Політ над «гніздом» хокею
Про ті часи тепер вже, практично, ніщо не нагадує, хіба що застаріле обладнання хокейного майданчика, появі якого Київ має завдячувати юнацькому чемпіонату Європи, котрий пройшов тут дванадцять років тому. Хокей на довгі роки був відсунутий на тренувальні ковзанки, де невідомо для кого грали хокейні команди спочатку на першість Міжнаціональної хокейної ліги, а після утворення Росією власного чемпіонату рамки нашого хокею звузились до поєдинків із булоруськими та прибалтійськими командами, які аж ніяк не можна віднести до еліти континентального хокею.
Рівень і традиції київського хокею, закладені у славні вісімдесяті, дозволяють регулярно поповнювати кілька столичних команд молодими гравцями, проте вдома грають або ті, котрих ще не запросили за кордон, або ті, кого вже ніхто нікуди не запрошує. Такий оригінальний сплав молодості і досвіду дає українцям можливість бути в лідерах змагання з литовцями та білорусами, але не більше того. Більше може бути лише після того, як хокей поверне прихильнiсть масового глядача, коли свідками гри наших команд стануть заповнені трибуни великих арен і широка телевізійна аудиторія. Тоді вкладені у хокей кошти будуть мати хоч яку перспективу бути повернутими, а не носити характер чистого меценатства, як зараз. Завдяки спонсорам, серед яких не останнє місце посідає київська міська влада, хокей днями знову повернувся на свою звичну колись арену — до Палацу спорту. На дві спарені зустрічі провідних київських команд «Беркут» і «Сокол» вхід був відкритий для всіх бажаючих.
Навряд чи є сенс докладно зупинятися на перипетіях єдиноборства наших хокейних лідерів. Образно кажучи, команди завершують «доїдати» потенціал «Сокола» вісімдесятих. На перших ролях залишаються гравці, чиї кращі роки в хокеї давно позаду, а молодь просто не втигає дозріти до рівня старших, радісно відгукуючись на запрошення поїхати хоч куди, бо там платять більше, ніж вдома. Чого вартий той факт, що напередодні вирішальних ігор iз «Беркутом» двоє провідних хокеїстів «Сокола» Савенко і Млинченко все кинули і поїхали влаштовуватись на роботу до Санкт-Петербурга. Запрошені на їхнє місце суперветерани Юлдашев та Степанищев навряд чи були здатні допомогти у боротьбі із командою з хоч посередньо, але поставленою грою, якою є «Беркут» з тренером Куликовим. Вже перша гра, в якій «беркути» впевнено перемогли «соколів» з рахунком 4:2, зняла майже всі питання щодо чемпіонства в СЄХЛ, яке знову здобуде «Беркут».
Однак стати чемпіоном у турнірі рівня СЄХЛ — справа менш складна, ніж здобуття прихильності глядача, який мав би команду за свою, і віддавав би їй свої симпатії, вільний час, а згодом і гроші. Спроба нагадати народу про те, що у Палаці спорту відбуваються не тільки виставки, презентації та молитви протестантів, здійснена організаторами двобою між «Соколом» і «Беркутом», заслуговує на схвалення, але, що не кажіть, а це було зовсім не те. Почати слід із безплатного входу на хокей. Навіть добре забезпечене футбольне «Динамо» не практикує безплатних матчів внутрішнього чемпіонату і зовсім не заради кількох тисяч гривень виручки за квитки по символічній ціні. Придбання квитка дисциплінує глядача, робить його повноцінним учасником видовища. В іншому випадку на спортивну арену зійдуться «погрітися» невідомо хто, спотворивши неповторну атмосферу змагань. Під час безплатного хокею міліцейські сержанти не панькаючись заштовхували глядачів до єдиного відчиненого входу, змушуючи пробиратися до крісел манівцями. Хіба можливо було це у вісімдесяті, коли поважні глядачі другого сектора не поспішаючи йшли до зручних місць «згідно з придбаними квитками», а галасливий пятий сектор задимлював у перерві ввесь коридор, схвильовано перекурюючи біля туалетів?
Склалося враження, що великий українсьький хокей у місці свого зародження почувається таким собі бідним родичем, з яким у Палацу спорту багато клопоту і від якого мало зиску. Та й самі глядачі, які могли уболівати тільки «за». оскільки суперництво між київськими командами тільки зароджується, не рвали горло і не стогнали від відчаю, як на матчах зі московським «Спартаком», який наш «Сокіл» хоч раз на рік, але обігрував вдома. Відверто дратував суддя-інформатор, котрий оголошував авторів забитих шайб у манері професійного боксу, в результаті чого не обізнані із всіма гравцями глядачі так і не могли добрати, чи є ж прізвище проскиглив диктор. Нагадування ж про те, що гру і команди підтримують столична держадміністрація і профспілки, що звучали кожні пять хвилин, змушували струшувати головою, щоб не забути, куди прийшов.
Виявилося, що самих лише стін і льоду Палацу спорту недосить аби відродити навколо хокею якщо не уболівальницький бум, чи хоча б масовий інтерес. Великий хокей має безліч складових, які існували ніби самі по собі, і які ми непомітно втратили. Маючи бажання, все це можна поступово відновити. Про це думав, виходячи із залу, як колись, у натовпі глядачів. Все було майже як у старі добрі часи. Хотілося сказати всім навколо: зустрінемось тут знову на хокеї! Але коли? Чи є у людей, що взялися за наш хокей, бажання по-справжньому «закрутити» у нас цю справу, чи випадковий безплатний хокей у Палаці спорту залишиться у памяті як благодійний концерт, в якому все навпаки? Чи побачимо ми колись черги за квитками на хокей?
Не буду адресувати ці запитання киїській міській адміністрації і профспілкам. Спасибі їм і за те, що вони зробили для хокею. Чи тільки почали робити? Другий варіант приваблює більше.
