Прорив до життя за Довженком
6 листопада виповнюється 57 років від дня звільнення Києва з фашистської неволі. Дата «неювілейна», але мусить спонукати до роздумів кожного зрілого громадянина, а не тільки ветеранів боїв за нашу столицю, які не забудуть ці дні ніколи.
Що стоїть за цими давно вже звичними словами: «визволення Києва»? По-перше, всім (а особливо молодому читачеві) варто уявити собі, що ж то був за ворог, від якого було очищено «мати» наших міст? Ось, наприклад, вказівка Гітлера своїм військам восени 1943 р.: «Не можна допустити, щоб при відступі з України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна... Ворогові повинна дістатися цілковито спалена й винищена земля». А ось намісник Гітлера в Україні, райхскомісар Еріх Кох: «Мене знають як жорстокого собаку. Таким я і є, і за це мене й призначено сюди». Для фашистів Україна була лише «географічним поняттям». Найбільш місткий символ, що втілював їхнє потворне обличчя — смерть.
Так, ідеологія, що протистояла фашизму, теж була тоталітарною, але серед людей, які служили їй, знаходились особистості геніальні, щирі і в своїх помилках, наділені даром чесного й пророчого зору. Саме їхні свідчення тих днів 1943 року є унікальним документом, що дає набагато разючіше уявлення про «подих історії», ніж десятки величезних томів. Ідеться, зокрема, про «Щоденники» Олександра Довженка. Цей усесвітньо відомий митець з початку війни відчув головне і єдине: віднині для нього доля України і своя власна, унікальна, неповторна доля сплелися назавжди в один вузол. На Україну суне Смерть, а він як частка народу мусить вбити цю мерзоту!
Щоденникові записи Довженка 1941—1944 рр. неможливо читати байдуже, це воістину крик серця українця й гуманіста до глибини душі. Ось запис митця за 15 квітня 1942 р.: «Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні! Немає другої України. Нема». І за 10 днів перед цим: «На українських ланах і селах в огні і полум’ї вирішується доля людства... на нашій недолі. Така нещаслива земля наша. Така наша доля нещаслива». Отже, бачення світу тут глибоко трагедійне. Це виключає звук фальшивих переможних фанфар навіть у мить самої Перемоги.
Ось запис від 5 листопада 1943 р., напередодні визволення: «Чим більше дивлюсь я на Київ, тим більше бачу, яку страшну трагедію пережив він. Населення в Києві фактично нема. Є невеличка купка убогих, нужденних і злиденних людей. Нема дітей, нема дівчат, нема юнацтва. Тільки баби та каліки. Картина потрясаюча. Такого наш світ на протязі кількох століть, багатьох століть не знає». І далі, того ж дня, Олександр Петрович пише, що треба «написати главу для оповідання, як ми, звільнивши Київ, забирали для себе квартири у нещасних людей, як похватали енкеведисти всі кращі будинки міста і як Хрущов розпікав за це Бобчинського і Добчинського...» Але хай не побачить читач блюзнірства в цих рядках. Це — страшна гіркота великого й чесного патріота, який бачив і знав правду, а не зловтіха ворога. Так, Довженко не забував про сотні тисяч героїв, які віддали життя за Київ і Україну на Лютізькому і Букринському плацдармах у вересні—листопаді 1943 р., але він не вмів писати напівправду. І, ненавидячи тих, хто «не має звичайної людської доброти до своїх рідних людей» (запис від 28 листопада 1943 р.), великий українець мріяв написати новий сценарій про народ. «І не буду я його писати ні про дважди героїв, ні про трижди зрадників, ні про вождів, що самою присутністю своєю вже прикрашають твір... Напишу я сценарій про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів. Напишу, як їм жити і що робити і як і що думати, щоб краще жилося по війні по закону Божеському і людському. Дія починається поверненням на руїну родини» (запис від 5 грудня 1943 р.).
Довженко відчував звільнення Батьківщини як прорив до життя, на який здатний надлюдським зусиллям лише весь народ. Це дає і нам ключ до розуміння того, що криється за звичним: «Річниця визволення Києва...»
