Тріумф влади чи опозиції?
Сьогодні у Києві відбудеться засідання Ради національної безпеки і оборони, на якому буде обговорено загальнополітичну ситуацію в країні і шляхи виходу з неї в рамках вирішення питання «Про заходи щодо змiцнення основ конституційного ладу в Україні». Очевидно, що пошуки екстренних і неординарних заходів повинні вестися в межах цивілізованого діалогу між представниками різних політичних сил. У той же час поки що важко собі уявити діалог між опозицією, згуртованою не «за», а «проти», і яка явно не сприймає аргументів іншої сторони, і влади, яка досі дає підстави підозрювати себе в схильності до "простих рішень".
На думку Президента України Леоніда Кучми, в Україні відбулося очевидне загострення внутрішньої ситуації. Про це він сказав учора на нараді, присвяченій заходам щодо відзначення 10-річчя Незалежності України. За словами Президента, сьогодні «виграють ті, хто виступає проти зміцнення держави». Л.Кучма навів приклад щодо ситуації в Росії, де «політична еліта має велику мету — збудувати велику Росію», і де заради цього змогли відкинути всі внутрішні суперечки між політичними силами заради великої ідеї, повідомив УНІАН.
Останні події в Україні Леонід Кучма розглядає з точки зору національної безпеки. За словами Президента, це «загрожує завтрашньому дню, і абсолютно зрозуміло», що всі дії направлені на те, щоб політична ситуація в Українi погіршувалась. А раз політична ситуація погіршуватиметься, то, зрозуміло, що буде погіршуватися й економічна ситуація, зазначив Президент. І якщо в Українi не прийде закордонний інвестор, не прийдуть іноземні «серйозні» компанії для участі в приватизації наших об’єктів, то «результат буде відповідний». За словами Президента, «занадто багато пильних очей», які спостерігають за Україною, а також дуже багато тих, хто «хоче поставити нашу з вами мету — прагнення до Європи — під сумнів».
Президент ініціював проведення в червні науково-практичної конференції «Нові політичні реалії України на межі тисячоліть», одним із стратегічних завдань якої має стати обговорення проекту Концепції реформування політичної системи.
Київ був свідком організованого походу, що перекрив рух і був спрямований на висловлення недовіри владі. Безліч знамен, довгий потік людей, декілька сутичок між різними групами на Хрещатику, що завжди ефектно виглядає на телеекрані, емоційні висловлювання ряду політиків, які звично викривали владу. Але що далі? Створюється враження, що задіяні у всьому цьому особи й самі не знають наступного свого ходу.
Слабким боком цього походу є явне умовчання того, що якщо й без Кучми, то з ким конкретно належить бути Україні? Зрозуміло, що висунення або називання такої кандидатури відразу розколе опозицію. Наприклад, М. Крючов каже від імені Компартії, що вони не хочуть такого розвитку подій, який призведе до приходу в ролі президента В. Ющенка. Тож певний «камуфляж» у цьому питанні вигідний, але не в усьому чесний.
Сильним боком опозиції була явна організованість і видовищність проведеного походу. В ньому були й кадри спалення, в ньому було кольорове розмаїття прапорів, була спроба повтору югославської війни на парканах. З точки зору телевізійного показу демонстрації, опозиція явно отримала успіх: на екранах було все те, що повинно показуватися в подібних випадках. Знайомі вулиці були забиті людьми, які рухалися зі знаменами в руках. Перед цим телепоказом стояло дві мети: показати слабкість влади й продемонструвати силу опозиції. Останньому, до речі, сприяв акцент на колонах iз різних регіонів, що начебто охопили всю Україну.
Що було сильним і слабким боком влади в цьому конфліктному протистоянні? До сильних сторін слід віднести те, що влада не піддалася на порив заборонити або розігнати демонстрацію. Тоді протистояння перейшло б на інший рівень, інші кадри заполонили б зарубіжні телеекрани. Застосування сили під час похоронів патріарха на Софійській площі продемонструвало цей варіант досить чітко. Напевно, саме цього чекали. Але цього не сталося: операторам довелося знімати зіткнення в рядах самої опозиції, хоч є і ймовірність того, що вони були спровоковані.
До числа слабких сторін можна віднести взагалі втрату здатності на якесь реагування. Влада відійшла в тінь, але настільки далеко, що стала невпізнанною. Вона зайняла позицію віддаленого спостерігача, що також неправильно. Влада на те й влада, щоб говорити, говорити і говорити зі своїм народом. Тим більше якщо його окремі представники висувають претензії. Навіть якщо влада вважає їх необгрунтованими, надуманими або оплаченими кимсь, адже весь народ бачить лише телевізійний екран і не бачить підводних ліній, що ведуть до тієї чи іншої події. На телевізійному екрані не було жодного представника влади, який виразно відстоював би її позиції. Влада виявилася якщо не німою, то такою, що дуже довго мовчить. Уміле витримування паузи належить до вершин театрального мистецтва, але чи це правильно щодо політики?
