ЩОДЕННИК

Донька грається ляльками. Вона — то вихователька дитсадка, то вчителька, то мама. Дбайливо їх одягає-закутує, пестить, навчає й... сварить. Прислухаюся. Відчуваю, що недобрий рум’янець мені наповзає на щоки. Я бачу в малій своє віддзеркалення. Точніше, своєї поведінки. Заклопотаності, відмахування, а іноді й лінощів.

— Нема коли мені тобі книжку читати — треба вечерю варити, — каже доня ляльці й демонстративно(!) дає їй в руки книжку.

— Ой, клопіт мені з тобою, коли ти вже виростеш!

— Тебе вже он куток кличе, неслухнянко!

— Відчепіться, я невідкладну роботу виконую. Пограйся сама, мамі треба гроші заробляти!

Ці фрази в дитячих вустах звучать як докір мені. Час чомусь економимо саме на спілкуванні з дитиною. Вона виростає мимохідь у атмосфері вічної зайнятості батьків. Потрапляє в круговерть дорослої буденності й втікає від неї на острівець дитячої безтурботності та мрійливості. Самотні острівцi...

Немов отримавши ляпас у цьому віддзеркаленні, я беру книжку й вступаю у гру дитини бабусею, яка читає казки. Та знаю, що це не надовго, бо ж робота в ліс не втече, на жаль...