Мистецтво можливого

ДЕРЖАВА ВЖЕ НIКОЛИ ПРОДЮСЕРОМ НЕ БУДЕ

— Важко не погодитися з Ганною Павлівною. Але чи доречно сьогодні говорити про творення кінематографістами мистецької вартості за умов, коли кіно як галузь виробництва у нас практично відсутнє? Хоча інтерес до кіно у глядачів величезний. У чому причина цього парадоксу?

— Україна із великої кінематографічної держави, в якій ще 15 років тому вироблялося 60 художніх, телевізійних, ігрових картин і 500 — документальних, анімаційних, науково-популярних, перетворилася в країну, в якій на сьогоднішній день за підтримки держави і за участі держави виробляється в десять разів менше фільмів. Чому? Основна причина — це те, що реформація в Україні почала відбуватися за страшної економічної кризи, за відсутності законодавчої бази. Всім здавалося на першопочатковому етапі, що досить сказати, досить захотіти і цього вже буде насправді досить, щоб було все зреалізовано.

З одного боку, художнику сказали, що він вільний, що він може творити те, що він хоче (і слава Богу — це нормально, це закономірно), а з іншого — оцю вільність ніяким чином не врегулювали законодавчо, не відбулися зміни, пов’язані з функціонуванням оцієї вільності. Навіть якщо художник у той час робив кіно, воно фактично уже було ізольоване, недоступне глядачеві, купівельна спроможність якого почала різко падати. Якщо ще якихось 15 років тому середньостатистичний житель України ходив до кінотеатру 11 разів, то на сьогоднішній день це 0,1 разу на рік. Раніше валовий збір від кінопоказу становив 200 мільйонів карбованців, а це, вважайте, більше нiж 200 мільйонів доларів. Сьогодні основна форма прибутку від кінотеатрального показу стала нерентабельною. Разом з тим держава, переставши бути могутнім продюсером (просто знявши з себе цю функцію), ніяким чином не створила протекціоністської політики по відношенню до тих, хто, власне, так чи інакше ще діяв і, слава Богу, й сьогодні діє на цьому ринку.

Є й інші причини. Ми отримали можливість вибору доступу до фільму. Тобто утворилися телевізійні канали і ми вдома маємо можливість бачити кіно. Відеоринок також наповнився відеопродукцією, яка, на жаль, до нас не має ніякого відношення. Програмне забезпечення телебачення до українського кіно знову ж таки не має ніякого відношення. Ми стикнулися з проблемою, яку швидко вирішити неможливо.

— У чому в такому разі полягає роль держави? Не може ж вона залишатися лише стороннім наглядачем?

— Ми прекрасно розуміємо, що держава вже ніколи продюсером не буде — це показали останні роки. Якщо в 1999 році було виділено всього 1,5 мільйона карбованців на кіновиробництво, то ви можете собі уявити, що можна зняти за ці гроші. Ми виробляємо на рік десь 5-6 художніх фільмів і до 50-ти, а останнім часом до 20-ти документальних, анімаційних і науково-популярних. Звичайно, звинувачувати когось у тому, що так є — можна, але це не вирішить проблеми. Треба шукати вихід. З прийняттям Закону про кінематографію в 1998 році було прийнято кілька постанов Кабінету Міністрів, які фактично почали розвивати стосунки на кіно-, відео- та телеринку. Перш за все, було затверджено Постанову Кабміну про державне посвідчення на право публічного показу. Цей документ сьогодні єдиний в Україні, який регламентує публічний показ. З другого боку — була прийнята постанова про підтримку національних фільмів у продюсерській системі, межі участі держави у підтримці і фінансуванні проектів не тільки на державних студіях, а й тих, що реалізуються на приватних відеостудіях в Україні. На сьогоднішній день таких постійних кіностудій, з якими співпрацює Міністерство культури, — 12. Проект програми кіновиробництва за участю держави, який ми плануємо на 2002 рік, складається за участю продюсерів, які працюють на цих студіях. Це той перший крок, який зробила держава для того, щоб в кошти, які вона виділяє на потреби кіновиробництва, можна було б залучати й позабюджетні кошти. Звичайно, що цього дуже мало.

