Окрасою Батьківщини є освічені люди

Проект «Національної доктрини розвитку освіти України в ХХI столітті» розрахований на термін 25 років, тобто на час природної зміни поколінь. Зараз досить важко передбачити, яким буде світ і українське суспільство через 25 років, оскільки неможливо спрогнозувати, як саме зміниться наше життя під впливом новітніх інформаційних технологій. Але староримська крилата фраза «Окрасою Батьківщини є освічені люди» залишиться актуальною і на цей час. Так само безсумнівним є те, що розвиток освіти в найближчому двадцятип’ятиріччі буде спиратися на найсучасніші інформаційні технології. Процеси глобалізації зумовлюють далекосяжну кореляцію «усіх з усіма», яка спричиняє необхідність уніфікування технологій, механізмів і принципів взаємної співпраці в межах світового простору.

Тому перше запитання, яке виникає при відчитуванні назви документа: чому обрано саме жанр доктрини і чому цей документ охоплює саме 25 років? Для уникнення ефекту термінологічної розмитості й неточності наведемо дефініції й типи стратегічно важливих освітніх документів як у західних країнах, так і в країнах Центрально-Східної Європи.

Це, передусім, стратегія — наука і мистецтво використання всіх можливих ресурсів для найефективнішого досягнення поставлених цілей. Такий урядовий документ як інструмент політики використовують Угорщина, Чехія, Словенія та Македонія і його термін 7 — 10 років. Доктрина (лат. doctrina) — вчення, наукова або філософська теорія, система, керівний теоретичний або політичний принцип. Доктринальні документи на сьогоднішній день найчастіше практикує Росія, зустрічаємо також і в практиці Киргизії. У багатьох державах зустрічаємо стратегічні бізнес-плани (наприклад, Нова Зеландія), програми (Польща), пропозиції президента (США), так звані «білі книги» (США, Велика Британія, Швеція). В окремих державах є закони і постанови, які діють до прийняття наступного законодавчого акту (Мавританія, Саудівська Аравія, Іран, Білорусь). І тепер коротко про типи документів, які залучені в процес вироблення урядових документів.

«Зелені книги» — інформативні документи з конкретної політичної проблеми. Ці документи надсилають зацікавленим організаціям чи особам, які залучені до процесу консультацій та обговорень. Як правило, вони стають основою концепції нормативно-правового акта. Натомість «білі книги» — це документи, що містять уже конкретні пропозиції щодо певних заходів у певній сфері політики. Зазвичай, вони наслідують «зелені книги» та мають за мету початок процесу консультацій. Якщо «зелені книги» окреслюють обсяг проблем, що пропонуються для обговорення, то «білі книги» містять офіційні пропозиції щодо розробки окремого напряму політики і стають знаряддям їхнього втілення. «Сірі книги» — це документи, які містять критичні зауваження або пропозицію альтернативних варіантів щодо урядових заходів у визначеній сфері політики. В основному «сірі книги» використовують в урядовій практиці Великої Британії.

Як засвідчує практика, процес створення та обговорювання стратегічно важливих політичних документів виглядає так: на основі результатів попередньо проведених досліджень формують «зелені книги» і «білі книги», на які повинні спиратися проекти законів, пропозиції змін до законів, бюджетні пропозиції тощо. Власне, на основі «білих книг» розробляють програми розвитку освіти, а прийняття урядових рішень і внесення змін до законів стають нормативною базою та інституційними рамками, обов’язковими умовами її реалізації.

При визначенні державного курсу передусім враховують національні інтереси та національні цілі, основні засади національної політики та національної стратегії, які й лягають в основу національних доктрин, стратегій, концепцій та програм. І будь- який стратегічно важливий політичний документ оцінюють за загальноприйнятими критеріями: дієвість розв’язання проблем, забезпечення в ньому принципу рівності й справедливості, врахування політичних реалій, його ефективність та його придатність до адміністрування.

