«Золота казка Парижа»: майбутнє в дзеркалі історії
На своє виправдання можу сказати лише одне: те почуття подиву й захвату, що охоплює кожну нормальну людину при зустрічі з «казкою на ім’я Париж», допомагає швидко засвоїти одну просту істину: щоб зрозуміти, не поспішайте узагальнювати! Насамперед спостерігайте, пояснення побаченому прийде згодом. Оскільки найкоротший і найнадійніший спосіб пізнання — порівняння, то, навіть у тому разі, коли спостерігач гранично обмежений у часі, за ним залишається одне право й один вихід: зіставляти побачене з тим, що йому давно й добре знайоме. Порівняння, на відміну від узагальнення, — це дім, побудований не на піску, а на міцному фундаменті. І якщо узагальнення часто провокують суперечки, то порівняння просто спонукають спокійно міркувати. Отже, почнемо.
Перший висновок, що його робиш для себе при першому знайомствi з Парижем (а точніше, його передмiстями): геть стереотипи! Коли буквально в 100 метрах від фантастичної споруди, що нагадує стиснуту літаючу тарілку непередавано величезних розмірів (а це, виявляється, просто стадіон «Стад де Франс», той самий, на якому збірна Франції з футболу стала в 1998 році чемпіоном світу) — буквально поблизу стадіону бачиш молоду людину явно європейської зовнішності, котра розстелила килимок прямо посередині надшвидкісного шосе й творить мусульманську молитву, то, як мінімум, починаєш розуміти, що реальний вигляд сучасної Франції дуже й дуже далекий від загальновживаних вiтчизняних журналістських кліше (ісламський екстремізм, підживлений вихідцями з Арабського Сходу, непримиренність різних культур та епох...).
Навіть за два дні перебування в прославленому місті встигаєш здивуватися тому неповторному «багаторасовому коктейлю» з європейців, арабів, негрів, латиноамериканців, індусів, китайців, що його обов’язково має «спробувати» кожен гість на вулицях Парижу. В класичному, колишньому вигляді старого парижанина вже років через 10 — 15, можливо, не буде — такі прогнози усе частіше з’являються на сторінках столичних газет. У вашого покірного слуги юрба на третьому рівні Ейфелевої вежі або ж у залах Лувра, де люди спілкуються на 30 — 40 мовах одночасно й при цьому прекрасно розуміють один одного, викликала такі думки: ось де відчуваєш, що «світове співтовариство» аж ніяк не абстрактний набір слів, а щось ось тут і тепер, прямо перед тобою, наочно iснує... До речі, про Ейфелеву вежу. Коли дивитимитеся на рекламні знімки, де цей символ Парижа поданий у чорному (чи якому-небудь іншому) кольорі, то врахуйте, що насправді вона рудувато-золотава, як диск висхідного сонця...
II
Париж — це сама історія. Думка банальна, майже як «Дніпро тече в Чорне море» чи «Англія розташована на островах». Але при ближчому розгляді (а нам довелося у складі туристичної групи відвідати і Версаль, і палац Фонтенбло, і замок Мальмезон, де кілька років жив Наполеон з першою дружиною — Жозефіною) дійдеш досить несподіваного висновку: історії тільки як історії, минулого тільки як минулого немає взагалі. Сьогодення — це те ж саме минуле, тільки перетворене руками Долі, Всевишнього і людей; майбутнє — це те ж минуле і сьогодення, воно щомиті, ось тепер діється нами в загадковому сполученні того й іншого...
Здавалося б, уславлений Версаль, «золота казка» з його найчистішими блакитними ставками, що виблискують у променi сонця (а в них — просто страшенно величезних розмірів золотаві коропи!), з його кришталевим блиском Дзеркального залу і з таким же кришталевим блиском палацевих фонтанів, що слiплять, яких щодня включають рівно об 11.00 ранку — мабуть, він, Версаль, ця резиденція Чотирнадцятого, П’ятнадцятого і Шістнадцятого Людовиків, до сучасності має дуже непряме відношення? Світового значення пам’ятник історії, але й цінність має лише історичну, чи не так? Ні, це не зовсім так.
...«Король-сонце» Людовик XIV, один із найславетніших господарів Версалю, знаменитий, крім всього іншого, своєю фразою: «Держава — це Я». Джерело влади — це спадкоємний глава держави, він і є сама влада — і виконавча, і законодавча, і судова (а щодо того, що є ще й четверта влада, в ту епоху запитали б: «А що це таке?»). Марк Блок, відомий французький історик ХХ століття, з гіркотою писав, що ця система багато десятиліть була зручна для французiв: вона звільняла їх від відповідальності за країну; це — ще надійніший фундамент для сваволі, ніж навіть страх. Але ось з’явилися в XVIII столітті Монтеск’є зі своєю теорією розподілу влади, Дідро, Вольтер, Руссо (одна жінка-філософ у листі до редакції «Дня» відгукнулася недавно про Ж.Ж.Руссо з легкою зневагою, дарма!) — і еліта нацiї, спочатку інтелектуальна, потім торгово-промислова, назавжди засвоїла одне: джерелом влади є народ, будь- який деспотизм — це нахабне викрадення в народу того, що належить йому за правом.