МИСТЕЦТВО ПОТРЕБУЄ ПРОТЕКЦІЇ, АБО ЧОМУ У КУЛЬТУРИ НЕМАЄ ЛОБІСТІВ

— Для того, щоб процес розвивався, треба зробити так, щоб держава реалізовувала протекціоністську політику до кіно і до мистецтва взагалі. На мій погляд, та й не тільки мій, а й світовий досвід свідчить, що треба зробити дуже гнучку систему оподаткування як і самого кінематографу, так і тих структур, підприємств і організацій, які вкладають кошти в підтримку культури і мистецтва. На сьогоднішній день це в Україні не підтримується і не реалізується Вже 10 років, кажучи про ринок, ми цей ринок все одно централізовуємо. Подивіться, бюджет формується за рахунок збирання усіх коштів, які є в місцевих бюджетах, центральному бюджеті і, як правило, після цього починається розподіл. З точки зору справедливості і державної політики, пов’язаної з цією прозорістю, може, це й умотивовано й об’єктивно. Але це приводить до того, що йде однозначна лінія фінансування, яка не передбачає ніяких інших моментів. Наприклад, я веду розмову з потенційними інвесторами або з тими, хто хоче вкласти кошти в кінематограф. Коли формується бізнес-план, то ви розумієте, що там треба все описати, чітко і ясно показати, чи можливе повернення. А якщо неможливе — то чому. Коли кінотеатральний показ в Україні нерентабельний, то зрозуміло, що вкладання коштів в кінематограф сьогодні нерентабельне. Весь світ збирає кошти на другорядних ринках збуту. Навіть у Америці театральний показ — це одна третина прибутку і дві третини — телевізійний показ і відеокасети, які розповсюджуються по всьому світу. У нас це нереально, бо телевізійним каналам (я їх теж розумію) краще купити за 100 доларів право показу фільму, ніж вкласти 100 тисяч доларів або навіть 100 тисяч гривень і бути його співвласником. Поки ми не вирішимо кардинально ці питання, говорити про концепт повернення України до загальних ознак кінематографічної держави неможливо.

— А що можете ви як посадовець і Міністерство культури як структура?

— Перш за все, ми розробили цілий пакет документів, пов’язаний із реалізацією. А власне, виписали в ньому основні параметри державної культурної політики в галузі кіно. У суттєвому моменті вони були реалізовані в Указі Президента «Про основні напрямки розвитку в галузі кінематографії до 2005 року», який вийшов у вересні минулого року. Для виконання цього Указу вже започаткована ціла низка законів і підзаконних актів. На сьогоднішній день на розгляді у міністерства і відомствах знаходиться закон «Про збір на підтримку національної кінематографії». Цей закон полягає в тому, що ми нікому не можемо заборонити діяти на нашому ринку — це за правилами міжнародної торгівлі, за правилами цивілізації, це не є тим моментом, за допомогою якого можна щось вирішити. Цей закон передбачає збір із іноземної кінопродукції на всіх рівнях, починаючи від театрального показу і від показу на телебаченні певного відсотка (це від 5 до 10 відсотків вартості касети, вартості кінотеатрального квитка і 5 відсотків вартості реклами на телебаченні під час демонстрації іноземного фільму), на потреби галузі кінематографії. За підрахунками (тільки те, що лежить на поверхні, тобто те, що принаймні підлягає обліку), якщо запровадити цей закон, можна було б залучати до кіновиробництва додатково біля 50 мільйонів гривень. Отже, йдеться з одного боку — про запровадження цих правил гри на величезному кіно-відеоринку, а з другого — про підтримку національного кіновиробника. Безумовно, що поки ми не вирішимо питання з гнучкою системою оподаткування — і закладів культури, і кінематографу, і, зокрема, виробників кіно — до того моменту нічого не буде. Бо національний фільм, поки дійде до глядача, чотири рази обкладається податком на додану вартість.