Що таке опозиція і якими є її функції в сучасному світі? Опозиція начебто повинна йти крок у крок за владою, відмічаючи те, що вона робить не так, пропонуючи інші варіанти рішень, суддею в їхньому спорі має виступати громадська думка, а в період виборів — увесь народ. Як бачимо в західному варіанті йдеться взагалі про зміну груп начебто в рамках однієї команди: перехід влади від Клінтона до Буша-молодшого не супроводиться варіантами «мордобою», реального чи символічного, властивого нам.
Російський варіант опозиції теж істотно змінився за час існування незалежної держави: від полум’яних революціонерів вони поступово перейшли на позиції підтримки влади в одних питаннях і непідтримки в інших. Наприклад, якщо першу чеченську війну Компартія відкидала, то другу — в числі всіх партій, крім «Яблука», — підтримала.
В Америці та Росії опозиція цілком зрозуміла, вона належить до того типу, який політологи називають системним. Вона приймає основні правила гри й діє в їхніх рамках. Варіанти «мордобою» тут уже виключені. Опозиція перебуває в рамках системи влади, діючи конституційно, не розпалює вогонь масових заворушень, а в рамках парламенту розвертає свій вогонь критики.
В Югославії невизнання результатів виборів з боку Мілошевича призвело до багатьох ненасильницьких акцій протесту, яким до цього навчали зарубіжні фахівці, прагнучи скинути діючого президента Югославії. Не вивозилося сміття, не працювали магазини, застрайкували таксисти, на вулицях стали зводити барикади.
Це принципово неправильне розв’язання конфлікту, яке має досить первісний характер. У всьому світі конфлікти давно розв’язуються шляхом переговорів. Розроблено всі нюанси поведінки в цьому випадку, можливі типи рішень. Але ми якось слабо сприймаємо те, що не збігається з нашими уявленнями. Ми все ще готові демонструвати силу. Але кому й навіщо? З двох боків цього протистояння перебувають ті ж представники народу.
Якими можуть бути функції опозиції в нашому випадку?
Інформування — опозиція інформує населення про неправильні дії влади. Опозиція може «витягувати» владу на звіт про ті або інші свої дії, добиваючись тим самим максимальної прозорості влади.
Співпраця — опозиція взаємодіє й співробітничає з владою у розв’язанні тих питань, щодо яких, з її точки зору, влада чинить правильно. Тим більше, що владу треба підтримувати й підштовхувати до вирішення подібних питань.
Протиставлення — опозиція виступає різко проти неправильних дій влади. Це засудження повинно приводити з неминучістю до тиску суспільства на владу, щоб влада реагувала на подібний варіант зворотного зв’язку. Без нормально функціонуючого зворотного зв’язку влада не може вважатися ефективною.
Але всі ці дії відбуваються в рамках визнання з боку опозиції певних «столбових» питань, що не порушують національної безпеки країни. У цьому плані опозиція повинна стати системною. Вона завжди й у всіх державах бореться iз владою. Але її завданням при цьому не стає переворот з ніг на голову всієї країни. І є ще одне делікатне питання: опозиція не може «харчуватися» фінансовою допомогою інших країн, оскільки тоді вона стає провідником інтересів не свого народу.
У влади також є певний набір помилок, що призвів до даного типу кризи. Влада повинна чітким і зрозумілим чином реагувати на критику. Відповідно, влада не може розглядати опозицію в статусі «ворогів народу». Вона є відображенням інтересів цілком конкретних груп населення, таких же конкретних, як і ті, що обирали владу.
Повинна проводитися політична дискусія. Чим більше ми ховаємося від неї, тим більша кількість болючих проблем консервується на невизначений термін. Але в України немає невизначеного терміну. Всі її терміни на сьогодні стислі й кінцеві. На жаль, погано працює, якщо не сказати взагалі не працює, наша інформаційна інфраструктура. З екрана телевізора не чутно думки політиків, експертів, населення. Телевізійна машина замкнулася на самій собі, наклавши «табу» на всі інші теми.
У цивілізованій державі має бути опозиція. Але в будь-якій цивілізованій державі має бути й влада. Вони повинні знаходити спосіб чути одна одну. Але найголовніше полягає в тому, що є ще один елемент — найголовніший — народ. І опозиція, і влада повинні чути свій народ. Без цього ми будемо тупцювати на місці, повторюючи коло за колом одні й ті ж події, дивлячись тоскно на одні й ті ж обличчя.
