ЩОДЕННИК

У нас в квартирі задзеленчав телефон. Моя подруга по школі запрошувала на день народження. Приємно почути старих друзів. Я в котрий раз пересвідчуюсь у вірності прислів’я: «Старий друг краще нових двох». З роками наша дружба набула нових якостей, я стала більше цінувати ці стосунки. І, взагалі, мабуть, не буває вірніших друзів за тих, яких ми маємо ще з дитинства, з школи. «То ж приходь, посидимо, поспілкуємось, буде тісна компанія», — продовжувала вона.

Компанія, дійсно, виявилась тісною й дуже цікавою. Чекали подругу по інституту. Тиждень тому вона вийшла заміж і повинна була прийти з чоловіком. Чоловік — американець. Довгоочікувана пара нарешті з’явилась. Перед їхнім приходом ми дізнались, що молодята спілкуються виключно українською та англійською. Це мене приємно вразило. Ще більше я була здивована, коли після приходу гостя ми всі перейшли на українську. До речі, виявилося, що за столом українську знали всі, і спілкувалася нею вільно більшість. Для багатьох вона була рідною, а проте потрібна була поява громадянина іншої держави, щоб примусити (я довго думала, але все ж вирішила, що сюди підходить саме слово «примусити» нас спілкуватися рідною мовою. Ми стали русифікованими. Соромно. Пригадалося, як колись в дитинстві, коли жартуючи батьки запитали мене: «Може ти, Лесю, підеш до російської школи?», я навіть образилася і почала доводити, що й мови про це бути не може. А зараз я помічаю, як поступово русифікувалася. І мені стає соромно. Вкотре даю собі обіцянку, що буду розмовляти рідною мовою. І знову, виходячи з транспорту, я запитую в пасажира, який стоїть поруч «Вы выходите на следующей?» А чому б не сказати: «на наступній»? Ні, таки русифікувалася. Коли вступила до інституту, мене дуже шокувало, що, закінчивши українську школу, я мала перевчаться, тому що викладання велося переважно російською. Але ж з мови починається держава. Це була така собі ненав’язлива русифікація. Я не проти російської мови, але мене дивує, що українці від діда- прадіда зараз спілкуються російською, а ось громадянин іншої держави не полінувався, вивчив українську, хоча й живе в Україні лише рік. І не доводить, що це дуже складно, і коштує йому великих зусиль. І не соромиться нею розмовляти. Головне — це бажання.