РОЗВИТОК — НЕ НАША IДЕЯ?

«Я задаю собі страшне й грізне питання: невже ми можемо складати навіть на німецьких вилупків таке враження, що на нас може підніматися будь-чия рука і так знищувати нас, не впадаючи в божевілля? Чому вони не роблять такого в Західній Європі? Чому там їм цього не дозволяється?.. Думаю про найстрашніше: а чи не втратили ми в масі своїй чогось такого, що могло б не дати навіть німцю ніякої можливості вчиняти з нами так?» — писав у щоденнику О.Довженко в 1944 р.

І сьогодні багато хто з нас продовжує ставити це страшне питання і боїться відповідати на нього: чому Україна не могла відбутися як держава? Чи лише войовничість сусідів, їхня мужність — тому причиною? Міф про нашу особливу доброту та невойовничість спростовується історією українського козацтва, багато в чому також міфологізованою.

Наші «уболiвальники за народ» люблять звертатися до початку ХХ століття, до тієї незалежності, і порівнювати початок століття з його кінцем — iз цією незалежністю. І захоплюватися схожістю.

Давайте повернемося до початку століття, але подивимося на себе вiдсторонено — очима політичної розвідки Міністерства закордонних справ кайзерівської Німеччини «Регіон», №12, 2000 р.), щоб, можливо, наблизитися до відповіді на питання О.Довженка: «...невже ми можемо справляти...таке враження, що на нас може підніматися будь-чия рука...».

Публікації передує коментар кандидата історичних наук В.Вороніна: «Україна була окупована німецькими й австро-угорськими військами, економіка в результаті революційних потрясінь і соціалістичних експериментів знаходилася в стані повного розвалу... Аналітики спецслужби ясно побачили величезну шкоду, яка заподіювалася молодій незалежності безпринципним політиканством, котре захопило всі сфери державного життя та підмінило собою справжній захист національних інтересів».

Отже, березень 1918 р. ...Побачили вони і повний хаос. При вступі більшовиків велика частина українських військ заявила про свій нейтралітет. Рада й міністри втекли до Житомира, де їх не прийняли, і вони роз’їхалися в різні боки.

На момент підписання мирної угоди Рада фактично не мала ані влади, ані прихильників у країні. Влада в областях належить різним партіям, а також і окремим політичним авантюристам, розбійникам i диктаторам. Можна зустріти села, оперезані окопами які ведуть одне з одним війну за поміщицьку землю. Окремі отамани панують в областях, покори яких вони домагаються за допомогою своїх наближених і найманців.

Більшовики мають багато прихильників... Усі робітники налаштовані більшовицьки, як і значна частина демобілізованих солдатів.

Головний інтерес селян зосереджений на питанні про наділення землею, вони підуть за Радою, якщо вона не відмовиться від розподілу поміщицької землі між селянами. І підуть за більшовиками, якщо ті підуть на відчуження землі на користь селян.

Українська «самостійність», на яку спирається Рада, має в країні надзвичайно слабке коріння. Головним її захисником є невелика група політичних ідеалістів.

У народі часто можна зустріти повну відсутність інтересу до національної самобутності...

Українці не є згуртованою політичною групою, але поділяються на різні соціалістичні течії.

Рада спирається на німецькі багнети... потреба в спокої та порядку в усіх верствах населення надзвичайно велика. Заможні кола населення, інтелігенція й офіцери ставляться пасивно до зміни уряду... Всякий уряд, що буде... спиратися на більшість народу і буде в змозі забезпечити спокій та порядок, зможе зміцнитися.

Українське військо — військо найманців; воно складається з колишніх солдатів і офіцерів, безробітних і авантюристів... Влада й авторитет командуючого надзвичайно невеликі... Петлюра — авантюрист, що користується великою популярністю. ...Йде запекла прихована боротьба за владу... Не можна розраховувати на серйозну підтримку з боку українських військ, але вони важливі як політична декорація... Бойова сила надзвичайно мала.