Наслідок — у нації з’явилася ідея, що об’єднує, а як результат — протягом усього XIX століття, у вогні трьох революцій, немислимою ціною виробилося почуття відповідальності за себе, родину — і далі (у нас в кращому випадку присутні тільки перші дві ланки!) — за місто, провінцію та всю країну. Ось саме це тверезе почуття відповідальності (у мене чомусь склалося враження, що французи, попри весь їхній артистизм, дуже тверезі люди) і дозволило їм підняти економіку до належного рівня, зримим втіленням чого постав так званий «Париж XXI століття», передмістя столиці Бобіньї з його фантастичними конструкціями зі скла й бетону. А відпочивати французи теж вміють. У цьому ми переконалися під час пароплавної прогулянки Сеною, коли нас обливали водою з її мостів під веселий вереск молоді...
Немає сумнівів, не треба ідеалізувати й сьогоднішню Францію: проблем вистачає й соціальних, і міжрасових, й екологічних. Але милуватися собою з нашими, м’яко кажучи, специфічними реформами — ще гірше. Рятівна спокійна тверезість. Побувши навіть такий найкоротший строк у культурній столиці Європи, відчуваєш здивування та гіркоту (хоча й запитуєш себе: може, я не правий?). Здивування такого роду: чи можна собі уявити, щоб президент Ширак направив вітання, припустімо, хліборобам Овернi з нагоди їхнього небувалого внеску в поповнення засіків батьківщини? Скажуть: у нас так традиційно склалося, у нас уже 30 років тому так було заведено... Але ми, здається, йдемо до Європи (нехай не так швидко, як хотілося б), а саме Франція — серце цього континенту... І гіркота, коли чуєш в огляді преси таку цитату з паризької «Ліберасьон»: «Папа Римський відвідав столицю європейської України — місто Львів» (а та частина нашої держави, що на схід від ріки Збруч, куди належить?..).
III
Слово, що дуже точно передає враження від Парижа, — це «пропорцiйнiсть». Пропорцiйнiсть історична (бо після багатьох революцій французи ось вже 130 років покладають надiю тільки на еволюцію, наочним символом чого слугує чудовий фонтан на площі Згоди, встановлений на місці колишньої гільйотини; приклад для нас — духовні гільйотини давно настав час розбирати...). Пропорцiйнiсть архітектурна — прикладом слугує Лувр, де три палаци XVI століття (Сюллі, Данон та Ришельє) у сполученні з надсучасною спорудою так званої «піраміди» утворюють дуже своєрідну, але гармонічну єдність. Пропорцiйнiсть містобудівна — на відміну від Києва ще iз часів Франциска I (1516 — 1547 рр.) в Парижі було прийнято радіальну систему планування; вулиці, як промені Сонця, сходяться до однієї великої площі, а не йдуть паралельно (приклад — відома площа Етуаль із Тріумфальною Аркою). Пропорцiйнiсть соціальна: присутність у виконавчій владі соціалістів (не плутати з нашою однойменною партією: ідеології дуже різні!) дозволяє, не змінюючи ринкової суті економіки, зробити акцент на соціальних аспектах реформ. Пропорцiйнiсть у погляді на історію: є й точний виклад реальних фактів минулого, й культ знаменитих історичних особистостей, що перетворює їх на міф (Жанна д’Арк, Наполеон... Але частина істориків переконана, що це необхідно). Але ось саме в даному разі нам не варто наслідувати приклад: Україна проходить один крутий поворот історії за іншим. І культивувати міфи, уникаючи тверезості, — це уподібнюватися п’яному водію, що сідає за кермо на небезпечній гірській дорозі...
А ось дуже сумний виняток, коли ніяка пропорцiйнiсть не спостерігається — це ставлення французів до української та російської історії й культури. Про Україну знають дуже і дуже мало (з тим, що знають про Росію, і близько порівняти не можна). І чудовий танцівник Сергій Лифар, похований на «російському цвинтарі» Сен-Женев’єв-дю-Буа під Парижем, і киянин, письменник Віктор Некрасов, який також спочиває там, — це для французів діячі російські, і винятково російської культури (хоч на могилі Лифаря й читаємо: «Serge Lifar de Kiev»). А чи багато хто там знає про те, що своєю назвою знаменитий аеропорт Орлі біля Парижа зобов’язаний гетьману України в екзилi Пилипові Орлику, про те, як багато почерпнула Леся Українка з творчості французьких поетів-«парнасців»... Але не слід скиглити і скаржитися, матимемо своє обличчя і в політиці, і в культурі — нас помітять.
Р. S. Україну десять років тому часто порівнювали з Францією. Минулі роки показали, що ми багато в чому різні. Але важливіше інше: не втрачаючи культурно-національної неповторностi, і ми, і французи йдемо до однієї спiльної для всієї Європи мети — демократичного, соціально гармонійного, екологічно безпечного й етично терпимого суспільства майбутнього.
