ЕЛЕКТРОДВИГУН НАХАБСТВА
Якщо контрольні — велике зло, то курсові — всесвітнє. Але серед всесвітнього зла, абсолютне — курсові з теоретичної механіки.
Треба зафіксувати на папері 12 положень якогось механізму- редуктора з його колінцями і шарнірами та ще й підібрати до нього двигун, щоб все це запрацювало — задача, яку так і хочеться відкласти до кінця семестру. А в цьому самому кінці вже абсолютно немає часу.
Прокинувшись в один з чистих і свіжих весняних ранків, я у паніці кинувся на консультацію. Моїм завданням був деякий «штовхач». Це було кволе, павукоподібне створіння з великими тоненькими підломленими ніжками. Ймовірно, коли ця штука рухалася, вона зiштовхувала з конвейєра сірникові коробки.
Заняття вів Олексій Адамович Бесполий. Це була висока сутула людина з довгим волоссям художника-авангардиста й тривожними очима. Незважаючи на те, що людиною він був, у принципі, добродушною — характер мав каучуковий. Цілі делегації і групи, які товплячись починали давити на Бесполого, пружно відкидалися назад. Тут потрібна була тривала облога.
Абияк накресливши свого «краба-штовхача», я визначив його 12 улюблених положень у просторі. Не думаю, щоб йому взбрело у голову почати ворушитися, при своїй ефемерності він міг розвалитися.
До Олексія Адамовича рухався конвейєр дівчат. Вони сунули йому свої ватмани, він щось черкав там (причому, гад, кульковою ручкою, щоб всі наново переробили) і чергова панночка із заплаканим личиком зникала у дверях.
Знайшов, чим мене налякати, громадянине Бесполий. Враховуючи, що я і так на папері розводжу якісний бруд, його дві- три краплі чорнила картину не змінять. Тому, якщо панночки, дійшовши до кінця конвейєра, неслися додому, то я, отримавши порцію виправлень, тут же сів за першу парту, витер зауваження гумкою, переробив і знову встав у хвіст черги.
Ну папір, природно, став кошлатим у декількох місцях. А що він хотів?
Знов побачивши мене перед собою, Олексій Адамович відкрив було рот для обурення, але я бадьоро випередив його:
— Я вже виправив. Перевірте.
Приголомшено він знову втупився очима в кресленце, що злегка втратило товарний вигляд і знову почав його розлючено черкати. Ага, значить ти, «безстатева редиска», не всі помилки виявив раніше? Добре!
Я взяв гумку і знову почав терти ні в чому неповинний білий ватман, що все більш нагадував місцями сіру поношену замшу...
З кожною новою консультацією моє креслення набувало все більше і більше рис махрового рушника для ніг. Але як з великим розлюченням Бесполий заливав його чорнилом, так з великою завзятістю я намагався зберегти ватману життя. Дійшло до того, що в двох-трьох місцях я просто дотер до дірок. Я відчув, що він, як древній шедевр живопису, став розвалюватися. Треба щось робити. Не дивитися ж спокійно на цю агонію. Вдома я закріпив тріщини із зворотнього боку креслення — ізострiчкою. Загалом воно стало схоже на вікно воєнного часу, скріплене смужками, щоб воно не постраждало від бомбардування.
Коли Бесполий трохи різко розгорнув полотно епохи, воно, на його здивування, провисло посередині. А коли він на спині нещасного виявив сині смуги ізострiчки, він щось було хотів сказати, але я знову випередив його:
— Зате все правильно. Ймовірно трохи звихнувшись, Бесполий рушника підписав.
Однак моє нахабство не йде ні в яке порівняння зі здібностями одного товстого типа. Тип з’явився на іспит взагалі без альбому ескізів з поясненнями (що в просторіччі називаються «пояснення») і двох креслень.
Поруч з Олексієм Адамовичем вже височіла об’ємиста купа зданих робіт. Товстий, влаштувавшись за першою партою, потихеньку витяг чудовий комплект однієї відмінниці, що відстрілялася. Потім, розташувавшись за останньою партою, він п’ятнадцять хвилин знищував священний підпис Бесполого. І тут же до нього підвалив здавати. З таким нахабством — щастя про запас запасати можна!
Олексій Адамович iз ущипливою посмішкою звернув увагу на те, що місце, де повинен стояти його підпис, було підозріло прозоро-синім і що злущувалося. Він сказав:
— Тут, здається, стерто?
Я зачаївся: що ж скаже товстун? Це майже невдача. Але те, що він відповів, мене приголомшило.
— Ви подивіться уважніше, — немов важку гармату, викотив він губу, — там скрізь здається, що стертий. Ви розумієте, СКРІЗЬ.
Важко зрозуміти, як цей аргумент подіяв і ще більш складно уявити, який він викликав процес мислення в черепі у прєпода. Може, він прикинув: якщо в одному місці йому здалося все стертим, — то це точно шахрайство. А якщо скрізь, значить, напевно, випадковість. Брак паперу. Спрацював принцип: коли крадуть по кілограму — відразу за руку хапають, а якщо тоннами — ніхто не помітить.
Так чи інакше, трюк вдався. Пересвідчившись, що все дійсно покарябано, Олексій Адамович розписався на все тих же аркушах, де ставив свій підпис дві години тому. Однак ставив чомусь «четвірку», а не «п’ятірку», як відмінниці.
