ФЕСТИВАЛЬ ЯК НЕСВЯТО

Минулого недільного вечора на каналі «1+1» Валерія Мірошниченко представила новий спецпроект про ювілейний ХХХ Київський МКФ «Молодість», фестиваль студентського й дебютного кіно. Цього року вже були розповіді про Берлінський, Канський, Венеційський МКФ — найпотужніші й найповажніші міжнародні фести.

Як і кожен фестиваль, «Молодість» дарує телевізійникам вдосталь сюжетів, щоб їх можна було цікаво розгорнути. На «Молодості», як і на кожному конкурсному фестивалі, завжди вистачає внутрішньої драматургії, вистачає драм, невтішених творчих амбіцій та марнославства, «несправедливо» й «неправильно» нагороджених фільмів і навпаки — «несправедливо» й «неправильно» ненагороджених. Усе це так і проситься на екран, але не завжди про ці образи, «неправильності» й «несправедливості» зручно розповідати. Споконвічна проблема документального фільму — не переступити межу етично дозволеного. І ще одна, супутня проблема: залишатися якомога безстороннішим хронікером чи активно впливати на хід подій?

Програма Валерії Мірошниченко «Молодість» утридцяте» — більше, ніж просто репортаж про ювілейний фестиваль. Хоча (й закономірно) це був один із провідних її сюжетів. А в цьому сюжеті був підсюжет — чому повноцінний міжнародний кінофестиваль так важко проводити в Україні; і чим далі, то легше не стає. Цей підсюжет до кінця не розгортався, але відповідь на питання крилася в одній із фраз Валерії Мірошниченко: «… для нас фестиваль став чужим святом». Річ у тім, що в останні роки, коли в Україні майже зовсім не знімається дебютне кіно, й мізерно — студентське, і вартісних картин від того, закономірно, не більшає, вони якщо й потрапляють до конкурсних програм «Молодості», то не отримують там нагород.

Ось із цього, майже підсвідомо-чинного, до кінця не розгорнутого, ювілейно-сумного підсюжету-сюжету виростає інший сюжет. Саме його — вже цілком свідоме й продумане — розгортання виводить телепрограму «Молодість» утридцяте» за межі звичайності. І варто б нам зрезонувати на почуте й побачене…

Фестивальна колізія, що її було винесено на телеекран… Мабуть, перебуваючи під (згаданим — психологічним, громадським чи ще якимось) тиском, відбіркова комісія фестивалю включає до конкурсної студентської програми якомога більше українських фільмів. І той із них, що мистецьки є найслабшим (чи не з усієї міжнародної студентської програми), — він раптом перемагає. Треба розуміти, що його відстоювали українські члени журі (їх двоє з п’яти), перебуваючи під тим самим тиском і підсвідомо пам’ятаючи про «чуже свято».

Як ця колізія розгорталася авторами програми… Дуже просто й, разом із тим, ефективно й ефектно. (І вичерпно.) Було змонтовано заочну дискусію між двома поважними українськими членами журі, з одного боку, а також з новоспеченим директором-продюсером кіностудії ім. О. Довженка та поважним німецьким кінознавцем — з іншого. Було показано уривки із двох фільмів, як брати, схожих за змістом, але, як небо і земля, протилежних за якістю виконання: тим самим українським студентським і дебютним французьким… Перші жаліли наших студентів: що в них немає достатніх матеріальних умов для творчості, а їхні фільми дуже глибокі, і що їх останнього часу занадто критикували. Другі стверджували, що відсутність коштів не завадить зняти геніальне кіно, і наводили промовисті приклади. А директор-продюсер, зокрема, наголосив, що не побачив в українських картинах абсолютно нічого, вартого хоч якоїсь уваги, і що на цих студентів, із цього навчального закладу, вже сподіватися годі.

Висновком із вуст Валерії Мірошниченко пролунали питання: чи етично нагороджувати кіно тільки за те, що воно своє? Чи не робимо ми йому таким чином ведмежої послуги? Але програма поставила й питання, що вони не були озвучені автором прямо. Зрештою, ці питання увесь час ставило й «не наше свято» — МКФ «Молодість». Бо ніхто, крім нього, від року до року, не давав такої повної картини нашого кіно, таких очевидних підстав говорити про його пригнічений стан.

Отже… Чи є у вітчизняного кінематографа майбутнє, коли роками не плекається кіно дебютне? У чому наріжна проблема української кіношколи? Чому в цих фільмах не чується неспокою, а радше відчувається тотальна байдужість? Чому студентським картинам не вистачає віталістичної енерґії? Чому в них так багато загальних роздумiв про вічне й так мало конкретних роздумів про сьогоднішню ультрадраматичну реальність? Чому так рідко зустрічається експеримент?

Або ми почнемо зараз, і серйозно, шукати відповіді на поставлені телепрограмою й фестивалем питання, або через рік наше кінематографічне несвято стане ще яскравішим.