— Багато сподівань пов’язано із законом про меценатство. Яка його доля?

— На сьогоднішній день у нас вже є Закон про благодійництво і благодійницькі організації. У ньому відображені деякі моменти, пов’язані із зменшенням відсотка оподаткування (десь на 2 відсотки) тих коштів, які були вкладені інвестором чи там бізнесменом у галузь культури. Але на практиці він кардинально не змінює ситуацію. Наразі у Верховній Раді розглядається у другому читанні (у першому вже пройшов) закон про непідприємницькі організації, які діють і в галузі культури у тому числі. Метою цього закону є зменшення податкового тиску на прибуток, який отримує оця непідприємницька організація відповідно до свого статуту. Тобто це медицина, це наука, це освіта, це культура. І третій момент — це сам закон про меценатство. На жаль, на сьогоднішній день є кілька його варіантів. Він тільки на підступах до своєї легалізації.

— Якими ви бачите сьогоднішніх меценатів? Чи можна їх поставити на один рівень з Терещенком?

— На жаль, мені не доводилося бачити жодного українського мецената, якого можна було б поставити на один рівень з Терещенком та іншими. В тому розумінні, як вони діяли тоді, які кошти вкладалися, яка власне при цьому мета ставилася. Правда, у нас не закінчився процес первинного накопичення капіталу, коли кожен діє на власний розсуд, Коли перед людиною стоїть вибір: чи собі, чи комусь. За таких обставин важко говорити, що дадуть комусь і при тому дадуть суттєво, а не просто 2-3 карбованці. Вони допомагають при проведенні фестивалів «Молодість», «Стожари», «Крок». Але це невеличкі суми коштів, які складаються в загальний бюджет.

— Припустiмо, вітчизняні меценати ще не мають внутрішньої потреби до благодійних справ. Держава хоче підтримати культуру, але не може. Ну, а парламентарії? Невже у Міністерства нема лобістів в Верховній Раді?

— Їх дуже мало. Якщо навіть у Комітеті з питань культури і духовності далеко не всі є лобістами міністерства. Точніше — культури взагалі і мистецтва зокрема. На жаль, прийняття багатьох законів носить меркантильний характер: вони потрібні тут і зараз. Наприклад, так і не прийнятий в остаточному варіанті закон про пільгове оподаткування книговидавництва в Україні, для того щоб він запрацював на ринку. Я думаю, що оскільки ситуація така, яка вона є, і в пресі про це багато говорять, і суспільство збурене — то закон буде прийнятий і буде запроваджений. Але це лише книговидавництво. З усіма іншими видами мистецтв така ж сама ситуація — і з кіно, і з музикою, і з пресою... У суспільстві така ситуація, що у культури, на жаль, нема лобістів.

ВЛАДА НАВОДИТЬ МОСТИ. ТЕЛЕВIЗIЙНI

— До 1991 року культура розвивалася в складово-політичному контексті: одні схилялися до того, що вона знаходиться в резервації, інші вважали, що в неї пік розквіту. Між цими крайніми оцінками за десять років можна вже оцінити те, що було. Але чому, на ваш погляд, окрім бідності і занепаду економіки, період незалежності не позначився нічим таким, що можна було б вважати культурним явищем нового осмислення часу?

— Я б могла заперечити. Наприклад, для мене фільми Кіри Муратової є явищем української і світової культури, хоча її і звинувачують, що вона до України не має ніякого відношення. Це явище полягає в тому, що вона ставить соціальний діагноз суспільству. Вона власне людство попереджає: якщо воно не перестане знелюднюватися, то в нього немає ніякого майбутнього. Її фільми один за одним складають величезне полотно, яке констатує оцю загальну тенденцію, яка з нами відбувається. Сьогоднішня світова культура повернута до постмодерних методик, суть яких полягає з одного боку у фіксації протиріччя між цивілізацією і культурою (тобто: а що далі, якщо можливе оте «далі», то яким воно є), а з другого — знецінення загальнолюдської системи цінностей і координат. Кіра Муратова випереджає ті проблеми, які нас чекають.