...Селяни надзвичайно добре живуть... Селянин, що володіє значними запасами зерна і грошима, не хоче нічого продавати. Кількість кредитних білетів, завдяки необмеженому їх друкуванню, така велика і їхня цінність так упала, що... не становить ніякої спокуси для селян... Відіграє велику роль антагонізм між містом і селом. I селянин охоче обміняє припаси... на товари... посуд, одяг i чоботи... Усі селяни виробляють із зерна горілку.

Рада... хоче за допомогою німецьких військ... примусити їх видати запаси.

...Фінансове становище України зовсім хаотичне.

Тобто спецслужби кайзерівської Німеччини побачили безодню між владою і народом, загальну роз’єднаність, ментальність і «духовність», а головне — готовність України, яка не є єдиною політико- культурною системою, до сприйняття комуністичних ідей.

«Немає в нас єдності. Бідні ми, забиті, провінційні. Коли ми збираємося разом, мені стає так смутно, так муторно на душі і так чогось шкода, що навіть згадувати боляче», — напише О.Довженко в щоденнику в розпал Другої світової війни, у 1942 р.!

А в 1944 р. довірить щоденнику страшну таємницю: «...Потім я розпитував ще багатьох людей і довідався, що не німці знищили центр нашої збезчещеної столиці, а ми самі. Наші дурні перевиконали програму і цього разу, вірні своєму стилю геростратів. Це ми налякали німців, підірвавши кілька десятків фашистських офіцерів разом iз нашими обивателями, які не бралися, звичайно, до уваги. Однак я про це нікому в житті не скажу, тому що потрібно говорити, що знесли наш прекрасний милий Київ фашистські нелюди. І що Лавру, святиню всієї Русі, підірвали теж вони.» «Наші дурні» — це українські, а не російські, не радянські...).

                                                II

В інтерв’ю газеті «День» (№193) соціолог Є. Головаха назве кінець століття (1990—1991 р.) періодом ціннісного романтизму. Саме це розумне інтерв’ю спровокувало мене на необхідність болючих відповідей. Дійсно, це був період, коли переверталося з ніг на голову абсолютно все, без болю і жалю, — заради руйнування єдиної політико-культурної системи, на основі якої і було сформовано радянське суспільство, у тому числі й українське. Але я б назвала цей час періодом політичного надриву і набивання ціни. Він був підготовлений Чорнобильською катастрофою — на повну силу спрацював інстинкт самозбереження, відточений нещадними історичними жорнами. Страх за життя — вищу цінність — сприяв самоорганізації та згуртуванню суспільства на іншій основі. Це був воістину історичний шанс — МОЖЛИВІСТЬ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА шляхом справжньої самоорганізації на основі вільно створених суспільних інститутів і асоціацій. «Правильна модель — самоорганізація», — вважає i Є.Головаха.

Крихка стихійна єдність ініціативних громадян мала потребу в елітному керуванні, у підтримці еліт, особливо на психологічно травматичному фоні розпаду СРСР та переоцінки цінностей. Так само мала потребу в ясних орієнтирах і бентежна нерозбірлива масова свідомість. Але еліти, зайняті власною ціною, обрали самобутньо- традиційний метод: набути славу «великих» за рахунок «зменшення» інших, що й стало початком кінця, тобто привело до розколу еліт і створення численних партій- крихiток з амбіціями Цахеса, болючого шоку в суспільстві, його розколу і ПОЧАТКУ АТОМІЗАЦІЇ (розпаду на окремих, автономних один від одного, індивідів).

Саме після розпаду СРСР, одержавши незалежну державу без усяких зусиль (задарма дісталася) і «не переживши приниження» (Є.Головаха), наша еліта зайнялася приниженням «недемократів і рабів», «безрідних й окупантів», тобто селекцією. Метод — профашистський, але мета велика: національне відродження. Не національний розвиток, а повернення в минуле, у якому загубилися якісь особливі національні джерела, і потрібно народити їх повторно і народитися самим, зробивши вигляд, що століття між цими точками відліку не мають ніякого значення. Ця некритичність, нерозбірливість елітарного розуму, який, по суті, висвітлює відсталий державний режим, за всіх часів ставала нездоланним бар’єром для європейського елітарного розуму. Образно кажучи, це розмежування між «містом і селом» і, як наслідок, антагонізм між ними.

