Сувора правда – порятунок від ненависті

Ну хоче хтось бачити «великий радянський народ» переможцем у Другій світовій війні і «визволителем народів» — ну, здавалося б, і хай собі. Але практика показує, що існування таких стереотипів кожного разу ставить українців у позицію винних і змушує виправдовуватися або, навпаки, займатися самобичуванням. Це черговий раз підтвердив скандал у Великій Британії навколо фільму про дивізію СС «Галичина». Нагадаємо, що в цій країні був показаний документальний фільм, в якому етнічним українцям, громадянам Великої Британії, закидалася участь у німецьких збройних формуваннях. Фільму в нас не бачив ніхто, але висвітлення подій навколо нього у пресі викликає здивування. Таке враження, що наші журналісти не читають новітніх досліджень історії Другої світової війни, насамперед, творів нашого співвітчизника Віктора Суворова, який змусив увесь світ подивитися на події того часу зовсім інакше. Зокрема, він довів, що тільки волею випадку «визволителі народів», бійці «славетної» Червоної армії не опинилися у ролі солдатів вермахту. Ні «Архіпелаг ГУЛАГ» лауреата Нобелівської премії Олександра Солженіцина, котрий зовсім іншим поглядом глянув на роль українських націоналістів у Другій світовій війні.

І ось ми читаємо замітку Миколи Пацери в «Киевских Ведомостях» про прес-конференцію молодіжного підрозділу Конгресу українських націоналістів iз приводу виходу вищезгаданого фільму. Авторові не хочеться «верить в безгрешность дивизии СС «Галичина», вояки которой дрались в составе фашистской армии против таких же украинцев, выступавших на стороне советских войск. Может, красноармейцы и не были настолько идейны или национально сознательны, поддерживая коммунистический режим, но освобождали они свою землю от испепелявшей ее коричневой чумы».

Тобто автор закидає одним і виправдовує інших. Якось незручно в черговий раз пояснювати, що і бійці СС «Галичина» теж визволяли свою Батьківщину від спопеляючої її чуми, тільки чума ця була червоного кольору. Трагедія українців якраз і полягає в тому, що вкотре в світовій історії вони вбивали один одного у складі конфронтуючих армій, які аж ніяк не збиралися відстоювати інтереси власне українців. Принагідно хочу нагадати, що, попри всі зусилля радянської сторони, Нюрнберзький процес не визнав вояків СС «Галичина» злочинцями.

І в цьому ж номері газети Сергій Кисельов витягує на світ Божий давню скандальну історію з американцем українського походження Іваном Дем’янюком, яка закінчилася кілька років тому. З подачі КДБ СРСР Дем’янюка звинуватили в тому, що він нібито був відомим своєю жорстокістю наглядачем одного з фашистських концтаборів Іваном Грозним. І. Дем’янюка позбавили американського громадянства, ізраїльський суд засудив його до смертної кари, але Верховний суд Ізраїля скасував цей вирок. Дем’янюка звільнили і відновили його американське громадянство. І ось що пише з цього приводу Сергій Кисельов: «Впрочем, Фемида не провозгласила при этом, что Иван Демьянюк не виновен. Она лишь признала, что нет достаточных доказательств, которые позволили бы утверждать, будто Иван Демьянюк и бывший охранник нацистского концентрационного лагеря смерти Треблинка по кличке «Иван Грозный» — одно лицо». Іншими словами, він винен, але суд не зумів цього довести.

І знову незручно пояснювати колегам очевиднi речі: якщо суд не зумів довести чиюсь вину, то підсудний — невинний. А постановка питання, до якої вдається журналіст, була притаманна радянським судам. Вони, як відомо, не визнавали презумпції невинності і звільняли підсудних із формулюванням «за недостатністю доказів». Тобто виходило, що людина апріорі винна, але вину її не зуміли довести.

Не знаю, з якою метою було витягнуто на світ Божий цю призабуту історію, але в ній черговий раз проводиться думка: українці — прислужники фашистів, українці — вбивці.

Не збираюся стверджувати, що наші соплемінники чисті, ніби ангелочки. Коли людина бере до рук зброю, то вона автоматично перестає бути ангелом. І надто багато озброєних людей, особливо під час війни, стають не просто учасниками бойових дій, але, на жаль, і вбивцями мирного населення, полонених. І коли вже займатися викриттям когось, то робити це треба із незаперечними фактами в руках.

Принагідно скажу, що в тих же «Киевских Ведомостях» часто з’являються публікації Ярослава Тінченка, який дуже коректно висвітлює події того часу, хоча і нерідко наводить факти, які не роблять нашим соплемінникам честі.

Чи можуть англійці судити колишніх комбатантівСС «Галичина»?

Я народився 1933 року в Перемишлі.. За своє життя пережив зарозумілу Польщу, пихату Німеччину і підступну «совітську» імперію. Вже маю 53 роки робітничого стажу і 36 із них працював машиністом паровоза, тепловоза і дизель- поїзда. Не думаю, що наша праця легша, ніж служба в будь- яких частинах армії, але пенсія, як у всіх. Але річ не в тому. Газета «День» мені імпонує, і я не бачу і близько, по рівню, до неї. На днях я прочитав повідомлення про те, що в Англії збираються притягнути до відповідальності за «злочини» колишніх комбатантів «СС Галичина». Я жив в середовищі тих хлопців і вважав би за честь бути серед них. Ми на власній землі були зневажені всякими зайдами і коли намагалися відстоювати рідну мову і національну гідність, то це порівнювалося з бандитизмом, а ті, що проводили «пацифікації» і нищили все, пов’язане з українством, є визволителями і тепер, в тому числі і в Україні.

Англійці не збираються відповідати за свої дії в колоніях цілого світу, за депортованих з Німеччини у 1945 р. і знищених «совітами». Польща не несе відповідальності за депортацію 700 тис. українців із Західної Галичини, за спалені села, винищення тисяч невинних, бо щоби виселяти, треба було посіяти страх, як це ми бачимо тепер на прикладі Чечні. Захід у своїй політиці недалекоглядний.

Наше покоління не мало вибору. «Совіти» за 2 роки показали себе, що вони варті. Поляки так в’їлися в шкіру, що ми тільки з фатисфакцією бажали їм побути якнайдовше підневільним народом. А німці були не кращі і не гірші обох попередніх. Свідома молодь йшла туди, де можна було здобути зброю і знання військової справи. Чи їх вибір був вірний? Це ми бачимо з невеликої вершини минулого. Бо те, що зроблено ними, чи зле, чи добре, не підлягає осудженню когось, крім українців. Те, що вони робили, робилося у власному домі, а не на польській, московській чи другій землі і тут, властиво, злодії кричать — тримай злодія. Бо вони боролися, щоби не було Чорнобиля на нашій землі. Чорнобиля морального, духовного, мовного, в якому ми опинилася внаслідок їхньої поразки. Втративши все, що було набуто моїми батьками, втративши всю родину, я тепер на порозі ХХI століття і на порозі вічності не маю можливості провідати землю, на якій народився, і могили рідних. Так хто за це несе відповідальність?