Десять років пострадянської звички

Десять останніх років довели, що ближче за всіх до істини у визначенні суті та призначення СНД була Україна. Київ із самого початку розглядав Співдружність як механізм «цивілізованого розлучення». За цей час можна констатувати, що справжнього повного розлучення не сталося. Всі колишні радянські республіки, за винятком балтійських, зберегли і радянський стиль управління, дещо модернізований останнім часом із урахуванням необхідності зберігати видимість демократії. Всі вони зберегли тією чи іншою мірою залежність від Москви як найбільш значного чинника на цьому просторі. Всі вони опинилися на периферії загальносвітових процесів розвитку з двома альтернативними перспективами — або, зігравши на випередження цих процесів, долучитися до них на рівних, або ж законсервувати постійне відставання. Проте, якщо судити виключно за українським прикладом, розлучення дійсно було відносно цивілізованим.

Інші точки зору різнилися — від повного несприйняття (Грузія часів Гамсахурдіа) до прагнення реконструювати колишню радянську державу за допомогою єдиного валютного, економічного, військового і можливо, політичного простору. Це явно не вдалося.

Сьогоднішня Україна розглядає Співдружність як механізм передусім економічної співпраці. Цю позицію часто озвучують в МЗС і Адміністрації Президента. Що має сенс: поза межами СНД українські товари в їхньому нинішньому вигляді, без залучення масштабних іноземних не лише фінансових, але й технологічних інвестицій, без цілеспрямованої дилпоматичної роботи на прорив не можуть розраховувати на вагомий попит. Так само, як і продукція інших пострадянських республік. Щоправда, кілька років тому в Києві нагадували, що Україна, будучи засновницею СНД, не є її членом, оскільки не підписувала Статут. Сьогодні про це вже не згадується. Можливо, тому, що надто вже глибоким виявився розрив між Україною та її західними сусідами.

Свого часу багато говорилося про те, що СНД швидше нагадує політбюро, де зустрічі проводяться виключно для його членів — оскільки сотні ухвалених документів залишалися просто папером, ніяк не впливаючи на життя громадян дванадцяти країн. Існування Співдружності не призвело до остаточного врегулювання в Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії, Нагірному Карабаху, Таджикистані, де точилися війни. Ніхто, однак, не зможе сказати, що можливий хаос розпаду СРСР в іншій формі міг би дати кращі результати. За час існування СНД на цьому просторі виник візовий режим між окремими його країнами (президент Грузії Шеварднадзе при цьому нещодавно визнав в інтерв’ю російській пресі, що запровадження його країною віз для російських громадян було помилкою), оголошено про створення російсько-білоруської союзної дерави, утворилися оборонний союз (Договір про колективну безпеку) та два політико-економічних — ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова) і Євразійське економічне співтовариство (на базі митного союзу Росії, Білорусі, Казастану, Киргизстану, Вірменії).

І не виникло головного, того, що могло б цементувати Співдружність як таку: зони вільної торгівлі, рішення про яку ухвалювали й вітали всі дванадцять країн-учасниць. Тим часом Киргизстан, Грузія й Молдова стали членами Світової організації з торгівлі. Утворені в СНД «клуби за інтересами» можуть, однак, стати прикладом цілком ефективної співпраці — якщо, звичайно, вони базуватимуться на сучасних нормах.

Єдиного бачення майбутнього, схоже, ні в кого не існує. Туркменбаші в останні кілька років навіть демостративно відсторонився від усього, що обговорюється на самітах Співдружності, даючи зрозуміти, що йому це нецікаво.

Можна, звичайно, говорити, що Спідвружність існує передусім просто за звичкою. Главам держав і урядів не потрібно шукати перекладачів, особливо для вільного неформального спілкування, всі вони виховані в одних традиціях, всі вони вчаться на ходу, всі мають подібні проблеми. Всі вони жалкують за втраченими зв’язками, що залишається актуальним з року в рік. Всі вони вважають, що розвиток СНД може пришвидшити європейську інтеграцію кожної з країн. Як це відбувається на практиці — цілком очевидно. Правдою, мабуть, є те, що СНД залишається різномірною аморфною структурою, яку кожен може трактувати за власним бажанням і яка не може існувати вічно. Правдою також є те, що ніхто не забороняє країнам-учасницям використовувати наявні можливості заради власної вигоди. За десять років свого існування

Співдружність не дала чіткої відповіді на питання щодо свого майбутнього — але воно, очевидно, різне у кожної з її країн. Сьогодні швидше за все, можна говорити про те, що СНД не дає нікому з її учасниць очевидних мінусів. Зате дає можливість дванадцяти президентам зібратися й поговорити про спільну історію, про спільні підходи, про узгодження політики своїх держав. Спідружність стала символом того, що перехід дванадцяти пострадянських республік до більш-менш нормального життя триватиме набагато довше, ніж спочатку могло здаватися, і в цей час багато важать просто нормальні стосунки.