Саме українська еліта вкинула в суспільство ідею заслуженого блага, а не ЗАСЛУЖЕНОГО РОЗВИТКУ, тому що «ми — най-най!» вже існуємо, у готовому вигляді, до чого тут САМОРОЗВИТОК. І чітко позначила колиску духовності нації — село. Тобто — свою колиску, тим самим підтвердивши етнічний характер національної елітарної свідомості, його спорідненість iз масовою свідомістю.

Це відзначає i Є.Головаха: «...ми занадто недавно пережили урбанізацію, і родові, кланові зв’язки, які існували в селі, перейшли в місто... Ці зв’язки тягнуться на вищі рівні нашої ієрархічної системи».

Іншими словами, наші сьогоднішні «вожді нації» — архаїчний зліпок iз тих ідеалістів-самостійників початку століття, що пробазiкали і час, і країну. Нездатність до створення ЯКІСНО нової єдиної політико-культурної системи (демократичної), яка б об’єднала людей не в суспільство міфічних українців (реальними — і влада, і еліти гидують), а в суспільство громадян, — прикривається міркуванням про велич українського етносу, який не припускає критики навіть його негативних рис чи перекручувань свідомості, а виходить, і правдивості, об’єктивності національної оцінки. Така міфічна велич потрібна насамперед самим «вождям», щоб підвищувати власну самооцінку. Тим більше, що свого «історичного» шансу вони не упустили, — одержали і владу, і доступ до «заслужених» благ. І можуть вільно не пущати, обмежувати, урізати і т.д., тобто займатися всім тим, що ЗАПЕРЕЧУЄ РОЗВИТОК. Розвивати сферу використання української мови чи проводити мовну реформу під силу Ломоносовим і Пушкіним. Дві реформи системи російської мови зробили її придатною для будь-якої сфери використання: розмовної, літературної, наукової, що сприяло розвитку мислення і розвитку самої мови: невичерпної здатності бути сучасною за всіх часів. Але наш етноцентризм, етнічний характер свідомості робить свідомість збитковою, що перекриває «світло наприкінці тунелю»... З. Фрейд вважав етноцентризм переорієнтованим вираженням індивідуального нарцисизму.

Етноцентризм — властивість етнічної самосвідомості сприймати й оцінювати життєві явища крізь призму традицій і цінностей власної групи, що виступає як загальний еталон чи оптимум (хоч погане, але моє!). Селекція людей — це і є наслідок етноцентризму, який допомагає вивільненню первісних групових інстинктів — агресивності, нетерпимості, ворожості й т.д. І приниження Росії, яка пережила приниження (розпад імперської свідомості), і вся наша лукава метушня поміж «сильними світу цього», і зарозумілість стосовно Азії зі змушеними уклонами «баші» — насамперед зиґзаґи нашої свідомості, котра формує стереотипи (зиґзаґи) поведінки. Особливо в контексті історії та соціально-економічного стану етносу.

Тоді в яку міфічну Європу кличуть українців політики-чистокровники? У сучаснiй Європі етнічна важливість давно відійшла на другий план, поступившись місцем особистості як такiй. От чому саме правам людини надається вирішальне значення, а не праву етносу на інстинкти. Тобто оцінка людини (її цінність) не припускає врахування расової, національної чи культурної приналежності. Це правило, за яким живе цивілізований світ. І якщо Україна зібралася «додому — у Європу», вона повинна буде і прийняти загальні правила, і жити за ними. Тим більше, що ці правила не забороняють РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ, розвиток суспільства і розвиток держави. Вони, навпаки, сприяють всілякому розвитку, тому що він має сенс лише у зв’язку з людиною, з її благом. Вони учать нас рахуватися з іншою людиною, її правами. Ми споконвіку рахуємося тільки зі своїм «я», своїм «его», зневажаючи інше, витоптуючи простір навколо себе, риючи окопи чи борючись за межу як вищу цінність.