— Але є й інші приклади. Якраз кричущим прикладом неспроможності і небажання осмислити час є проект Монумента Незалежності на Хрещатику. Яке ваше особисте ставлення до нього?

— Треба констатувати, що рішення прийнято і на площі Незалежності він будується. На мій погляд, сталося так з багатьох причин. Одна з них та, що всі, хто приймав рішення, пов’язане з реалізацією пам’ятника, — це люди iз соціальним досвідом таким, який є. Тобто звикли до величезних форм попередньої доби, до фіксації якоїсь величі, могутності в однозначних вимірах. Хоча конкурс проводився кілька років і були залучені відомі митці, архітектори і вчені, однак він засвідчив, що нових ідей не було. На мій погляд, друга причина та, що ми сьогодні ще навіть не самоусвідомилися — не тільки на індивідуальному рівні, але й на рівні соціальному і загальносвітовому. Тому, щоб узагальнити культуру в знаковому моменті, знаковій суті — для цього треба стати над процесом. А ми сьогодні якраз у процесі, в якому все це відбувається. Тобто відбуваються оці зміни, оцей перелом не тільки на суспільних рівнях, але й на індивідуальних: зміна цінностей, орієнтирів, народження нового, вмирання старого. Воно настільки неоднозначно, настільки болісно, настільки не піднялось, не виважилось до такого загального усвідомлення і загального означення в знаковий момент, що й дало такі наслідки. От я і думаю, що як у тій біблейскій істині: треба не менше сорока років для того, щоб видалити раба у самому собі, а з другого боку, щоб набути інший досвід світосприйняття, усвідомлення і осмислення всього цього у мистецькій вартості.

— Як відомо, вже приготовано Проект доручення Президента Кабінету Міністрів про створення державної теле- і радіомовлення компанії «Державний телевізійний канал «Культура». Чому він буде носити такі параметри?

— Тільки тому, щоб потім можна було якимось чином залучати позабюджені кошти. На сьогоднішній день є незайняті частоти у Міністерства оборони, які не використовуються і покривають всю територію України. Я думаю, що канал буде зроблено. Тому що ситуація настільки назріла і перезріла, що ми сьогодні фіксуємо, грубо кажучи, відірваність влади від народу. Нещодавно я була у прямому ефірі на радіо «Ярославів вал». Розглядалася проблема насильства і жорстокості на екрані. Не можете собі уявити, скільки люди надавали мені ляпасів, при тому — абсолютно аргументованих. Мовляв, на сьогоднішній день влада ізолювала себе від народу, а ви як Міністерство культури є також представниками влади. Культурна політика — це державна політика, і у вас на сьогоднішній день немає іншої форми доступу продукції, яка спродукована в Україні, до глядача, окрім як через телебачення. Чи виконує воно просвітницьку місію, чи здатне взяти на себе місію компенсаторної ролі у реалізації загального контексту життєдіяльності суспільства? Коли кожен із нас кожен день у реальному житті зустрічається з проблемами, то кожна нормальна людина повинна знайти собі якесь опертя, яке б давало можливість їй вчиняти так чи інакше. Як правило, за це завжди слугували культура й мистецтво. Ми цього не маємо. Коли на початку перебудови увесь народ дивився «Марію», то я зрозуміла, що він дивиться не тому, що такий безграмотний, що не бачить художньої якості цього фільму. Але там були прості житейські істини, пов’язані iз загальнорелігійними принципами — заповідями добра і моралі, які так необхідні на роздоріжжі, коли система цінностей знівелювалася. Якщо проводити аналогію, то ми опинилися в ситуації, яка була в роки великої депресії в Америці, коли був створений так званий кінематографічний кодекс честі, який передбачав, що не буде «чорнухи» і друкування негативних фактів у газетах, не буде демонстрування на екранах того насильства, яке фактично є у реальному житті, тобто почала формуватись позитивна ідеологема і якась віра в майбутнє. Безумовно, що перенести той досвід і говорити, що у нас сьогодні те ж саме, — не можна, але й не скористатися ним — теж не можна.

