ЩОДЕННИК

Розплачуючись в крамниці, де завжди купую хліб, за буханець, я не додав молоденькій продавчині 10 копійок. Стою перед прилавком, а вона й гадки не має подавати мені буханець. Якусь хвилину обоє мовчимо, а потім на мій півзапитальний погляд продавчиня нагадує про 10 копійок.

Звичайно, я негайно намацую в кишені монетку й кладу на прилавок. «Старість насувається, чи що?» – пробую жартувати, беручи нарешті свою хлібину. І, ніби заперечуючи сказане, струшую густою шевелюрою й змовницьки всміхаюся продавчині.

На її личку не відображається жодних емоцій. Дівчина байдуже дивиться на мене, настільки байдуже, що можна навіть сказати не «на мене», а «крізь мене», кудись у далеч. І бажання жартувати тут же зникає. Таке молоде, а вже таке невиховане. Що їй, важко було бодай словом спростувати сказане мною...