«Специфіку України» роз’яснює професор Лесь Танюк «Влада і політика», 21—27 березня 2000 р.) у статті «Безкультур’я — чи ментальність?». Ментальність українців полягає саме в тому, щоб на перший план ставити духовне, культурне, національне. Ментально Україна набагато ближча до Середземноморських держав, таких, як Туреччина, Греція, Італія, ніж до прагматичної Західної Європи та самозаглибленого Сходу. «У цивілізаціях такого типу (Середземноморських країн — Л.К.) економіка завжди вирішувала менше — першу скрипку грала ідеологія, релігія, духовність». Обличчя нації часів СРСР уособлювали Курбас, Куліш, Хвильовий, а не Микола Скрипник, тодішній парткерівник. «І коли вираз цього обличчя Кремлю не сподобався, почалися голодомори і Соловки. Не просто руйнували економіку, не просто знищували село, вбивали дух нації, її самобутність, її віру — у Бога, в Істину, в Історію».

Красиві слова... про селекцію. І даремно доводити, що обличчя нації — це не Холод, Танюк, Драч, Мовчан і т.д., а 50 мільйонів облич. І в кожного — свій вираз... А уособленням «Кремля» у сьогоднішній Україні є Лазаренко, який самотужки обікрав націю і вчинив голодомор, який добив дух нації.

Перечитайте ще раз першу частину, щоб вирушити до колиски духовності — села.

                                                      III

Правильна модель будь-якого співтовариства — самоорганізація, а не організація, створена примусово чи внаслідок пропаганди. Село — самодостатнє утворення, самоорганізація якого відбулася і тримається на політико-культурній системі НЕПИСАНИХ ЗАКОНІВ, які, у свою чергу, зберігають рівновагу громади, її консервативність.

1. Абсолютна правова безграмотність і навіть неприйняття права.

Головне — що люди скажуть. Стосунки з’ясовуються традиційно: сварки, плітки, образи, рідше — бійки. І майже ніколи — у суді. Таке з’ясування засуджується усіма, тому що суд — це уже взаємини з владою, з державою.

2. Традиційно-негативне ставлення до держави як до механізму відбирання, причому заробленого власною працею для власного блага. І традиційна терпимість до будь-якого типу держави як до неминучого зла й одночасно необхідного механізму для забезпечення порядку.

3. Порядок у розумінні селян тісно пов’язаний iз безпекою: щоб не грабували. До загального ставляться за принципом: усе навколо колгоспне — усе навколо моє. Деякі цуплять і на городах односельчан. Але до них, як і до місцевих п’яниць, ставлення поблажливе. Селянські діти завжди лазили по чужих городах, маючи те ж саме. Фермери першими перервали «традицію»: за фактами крадiжок викликають міліцію й оформляють справу до суду.

4. Традиційний острах усякої влади поєднується із підлабузництвом перед владою і бажанням влади. Доступ до влади відкриває доступ до легких благ і багатства, на відміну від селянських благ, зароблених важкою одноманітною працею. Доступ до влади робить людину «великою» в очах iнших.

5. Місто не люблять. До Києва ставлення таке ж саме, як колись ставлення Києва до Москви. Тому і над киянами сміються з особливим задоволенням, називаючи міських білоручками і недотепами і вважають за честь обдурити їх.

6. Освіта розглядається як цінність лише в плані одержання вигідної посади. При сільському способі життя в ній немає потреби, але майже всі селяни досить добре рахують. Не поважають ані професорів, ані докторів, ані вчених, якщо вони не обіймають посаду і не можуть бути корисні селянам ні з якого боку. Посада цінується вище особистих якостей, сприймається як самоцінність. І питання відповідності посадi просто не виникає — пофартило!

7. Забобони укоріненi у свідомості настільки міцно, а віра в Бога трактується настільки поверхово, що доцільніше говорити про язичество, ніж про християнство. Біблії або не мають, або не знають. Знання «Книги буття» викликає підозри — штунда! У церкву їздять рідко, причащаються і сповідаються далеко не всі. Релігійні свята сприймають як табу на роботу на землі і можливість відпочинку або як можливість переробити масу домашньої роботи в хаті, щоб ніхто не бачив. Немає глибокого знання сутності Бога — немає глибокої віри.