— Але відомо, що згаданий вами Кодекс Хейса дуже скоро із стримуючого фактору перетворився на такий, який викликав протест і сковував свободу творчості. Де та межа: це робити художнику можна, а це вже треба заборонити?

— В принципі її немає. Тут є певна умовність і відносність до рівня розвинутості самого суспільства. Тобто суспільство формує себе і формує оцей кодекс. Безумовно, що на певному етапі все нове стає старим і воно перетворюється у гальмо для розвитку нового. Тому, щоб не я стукала кулаком і не забороняла, і щоб у мене такого права не було — стукати кулаком, то демократичне суспільство виробляє різні параметри для обмеження влади одного — з одного боку, а з другого — щоб обмежити правду одного. Ми самі повинні це врегулювати. У тій же самій Америці кодекс честі на телебаченні залишився. Для широкого загалу там не побачиш ні жорстокості, ні порнухи, ні чорнухи.

— Ви пропонуєте ввести подібне на нашому телебаченні, яке є сьогодні основним поставником візуальних видовищ?

— Я дотримуюсь точки зору, що це необхідно якимось чином урегулювати. Я не можу посягати на вашу свободу, а ви на мою, коли я хочу подивитися порнуху. Це моє право. Але коли ця порнуха буде поширена для всіх і вибору ні у вас, ні у мене не буде — це ж є посягання на нашу з вами свободу. Сьогодні відбувається саме так. ТВ обмежує мій вибір: я хочу подивитися український фільм, а вимушена дивитися те, що показують.

У ПОШУКАХ ПАРАДЖАНОВИХ

— На сьогоднішній день, що більш актуальне — велика кіноілюзія в українському варіанті (на кшталт «Просто Марії») чи нові Параджанови?

— Я думаю, що все ж таки Параджанови, оскільки це та підвалина, на якій ми стоїмо, але якої ми не розуміємо. Сьогодні, на мій погляд, таким «Параджановим» може бути Лесь Санін, який звернувся до глибинного етносу, до автентики, до того пласту культури, який є підвалиною для подальшого розвитку, але про який ми вже забули. І навіть на знаємо, і не уявляємо. У потоці кінця ХХ — початку ХХI століття ми настільки біжимо і пропускаємо суттєве, що здатні лише на сприйняття інформації. Більше того, сьогодні у філософії з’явився такий термін, як завантаження пам’яті, тобто існування в світі не реальному, а штучно створеному. Для того, щоб вберегти культуру як сутність і розвивати культуру, здатну вести діалог з іншими культурами, треба тільки Параджанових. Вони змушують націю думати про себе, знаходити параметри своєї самореалізації.

— Під час недавньої робочої зустрічі міністра культури Росії Михайла Швидкого і Богдана Ступки було зокрема домовлено, що Росія часткового фінансуватиме українські, мож на сказати, мегапроекти «Богдан» і «Мазепа». Це досить дивно. Адже навіть в Україні сприйняття фільму Юрія Іллєнка не однозначне. І з приводу трактовки історичних подій. І з приводу розміру бюджету, враховуючи наше малокартиння. Ви, певно, чули ці докори. Ваше ставлення до них?

