ЖОРНА НЕПРИМИРЕННОСТI

Чи не найголовніша проблема нашої доби — пошук ідеалів для нинішнього і прийдешнього поколінь. Стоїмо перед обличчям жахливої духовної порожнечі; тим більший інтерес викликають люди, до останньої хвилини життя вірні своїм ідеям, хай, з модерного погляду, багато в чому хибним. Герой цієї розповіді — саме такий.

Він завжди вважав, що життя неминуче ставить кожну людину перед безжальною необхідністю вибору: з ким ти, з силами світла (для Я.Галана це означало — з СРСР, з комуністами) або з воїнством смерті й темряви (в його очах — з націоналізмом, отже з фашизмом). Ось так стисло можна викласти «символ віри» Ярослава Галана (1902—1949), безперечно, найяскравішої постаті в західноукраїнській комуністичній літературі й журналістиці 30—40 років ХХ ст. Третього не дано, вірив Галан, або-або. А заяви діячів українського націоналістичного руху, що, вони, мовляв, ведуть боротьбу на обидва фронти, і проти Гітлера, і проти Сталіна — це, на його думку, просто абсурдна і зловмисна брехня.

Без непримиренної, фанатичної переконаності у тому, що наш світ — це арена вічної боротьби добра й зла, неможливо зрозуміти Галана. До 1991 року про цю людину в СРСР не писали інакше, ніж у чітко заданій тональності: «полум’яний боєць партії», «незламний Галан» тощо (хоч мислячий читач міг, певно, і тоді здогадатися, що не все так просто). За останні 10 років про Галана практично не згадують; значна частина громадськості Західної України вже давно розцінює його діяльність як ганебний приклад національного ренегатства та сліпого, обмеженого фанатизму. Ми спробуємо показати, що реальний Галан був складнішим, трагічнішим і суперечливішим.

Син бідного чиновника Олександра Галана, людини важкого характеру, але чесної і — що важливо — переконано проросійських поглядів, Ярослав із дитинства звик сприймати колосальну імперію на Сході як «джерело добра». Ув’язнення батька у австрійському концтаборі Талергоф (1915 р.) за проросійські настрої лише зміцнило його погляди (отже, сили світла знайдено!). Перебування у Ростові разом iз родиною (1915—1918 р.р.) дозволило молодому галичанину побачити жахливу й суперечливу панораму російської революції; вибір Ярослава врешті решт був однозначним — він став на бік більшовиків. А отже, засвоїв на все життя головний догмат їхньої версії марксизму: все національне (чи то почуття, чи то інтереси) має жорстко підпорядкуватись класовому. Цьому імперативу Галан залишився вірним і тоді, коли повернувся до Перемишля (1918 р.), і тим більше тоді, коли, ставши членом підпільної Компартії Західної України (1924 р.), навчався у вузах Відня (філософський факультет) та Кракова.

Трагічна помилка Галана була в тому, що він так і не зрозумів: благородні гасла інтернаціоналізму були лише прикриттям, димовою завісою, яка допомагала створювати сталінську великоруську імперію СРСР («Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки Великая Русь!»). Хоч він і бачив у рідному Львові кричущі факти русифікації. І — будьмо справедливі — не мовчав. Ось прецікавий документ: лист Галана до Агітпропу ЦК КП(б)У від 11 вересня 1949 року (за півтора місяця до загибелі). Письменник пише: «доводиться, на жаль, констатувати, що у львовському університеті викладачі юридичного, фізико-математичного й геологічного факультетів читають свої лекції переважно російською мовою. Українська мова зникла цілком iз кіноафіш, тепер вона зникає й iз трамвайних вагонів...» На перший погляд, може здаватися, що це дрібниці, однак дрібниці красномовні. Отже, хоч Галан і залишався жорстко в рамках пануючої ідеології — ображені національні почуття періодично спалахували в ньому (теж саме можна сказати й про постаті більшого масштабу — П. Тичину, М. Рильського, В. Сосюру, О. Довженка...)

Чи ризикував при цьому Галан? Безперечно. Адже при зовнішньому визнанні та формальній пошані з боку влади (депутат Львовської міськради, член правління Спілки письменників України, львівський кореспондент органу ЦК КП(б)У газети «Радянська Україна»; але, додамо, у вересні 1948 р. за спроби зайняти більш незалежну позицію письменника було позбавлено роботи у газеті) Галан був чоловіком репресованої у 1937 році «шпигунки», «української фашистки» та «ворога народу» Ганни Галан. У будь- який час «органи» могли згадати ту характеристику письменника, що містилася у документах НКВС, опублікованих лише на початку 90-х років: «Ганна Галан — переконана українська націоналістка-фашистка... Чоловік її — Галан Ярослав — є членом контрреволюційної фашистської організації «УВО-ОУН» і агентом польської дефензиви у Львові. Про результати своєї контрреволюційної роботи в Україні Ганна Галан інформувала чоловіка шпигунськими листами».