Виходячи, товстун торжествуюче кивнув мені. Ось, мовляв, як треба. Воно то так, але я не міг...
До чудового штовхача треба було ще підібрати двигун, щоб він... це саме... — штовхав.
Цейтнот! У когось перехопивши креслення з движком, я швидесенько скопіював його у бібліотеці. Це був електромотор-гігант. Він займав все креслення в масштабі один до одного. Сила!
На останньому іспиті була присутня ціла комісія з трьох прєподів: Бесполого, Качалкіна і Штанiна.
Публіка була в курсі, що я до ефемерного штовхача сірникових коробок підібрав движок, за допомогою якого можна було зiштовхнути в кювет навантажені самосвали. Коли я підрулив до трійці — натовп зачаївся. Зараз почнеться фінальна сцена з фільму «Апокаліпсис»!
Я швиденько роздав креслення. Бесполому, який сидів зліва, я, звісно, віддав свій легендарний рушник з штовхачем, а Штаніну, який сидів праворуч — всучив двигун від електровоза. Вони заглибилися у вивчення. Качалкін посередині взагалі був зайнятий собою й заповнював якісь таблички.
Двом геніям — лівому та правому не спало на думку обмінятися половинками і ланцюгової уранової реакції — не відбулося. Вибух не пролунав. Операція вдалася! Віра в себе стала втричі більшою. Я підбирався до рівня товстуна.
До фіналу розборок двоє прєподів вже віддалилися. Бесполий возився з групкою, ще більших ублюдків, що залишилися, ніж я, кричачи, що через дві години йому їхати у відрядження. Саме тут заявився найдовершеніший ублюдок — Вася Рябчук.
Це був маленький пацанчик з монголо-селянським обличчям. Родом він був з Вінниці. Вася був старший за всіх нас на декілька років. В інститут він поступив (за його власним твердженням) — через парі. Враховуючи його армійські заслуги (за його ж визнанням — «два года шланга протравил») йому поставили три «трійки» і «четвірку». Парі він виграв.
Але далі виявилося найкумедніше — ветеран Вася геть відмовлявся іти до дошки. Коли здивований прєпод його питав чому, Вася незмінно відповідав:
— У мене шість років відриву.
— Відриву від чого? — ще більше дивувався той.
— Від школи, — вагомо додавав Вася.
Якийсь час цей спрацьовувало. Коли першокурсники, розслабившись після школи, понахоплювали по дві-три «двійки» — вся група була зібрана для прочищення мізків куратором. Розмова була крутою:
— Ти отримав вже три «двійки». Що ти думаєш робити? — суворо настовбурчуючи вуса, запитував наставник.
— Думаю, як би виправити... Розклад консультацій я дізнавався... — жалісно бекав той, хто провинився.
— Чудово, — задовольнявся куратор і переходив до наступного.
Поступово він добрався до Васі.
— Ти отримав вже сім «двійок»! — прогримів він. — Що ти думаєш робити?
— Я ось думаю, — відповів Вася, — як би ще не отримати.
Фраза стала популярною. І ось з’явився автор. За добу він вже також дещо здер, але оскільки не любив писати, замість сорока сторінок, які вимагаються для «пояснення», Вася накалякав двадцять. Він сів за останню парту і сумно розповів мені про цю проблему.
Оскільки мою віра у себе продовжувала клекотати — я активно вплутався у цю справу.
— Клей є? — спитав я його.
— Є, — здивовано пробубнив він.
— Давай.
Він витяг тюбик «ПВА».
— Все одно твою нісенітницю ніхто читати не буде. Але на кількість сторінок увагу звернуть. Де пояснення?
Я взяв у нього альбомчик і льопнув туди клею в чотирьох- п’яти місцях. Вася очманів. Стерши гумкою стару нумерацію сторінок, я вибудував такий цифровий ряд: 1, 2, 4, 8, 15, 21.., 32, 39. Остання сторінка йшла під номером 43. Три сторінки для запасу. Природно, в найвеличезніших проміжках я клею особливо не жалів.
— Як тільки, — інструктував я Васю, — Бесполий почне питати тебе, що це за неподобство, відразу починай скиглити, що у тебе випадково перекинувся клей...
Через двадцять хвилин, коли Олексій Адамович почав збирати речі, за обумовленим сигналом із засідки вискочив Вася, потрясаючи кресленнями і поясненням.
— Я виїжджаю у відрядження, — спробував відбитися Бесполий.
— Олексію Адамовичу, Олексію Адамовичу, — голосив Вася як професійний плакальник, типу: «Та на кого ж ви нас залишаєте!» — Де ж я вас потім знайду. У мене все підготовлене.
Бесполий кинув портфель і став швидко та гидливо дивитися на креслення. Так само швидко він спробував переглянути пояснення, але чомусь воно не перегорталося, а через дві-три сторінки перевалювалося величезними пластами. Коли він спробував розліпити листочки — природно, нічого не вийшло. «ПВА» — річ міцна.
— Що це за неподобство, — пробурмотів Бесполий.
— Та ви розумієте, Олексію Адамовичу, розлився...
Це було навіть не скиглення. Це був відчайдушний крик чайки, що безпорадно літає в океані над нафтовою плямою.
Через п’ять хвилин в аудиторії ми залишилися з ним удвох. У його заліковці зіркою горіла «трійка». Товстий би мною гордився!