Сьогодні в країнах Центрально-Східної Європи усі стратегічно важливі освітні документи враховують насамперед такі основні проблеми:

— створення багаторівневої системи оцінки освіти та освітньої інформації з метою визначення освітніх диспропорцій щодо ресурсів, доступу, процесів і результатів;

— якість базової освіти, підтримка інновацій, які ведуть до виникнення системи викладання, що базується на диференційованому підході до тих, кого навчають;

— зміна регулювання змісту освіти та системи екзаменів з метою створення справедливої системи спрямування та професійної орієнтації студентів;

— зменшення територіальних нерівностей;

— заборона та моніторинг за усуненням усіх видів освітньої дискримінації, забезпечення загальновизнаних прав дітей та меншин;

— моніторинг за недопущенням жодного стереотипного расистського та статевого утисків на систему змісту навчання, зміцнення суспільного консенсусу щодо ліквідації етнічно невірних освітніх диспропорцій;

— забезпечення доступу до вивчення мов та культури дітьми, котрі належать до тих чи інших меншин; підтримка та розвиток багатокультурної освіти;

— залучення дітей з особливими потребами, створення умов інтегрованої освіти;

— компенсація впливів низького соціально-економічного статусу через систему надання соціальної допомоги в освіті.

Протягом останніх п’ятнадцяти років у різних країнах спостерігаємо паралельну тенденцію короткотермінового та довготермінового планування освіти. У документах Європейської Комісії з червня 1999 року виділено робоче планування (1 — 2 роки), стратегічне планування (5 — 6 років) і планування віддаленого майбутнього (10 — 20 років).

У більшості європейських країн виникає компроміс між центральним плануванням у масштабах усієї країни і локальним плануванням. Усюди спостерігається тенденція до децентралізації планування, але водночас чітко увиразнене прагнення, щоб, попри децентралізацію, держава визначала найважливіші напрями довготермінових стратегічних дій. Роль центру назагал полягає у визначенні стратегічних цілей і фундаментальних принципів, усталенні основних механізмів непрямого управління, у проведенні моніторингу дотримування стандартів освіти, розробці системи оцінювання якості на всіх рівнях для забезпечення відповідних освітніх стандартів. Отже, як бачимо, ця роль зводиться в основному до трьох функцій: координаційної, регуляційної та розподільної.

Кожний стратегічно важливий документ аналізують через призму технології його підготовки, технології його обговорення та технології його реалізації. На кожній стадії ці технології мають свої ризики. Так, скажімо, на стадії підготовки дуже важливим є дотримування формату і методології підготовки документа, а також здатність уникнути обмеженості галузевою тематикою і не допустити звуження кола експертів, які беруть участь у підготовці документа. Низький рівень технології підготовки, тобто неналежна спрацьованість проекту стратегічно важливого документа, крім усіх вище перелічених ризиків, однозначно викликає певний скепсис у всіх, хто має безпосередню чи опосередковану дотичність до освіти.

Якісні технології обговорення мусять ґрунтуватися на якнайширшому громадському обговоренні документа і мати належний час для відповідної громадської експертизи. Для країн Центрально-Східної Європи, як і для західних країн, притаманна тенденція до організації навколо довготермінових освітніх планів тривалої і справді найширшої громадської дискусії. Тут наголос роблять на понятті колективного розуму, еволюційному розвиткові стратегічних документів. І тут усі розуміють, що забезпечення ефективної освітньої політики немислиме без вивчення та аналізу інтересів усіх, хто зацікавлений у такій політиці. Таке панорамне і узгоджене бачення проблем і перспектив освіти надзвичайно важливе при розробці, обговоренні та прийнятті стратегічно важливих документів.

На стадії впровадження довготермінових освітніх документів увиразнюється якісне робоче і стратегічне планування. Щоб на стадії впровадження усі ризики звести до мінімуму, то варто перед тим обумовити чітко і конкретно усі шляхи реалізації та механізми впровадження важливих документів. Надзвичайно важливу роль відіграє й визначення всіх ресурсів реалізації. Тобто стадія впровадження виявляє всі ті хиби і недоопрацювання, які були допущені на стадії підготовки і на які не звернули увагу широкі громадські обговорення.

Так назагал виглядає процес підготовки, обговорювання та впроваджування усіх політично важливих документів у країнах Західної та Центрально-Східної Європи. На нашу думку, ознайомленість із цим досвідом та його застосування вкрай необхідні при підготовці й обговоренні такого для нас життєво важливого документа, як «Національна доктрина розвитку освіти в України у ХХI столітті».

У вересні цього року в Женеві під егідою ЮНЕСКО відбудеться 46-а Сесія Міжнародної Конференції з освіти «Зміст освіти та стратегія освіти для співіснування у ХХI столітті: проблеми і шляхи вирішення», на якій країни-учасниці представлять свої національні звіти. Сподіваємося, що там ми зуміємо гідно представити свій стратегічний освітній документ, що визначає як перспективу розвитку, так і принципи розвитку освіти у нашій країні.