс до непристойних розмірів. Виплати по відсотках розкрутили дефіцит бюджету, через що перелякані інвестори, котрі вимагали ще більшого збільшення розриву ставок, починали розкручувати цей дефіцит ще більше. Більшість урядів, змушених за взятий у позику долар платити на рік 40% і більше, рано чи пізно витрачали всі гроші і припиняли платежі. Саме це й сталося з Аргентиною.
У фіналі цієї гри свою голову підняли проблеми, які є наслідками політики, що ґрунтувалася на цих ілюзіях. Тимчасова дисципліна, яку вніс механізм повного золотовалютного забезпечення, замаскувала відсутність реформи у ключових галузях економіки. Найслабшою ланкою був фіскальний режим, який зв’язував федеральний уряд і всю країну і який залишався дискреційним і надавав при цьому безліч лазівок. У міру погіршення ситуації з бюджетом перекази грошей з Буенос-Айреса місцевій владі ставали предметом щоденних політичних торгів. Відсутність системи у фіскальній політиці підривала довіру.
Позбавлена можливості отримувати кредит, Аргентина увійшла в інфляційну спіраль. І не мало значення, що Кавальо обіцяв провести політику нульового дефіциту, тобто витрачати лише те, що збирав уряд. Скорочення бюджетних витрат знижувало попит і виробництво, що призводило до різкого зниження доходів, а це у свою чергу робило неминучим додаткове урізування бюджету. Наслідки цього були б очевидні для Кейнса: коли монетарна політика скута механізмом повного золотовалютного забезпечення, а фіскальна політика скута відсутністю фінансування, економіці більше нічого не залишається, як iти на спад. У цій ситуації критичним виявилася відсутність амортизаторів, скасованих через непотрібність для золотої дитини (пам’ятаєте, адже передбачалося, що світові ринки капіталу профінансують наш вихід із економічного спаду).
Захищаючи механізм повного золотовалютного забезпечення і намагаючись уникнути дефолту відносно тих, у кого в гаманцях були песо, Аргентина закінчила оголошенням дефолту проти усіх інших: державних службовців, яким або ніколи не виплачували або довільно урізували платню; своїх провінцій, що не отримали грошових переказів, встановлених їм згідно із законом; своїх вкладників, які більше не могли вільно забирати свої вклади з банку і, що найбільш критичне, проти своєї демократії, коли мандат популярності обраного президента був припинений бунтами й мародерством.
Нині настав час позбутися цих двох ілюзій. Оскільки жодна з них не врятує Аргентину, вона повинна врятувати себе сама. Для цього необхідно відмовитися від конвертації та дозволити курсу песо плавати, при цьому потрібно одночасно трансформувати невиконані зобов’язання в песо з тим, щоб не допустити розвалу балансних звітів місцевих банків і корпорацій у ході девальвації. Оголошений мораторій на виплату іноземних боргів допоможе пом’якшити удар.
Реконструкція може розпочатися, якщо курс валюти буде на такому рівні, який знову зробить Аргентину конкурентоспроможною. За відсутності механізму повного золотовалютного забезпечення, що встановлює помилкове відчуття дисципліни, треба розпочати реальну інституційну реформу. Фінанси в провінції, нарешті, мають бути впорядковані. Це буде довга болюча дорога. Але цього разу Аргентина буде рухатися, не перебуваючи під впливом ілюзії, викоханої писаками від економіки як померлими, так і нині живими.