8. Недовіра до усього нового, до невідомого, незрозумілого. Недовіра до нових людей. Чітка градація «свій — чужий». Розумніший той, хто старший, а не той, хто розумніший. При найдрімучішому неуцтві вважають себе розумними людьми, тому що знають науку землеробства, погодні прикмети і володіють різними трудовими навичками (уміють все!).

9. Існування родини в умовах громади абсолютно автономне (незалежність, самоорганізація, самодостатність), що забезпечується земельним наділом. Тобто, можливість виживати поодинці (родиною, родом). Це і засiб безпеки взагалі і спосіб захисту від своїх (можливість жити потай, сміття з хати не виноситься). На цьому заснований «інститут» кумівства і кругової поруки. Усе вирішується на рівні особистих контактів.

Завжди можна попросити про допомогу — майже ніколи не відмовлять, відкладуть свої найтерміновіші справи і будуть працювати до сьомого поту. Але будь-яке прохання про допомогу автоматично припускає відповідну допомогу тому, кого просиш. Грошей за роботу не беруть (не брали), але традиційно накривають для помічників стіл iз горілкою. Горілка, як і на початку століття, як і століття назад, — найбільш ходова монета.

10. Горезвісна українська хитрість виключає простодушність і щирість у стосунках, сприяє розвитку лукавства, лицемірства. Але народилася вона не з «уродженої зіпсованості українця», а з умов життя, як спосіб пристосування, як спосіб виживання. Але умови мінялися, а звичка укоренилася настільки, що від неї страждають самі селяни. Найбільш ходові характеристики стосовно один одного — лукавий і капосник. Найбільш безпечне спілкування — не говорити ні про кого ані поганого, ані гарного.

11. Дружби в iстинному розумінні цього слова немає. Прихована ворожнеча між родинами при зовнішній терпимості — заміна конкуренції, при якій потрібні здібності й ініціатива, освіченість і відповідальність (саморозвиток). Тобто те, що в селі на рівні громади «не катит», більш того — підлягає карі. Але на рівні родини всі ці ділові якості абсолютно затребувані, тому що сприяють сімейному благу.

12. Феноменальний розвиток інстинктів ПРИСТОСУВАННЯ на основі головного інстинкту — самозбереження, а також самодостатності і самоорганізації з метою ЕЛЕМЕНТАРНОГО ФІЗИЧНОГО ІСНУВАННЯ (виживання). А не розвитку. Дуже низькі потреби, обумовлені обмеженими можливостями й обмеженою кiлькiстю предметів першої необхідності в умовах життя в селі. Але свідомість — сугубо споживча, а незадоволений попит (традиційно) породив гіпертрофоване почуття заздрості до успішних споживачів. Тут варто підкреслити, що незадоволений попит — одна з причин краху СРСР, який розтрачував колосальні кошти на утримання компартій у різних регіонах світу на шкоду своїм громадянам. Духовні запити — «річ» внутрішня, інтимна, яка насправді не потребує зовнішніх комфортних умов для задоволення. І для масової свідомості — з її низькими духовними потребами — такої проблеми НЕ ВИНИКАЛО. Це проблема елітарної свідомості. Ринкова економіка саме і спрямована на задоволення споживчого попиту, на створення умов необмеженого споживання і запровадження бажання споживати. Суспільство з ринковою економікою і називається суспільством споживання.

Але для наших селян найважливіше — накритий стіл (треба їсти!). Він є мірилом «уміння жити», працьовитості і трудових навичок, а не особистих якостей подружжя.

13. Воляча працьовитість обумовлена виживанням і спрямована на виживання. Це каторжна добровільна праця від зорі до зорі щорічно по тому самому «сценарію», що не залишає ані часу, ані сил, ані енергії ні на що інше. Жадібність до плодів праці давно убила жадібність до повноцінного життя, до духовної досконалості.

Ця воляча працьовитість повинна викликати жалість, співчуття, а не захоплення. Вона висушує людину, робить придатком землі, добровільним рабом. Будинок селянина вторинний стосовно земельної ділянки, він може бути недоглянутим, але земля недоглянутою бути не може! Це засуджується як аморальність. Але вистачає і ледарів, і п’яниць...

