Теорія відображення і практика полотна
У галереї Інституту міжнародних відносин Київського Національного Університету ім. Т. Г. Шевченка відкрилася доволі цікава виставка. Експозицію складають роботи семи молодих київських графіків і живописців.
Називається виставка досить обтічно — «Теорія відображення». При цьому будь-яка концептуальна єдність експозиції, мабуть, і не передбачалася. Більшість молодих творців викладає в Дитячій академії мистецтв — мабуть, це єдиний загальний момент їхнiх біографій, та й то до всіх його не можна застосувати. Але, загалом, «Теорія відображення», здається (особливо якщо врахувати місце її проведення), передусім є «дипломатичною акцією».
Щоправда, так би мовити, експромтом, виникла інша, досить цікава ситуація. Кожен митець отримав у своє повне розпорядження простір, на якому можна повноцінно повісити лише три — чотири роботи (у Євгена Бобрика вмістилося мало не шість, але йому добре — у нього картини маленькі). Цими трьома-чотирма витворами і потрібно було «представлятися», включивши до них і щось традиційне, і — якщо можливо — новеньке. Справедливості заради потрібно сказати, що учасники «Теорії відображення» обіграли такий експозиційний лаконізм цілком успішно.
Графіка Оксани Бербеки-Стратійчук — розумна та іронічна гра. Розкішні псевдоголландські натюрморти переплітаються у неї з незвичайними і жахливенькими містеріями, а звірі та птахи розігрують цілком життєві маленькі трагедії — і безповоротно присвоюють собі стосунки, що досі вважалися невід’ємною людською власністю. Люди ж у роботах Оксани Бербеки-Стратійчук — тіні тіней, відображення в дзеркалі, але при цьому, хоч як би там було, — глядачі («Поличка», «Близнюки», «Родинний портрет»). Роботи Катерини Гутникової — по-барочному пишні театральні сцени, де однаково урочисто і однаково ефектно позують маски венеціанського карнавалу, герої античних міфів, реальні звірі і казкові чудовиська («Сад чарівниці Кірки», «Піраміда», «Свято»). Юлія Майстренко експонує одночасно офорт з Христологічної серії, чіткий і ясний, як рядок із Credo («Христос-Добрий Пастир»), алегоричну фантазію («Веретено долі») і прозорі мрії-спогади про Алупку («Галерея зимового саду»). Володимир Вакуленко працює відтепер у особливо трактованій енкаустиці. У результаті цього його нові роботи набули не лише парадоксальної і симпатичної «рельєфності», але й бездоганної стильності («Благовіщення», «Доба Ренесансу»). Інші можливості цієї ж техніки демонструє Євген Бобрик, котрий прагне при цьому розлучитися з сюжетом заради «чистої форми» («Крило Ікара»). Проте його енкаустичні досліди все ж таки блякнуть поряд із більш традиційною роботою («Алегорія помірності»). Павло Ніколайчук наповнює принципову, на перший погляд, традиційність своїх натюрмортів магічними, «тліючими» фарбами і завороженою, моторошною тишею («Великдень», «Дичина»). Героїні Олексія Чебикіна, яких він цілком визначено іменує «Crazy horse», є одночасно і досить відірваним від життя поєднанням «вірних ліній», і творчо відображеним конкретним враженням.