— Якщо говорити про Швидкого, то в нього інтерес дуже прагматичний. Він прекрасно розуміє, що Україна на сьогоднішній день — це потенційний ринок для кінематографа російського. І як би не говорили, що в Європі нас чекають — ніхто ніде нас не чекає. Для того, щоб туди пробитися, треба докладати зусиль і коштів. Тут же можна прийти просто так. Але якщо це спільне виробництво, то зелена вулиця і тут, і там. З іншого боку — він як розумний політик розуміє, що якщо він долучиться часткою державних коштів до реалізації цих проектів, то він буде мати вплив на трактування цих історичних подій. Розумієте, я не знаю, якою б вийшла картина Єжи Гоффмана «Огнєм і мечем», якби там не було Богдана Ступки — невідомо якими б там цих українців вималювали. То я думаю, що участь Ступки та інших наших акторів була зупиняючим фактором у трактуванні історичної події і творенні її на екрані. Думаю, що росіяни при прийнятті цього рішення мотивувалися цим моментом теж. Швидкий начуваний, як і наша публіка, про фільм «Мазепа». Я думаю, тільки наша бідність на сьогоднішній день розгорнула оцю дискусію і звинувачення, що дали 10 мільйонів Іллєнку. Художник, який створив таку кількість національно спрямованих фільмів, має право на реалізацію власної концепції по відношенню до ролі і місця Мазепи в історії становлення української незалежності. Цей фільм побудований на художньому осмисленні, до деякої міри навіть на метафорі. Я думаю, що критикують Іллєнка і будуть критикувати за те, що там не розписано, що Мазепа тоді був там або там... Але суть мистецтва якраз і полягає не тільки в відтворенні, а й в осмисленні. Умберто Еко правильно сказав, що історія нації цінна тільки тоді, коли дає відповідь на сьогоднішні проблеми. Інакше вона ніякого сенсу не має.

— З ким і з чим ви пов’язуєте свої надії щодо перспектив розвитку нашого кіно?

— Сталося так, що покоління сьогоднішніх сорокарічних, зробивши вдалі дебюти (це і Андрій Дончик, і Олександр Денисенко, і Галина Шигаєва, і Володя Тихий, і Тарас Денисенко і багато інших), фактично випали з кінопроцесу. На сьогоднішній день удалося зробити асоціацію молодих кінематографістів і повернути цих людей до кінопроцесу. Сьогодні вони фактично всі в запуску. З іншого боку — з’явилася когорта молодих, таких, як Олесь Санін, документальна стрічка якого «Гріх» стала призером на багатьох міжнародних кінофестивалях. Таких, як Оксана Чепелик, яка уособлює в собі не тільки кіномитця, а й художника образотворчого мистецтва, картина якої «Мова політиків» теж стала призером багатьох міжнародних кінофестивалів, і вона сьогодні знімає картину за сценарієм Оксани Забужко. Таких, як Мирослав Слабошпицький — це теж молодий випускник Театрального інституту, кінокафедри режисури, котрий став переможцем конкурсу сценаріїв, що проводився каналом «1+1», запропонував два свої кінопроекти, і ми їх реалізовуємо. Це і ціла когорта документалістів і аніматорів. Вони абсолютно по- новому ставляться до цієї дійсності, до своєї професії, до свого місця у цьому світі і, власне, до своєї самореалізації. Бо якщо на сьогоднішній день кінорежисери старшого покоління вимагають від держави коштів, то молоде покоління самo шукає гроші, має здатність залучати позабюджетні кошти. Практично всі в однакових умовах, але, на мій погляд, молоді більш наполегливі в досягненні мети, більш самоорганізовані, у них немає того соціального досвіду старшого покоління, який став сьогодні гальмом в реалізації багатьох моментів, пов’язаних з мистецтвом. Тому молоде покоління дає підставу думати, що з’явиться нова естетика кіно, фільми, які по-іншому будуть узагальнювати оцю дійсність, і врешті решт будуть народжуватися мистецькі вартості, пов’язані з іменами, які були в українському кіномистецтві, — це Олександр Довженко, Сергій Параджанов, Іван Миколайчук, Леонід Осика і багато інших.