14. Нерівність між чоловіком і жінкою (свекрухою і невісткою) закріплена навіть у звертанні: Олексій Іванович, але Галька, Танька, Манька. Краща дружина (моральна) — це слухняна дружина і гарна господиня (кухня, корівник, ліжко). Рівність виявляється тільки в «оранці» на ріллі. І жінка абсолютно приземлена. Але ця приземленість компенсується нею — привласненим правом бути «мірилом моральності» і «засобом масової інформації» із усіма наслідками. Словом, баба є баба. Чоловік — хазяїн, і цим усе сказано.

Усі ці особливості нашого менталітету — складники масової свідомості та стереотипів поведінки.

ПОСТСКРИПТУМ

За десять років української незалежності «відбувся... зворотний рух», — відзначає Є.Головаха. Від демократії. Від ринку. У нетрі масової свідомості.

Так, «більшість людей вважає, що відмовитися від підприємництва, від приватної ініціативи було б згубно для країни. Але до такого основного механізму розвитку підприємництва, як приватизація, ставлення стало значно гірше». Так, «у нас багато людей, які хотіли б стати власниками. Особливо власниками малого бізнесу».

Українці завжди були ВЛАСНИКАМИ ЗЕМЛІ (а не соток, як росіяни), працювали В ТОМУ ЧИСЛІ І НА СЕБЕ, що забезпечувало відносну незалежність. І, повторюся, особливості масової свідомості складалися на основі сільського способу життя, провінційного.

Давайте ще раз спробуємо проникнути до цих «нетрів», щоб вичленувати основне.

1. Одержавши незалежність, українська держава, що називається — дiрвалася... І перетворилася на самостійного політичного гравця, який не потребує самостійності іншого гравця — суспільства, тобто участі населення (окрім виборів).

Це цілком збігається зі сподіваннями українців. Вони отримали власну державу («свій — чужий») і пишаються цим. І ЗАЗДАЛЕГІДЬ ЗГОДНІ з державною точкою зору на все і вся (ототожнюючи державу винятково з президентом). Тому зникає сама необхідність участі у процесах населення (при його аполітичності, небажанні «розбиратися» у чужих справах), а виходить, зникає і проблема громадянства — створення громадянського суспільства. Від держави потрібно небагато: забезпечувати порядок і залишатися опiкуном.

2. Наша еліта так і не запропонувала ніяких об’єднавчих ідей, а енергія розпаду, якщо можна так висловитися, майже цілком вичерпана, тому всілякі заклики за принципом «або — або» («своє — чуже») не знаходять масового відгуку. Не висунула еліта й ідею розвитку, загрузнувши в можливості забороняти (насолода диктаторства), а також підсвідомо відчуваючи, що ідея розвитку входить у суперечність із традиційно-національним. Такого протиріччя немає в російському суспільстві: спрацювало імперське мислення про велич Росії, що може бути досягнуте в результаті якісних змін, тобто розвитку. Це єдиний справжній зв’язок між «верхами» і «низами». Велика країна (не держава) — вища цінність росіян, що обумовлено дійсно великою територією.

3. Вища цінність українців — у незалежності особистого існування, у можливості самому визначати свою долю. Горезвісний український індивідуалізм (я — пуп землі) — це гримуча суміш конформізму (угодовства з владою і пристосування до неї), нелюбові до влади НАД собою, але бажання влади ДЛЯ СЕБЕ, центрування НА СОБІ, на своїй індивідуальності — САМОідентифікація, а не громадянська приналежність (а виходить, і неучасть), прийнятності ототожнення понять «держава—суспільство— країна—батьківщина» і сприйняття різного як єдиного.

Тобто, українець не опирається — він пристосовується (звідси — малий бізнес). На основі «моделі виживання», а не «моделі успішної адаптації завдяки розвитку», яка вимагає навичок усвідомленої участі.