Справжній домоклів меч... Але Ярослав невдовзі після «воз’єднання» західно-українських земель почав у 1940 році клопотати про звільнення дружини (не знаючи, що 25-річна жінка, яка так мріяла жити в СРСР, була знищена у застінках НКВС). Потім — почалась війна, Галан цілком віддався роботі у комуністичній україномовній радіостанції імені Шевченка, згодом — одружився вдруге.

Проте і далі конформізм аж ніяк не став основною, визначальною рисою його характеру. 27 лютого 1947 року на нараді керівників партійних та радянських установ Львова Галан, навівши ганебні факти нехтування елементарними потребами людей (в аудиторіях університету у студентів від холоду замерзло чорнило, хліба в магазинах не вистачає, та й той жахливої якості), вигукнув, звертаючись до місцевих керівників: «Ганьба вам!». А це ж були роки, коли, як сумно жартували письменники, критика будь-якого чиновника, що рангом вище від начальника жеку, кваліфікувалася як зазіхання на основи суспільного ладу...

Суто людський образ Галана допомагають уявити собі спогади польського письменника Єжи Путрамента: «Кремезний, низький блондин, із спадаючим завжди на очі пасмом волосся, трохи косоокий, невдаха в житті, великий бабій та дуже симпатичний чоловік». Попри комуністичні переконання, до багатьох деталей життя в СРСР не міг звикнути. «Я знаю, що ввічливість вимагає звертатися до росіян на ім’я та по-батькові — писав Галан у одному з листів 1948 р. — Але ось я живу в СРСР майже 9 років, а пам’ять все ще мене зраджує». Ті, хто вважає Галана тупим фанатиком і «людиною із заліза», будуть, мабуть, здивовані, прочитавши уривок iз листа до нього брата, Івана Галана (до речі, дуже цікавої людини, яка поєднувала комуністичні погляди з толстовством): «Смішне є те, що ти пишеш в тридцятий рік життя про старість. Як тобі не стид? Що, ти є духовний каліка чи що?».

Отже, людина не однозначна, не «олов’яний солдат» ідеологічного фронту... І все ж він, звичайно, служив сатані сталінизму. Ось цитати з його статей 40-х років, тобто доби звірячих депортацій, насильницької колективізації, масового приниження національної гідності українців: «В західноукраїнських областях ствердилася свобода, по обидва боки Карпат сходять ясні зорі соціалізму». Або: «Вдихніть на повні груди повітря, і ви відчуєте, що вам пристрасно, до болю хочеться жити» (порівняйте у Тичини: «О прекрасний час! Неповторний час!»). Безумовно, ці письменники віддали свій талант тоталітаризму, але винятково важливо збагнути: що ж саме змусило їх служити Дракону?

Вжахають обставини трагічної загибелі письменника (і, водночас, якась прихована її таємність). Ось загальновизнана версія радянських часів. 24 жовтня 1949 р. два студенти (а також підпільники, члени ОУН) — Михайло Стахур («Стефко») та Іларій Лукашевич («Славко») прийшли на квартиру Галана по вул. Гвардійській, 10 у Львові і, попросивши письменника вислухати їхні скарги на утиски у вузі, відволікли його увагу від праці над статтею «Велич звільненої людини» (промовиста для 1949 року назва!). В тій статті, до речі, були такі, дуже характерні для Галана, рядки: (цитуємо мовою оригіналу): «Москва — это, наверное, единственный город в мире, к которому никто не относится равнодушно. Человечество раскололось на два лагеря: на тех, кто любит Москву, и кто ее ненавидит. Нейтральных нет...» Ставши позаду письменника, один iз нападників, Стахур, вихопив сокиру і почав завдавати один за одним ударів по голові Галана...

Хто вбивці — це завжди вважалося вiдомим — у 1951 році Стахур, Лукашевич і ще декілька чоловік були страчені за вироком військового трибуналу. Не підлягає сумнівам, що ОУН ненавиділо Галана — і насамперед за його антиклерикальні памфлети, такі, як «Плюю на папу!». Але ж чи таким простим здається нам зараз запитання: а хто, власне, стояв за спиною вбивць? Мабуть, лише публікація раніше секретних документів iз архівів СБУ (якщо такі є) дасть остаточну відповідь на це запитання.

Галан завжди любив творчість І. Франка, зокрема, його славетного «Каменяра». Але чи відчував він, що сувора відданість ідеалам непримиренності та класової боротьби неминуче робить його самого «каменярем у кайданах», тобто об’єктивно — рабом догм? Ось де крилися витоки трагедії цієї непересічної людини.