4. Населення ухиляється від взаємодії не тільки з офіційними інстанціями, але й з громадськими організаціями. Це багато в чому обумовлене правовим нігілізмом, сформованим селом, і традиційним правовим нігілізмом влади («великих»), офіційних інстанцій, що самі не дотримують законів і норм Конституції, найчастіше діють довільно — по особистому праву (тобто сваволі) і по праву займаної посади. Іншими словами — прірвою між нормою і фактом: чуємо одне — бачимо зовсім інше. Але саме дотримання законів (рівність усіх без винятку перед законом) перешкоджає розладу — це, в першу чергу, і забезпечує безпеку, і порядок — у другу.

5. Усе вищесказане привело до того, що українці не усвідомлюють сутності поняття прав людини і свободи слова як захисту прав, важливості їх дотримання. От чому навіть роками невиплачувана зарплата майже половиною населення не сприймається як порушення прав людини. Або як велике порушення (у держави немає грошей!). Традиційно: немає зв’язку між працею і ГРОШОВОЮ винагородою (село). Лікарям, учителям, чиновникам люди платять (дякують) не за працю, а ЗА СТАВЛЕННЯ!

Конформізм, терпимість до влади, терплячість, вироблена традиційною установкою на виживання, ОБОВ’ЯЗКОВО ПОВИННІ компенсуватися чимось протилежним. Тобто людина повинна одержувати розрядку, щоб не надломитися морально, психологічно, психічно. Ця «розрядка особистої напруги» ЗАВЖДИ спрямована на іншу людину (я — не я), на приниження іншого-рівного, на порушення його прав. Знаменита наша недоброзичливість один до одного — взаємний результат незадоволеностей та деморалізація.

6. Українці спрямовані на сприйняття ЗОВНІШНЬОГО (імідж, а не авторитет, що люди скажуть, а не почуття честі), а не внутрішнього. І більше виражають себе зовні. Звідси — високий рівень контролю поведінки і, як розрядка, низький рівень контролю емоцій, бажання «просто поговорити» і схильність до популізму і, як наслідок, суспільна нерозбірливість, утрата критичної здатності розуму, що дозволяє відокремлювати головне від другорядного, істотне від красивого. Багатство і яскравість емоційних переживань «обтяжене» їхньою брутальністю, поверховістю, приземленістю. Але саме останнє викувало здатність витримувати емоційні напруження впродовж тривалого часу.

Високим рівнем контролю поведінки обумовлені і такі якості, як обережність і немужність, нерішучість і недемонстративність. Але гнучкість поведінки (майстерність пристосування) мало узгоджується з гнучкістю мислення. У масі — негнучкість мислення, його відсталість.

Переконаність у своїй неможливості впливати на державу і владу, недоброзичливе сприйняття ближнього при зовнішній толерантності, — привели до розриву ланцюжка «почуття — слово — справа». Тобто почуваємо одне, говоримо інше, робимо третє (лукавство). А також до безпроблемного витиснення почуття власної провини (усі навколо винуваті, усі мені винні), перекладання її на іншого (не я) чи чужого. Некритичність у ставленнi до себе і лихослів’я у ставленнi до інших…

Усі ці особливості і відрізняють нас від європейців (земля і небо), перешкоджають взаєминам із зовнішнім світом (інтеграційний вакуум), приводять до взаємонепорозуміння наших бізнес-еліт (почуття — слово — справа) і західних. Вони виключають радикалізм, але виключають і радикальні зміни в суспільстві, у державі, створення громадянського суспільства і демократичної держави. Роблять ідею розвитку абстракцією на тлі чекання процвітання, забезпеченого іншими (США, Європою). Поєднати розвиток і стабільність можна тільки в Україні («краще не буде, не було б гірше»).

Хоча... «Не все так погано в нашому домі». Головне — з чим це порівняти.

Запитання «Дня» до читачів:

1. Які риси національної вдачі українців є ресурсом, а які — баластом у сучасному світі?

2. Чи вважаєте ви здатність українців до самокритики та самоіронії недостатньою? Чи, навпаки, ми схильні до надмірного самобичування?

3. Чи здатні українці, в принципі, до створення динамічних і конкурентоспроможних форм соціальної організації?