Професіональний патріотизм проти професіонального хуліганства

У понеділок в Києві, біля будинку Подільського райсуду, група «патріотично налаштованих» чоловіків і жінок немолодого віку побила Олеся Бузину, епатажного журналіста «Київських Відомостей», автора книги «Вурдалак Тарас Шевченко» й інших досить неканонічних статей про провідні постаті української літератури. Ця «група підтримки» з’явилася на суд за позовом кількох письменників зі Спілки письменників України проти журналіста й газети, яка надрукувала на своїх сторінках твір, що їх обурив. Позивачі як моральну компенсацію за образу класика вимагали 500 000 грн. з редакції «К.В.» та 100 000 грн. з «пасквілянта».

Проте судове засідання було перенесено з ряду технічних причин. А вже на виході з будинку суду незадоволена таким закінченням справи «група підтримки» письменників вирішила пояснити журналістові, що він не правий в оцінці великого Кобзаря. Пояснювали по-батьківському, за допомогою найзрозуміліших аргументів — кулаків. Літературно-прикладний диспут перервав наряд міліції. Лікарі діагностували в Олеся Бузини струс мозку, ушкодження носа, великі гематоми та рвані подряпини на обличчі, через що його й госпіталізували.

Цього ж дня в Рівному була здійснена спроба погрому редакції «Рівне вечірнє», яка ризикнула 20 жовтня передрукувати главу з тієї ж книги «Вурдалак Тарас Шевченко». Після цього найбільшу газету області позбавили акредитації на засіданнях міськради, а 30 жовтня під стіни редакції з’явилися групи обурених пікетників. Їхні представники на чолі з народним депутатом Василем Червонієм спробували передати лист, в якому засуджували цю публікацію, головному редактору «Вечірки», але того на місці не виявилося. Тоді у вікна редакції полетіло камiння, а її стіни розписали гнівними лозунгами на кшталт «Геть із Рівного!», а також, чомусь, шестикутними зірками. Міліція не надто перешкоджала активному пікетуванню з биттям вікон, однак повноцінного розгрому редакції не допустила, внаслідок чого п’ять міліціонерів постраждали. За фактом нападу порушено кримiнальну справу.

До речі, шеф-редактор газети «Рівне вечірнє» Микола Несенюк є членом Руху (Удовенка). Василь Червоній — член Руху (Костенка). За фактом скандалу навколо газети між двома гілками Руху знову пролетіли іскри. А прес-секретар Руху Удовенка Дмитро Панамарчук уже зробив заяву, що вони виключать М. Несенюка з партії. Щоправда, розбіжності між двома Рухами в цьому випадку «не принципові»: якщо Костенко допускає «народний гнів» у вигляді мордобою та погрому редакції, то удовенківці, схоже, готові обмежитися словесно-організаційним засудженням.

Валентина ШАХ, заступник редактора газети «Рівне вечірнє» розповіла: «У понеділок ми працювали над черговим номером газети. Коли почався пікет, то спочатку це був просто галасливий натовп із кількох десятків добре відомих у Рівному людей. Згодом до редакції зайшов Червоній. На очах у міліціонерів Червоній кілька разів вдарив телеоператора ТРК «Рівне-1» Олександра Кондратенка. Прибулі із Червонієм чоловіки почали кидати каміння у вікна редакції. На мої вимоги до міліціонерів навести порядок останні реагували дуже неохоче, і лише тоді, коли камінь потрапив у голову нашій співробітниці Людмилі Якубець, на місце події був викликаний загін міліції «Беркут», якого також закидали камінням, завдавши травм кільком бійцям. Хулігани діяли не криючись, знаючи, що їх знімають телекамери. За кілька годин після погрому я мала розмову із начальником обласного управління МВС генералом Анатолієм Французом, який повідомив, що по факту нападу на редакцію порушено кримінальну справу».

Наступного дня Микола Несенюк попросив прокоментувати хуліганські дії, вчинені під керівництвом Василя Червонія, голову партії та депутатської фракції, до яких належить цей депутат.

Юрій КОСТЕНКО: «Газета надрукувала наклеп на генія українського народу і це викликало справедливий гнів. Будь-який народ встане на захист свого символу, а таким символом є Тарас Шевченко. Щодо того, що народне обурення прийняло такі форми, то за дев’ять років нашої історії таке траплялося не раз, бувало і камінці літали...»

Відповідати на запитання, чи вкладається у поняття «протест» биття вікон і травмування жінок, депутат Костенко відмовився.

Таким чином, маємо повну картину події. Василь Червоній порахував, що під виглядом «народного гніву» може звести рахунки з незалежною газетою і йому за це нічого не буде. Не далі як рік тому Червоній із своєю постійно діючою групою прихильників увірвався на центральний майдан міста Рівного під час святкування Дня міста. Там виступали дитячі танцювальні ансамблі з різних країн. Свято було зірвано, а Червоній... подав позов до суду на міськвиконком, який ніби завдав йому моральних збитків. Позов був прийнятий і справа досі не закрита.

Феномен безкарності депутата з навиками комсомольця- дружинника 80-х років, перенесеними у новий час під нові прапори, ще чекає свого дослідження. Має рацію Юрій Костенко, називаючи розбишацькі дії свого товариша «народним гнівом». У нас і справді міліція як вогню боїться «політичних справ». Тобто якщо людину просто побили, то злочинець сідає на лаву підсудних, якщо ж людину побили під певними гаслами, то відповідальність часто-густо несе сам постраждалий. Видається, що напад на редакцію газети «Рівне вечірнє» має стати тестом на дотримання законності як правоохоронцями, так і тими, хто зобов’язаний захищати гарантовану Конституцією України свободу преси.

Не виключено, що руки хуліганам Червонія певним чином розв’язала міська рада Рівного, яка за день до того прийняла дивне рішення: позбавити «Рівне вечірнє» акредитації на своїй сесії у зв’язку із публікацією уривків з твору Бузини. Якщо міськрада може приймати абсурдні і абсолютно незаконні рішення, то чому не порушувати закон і правопорядок натовпу, та ще й під прикриттям депутата Верховної Ради?

Олег ВЕРГЕЛІС, член редколегії «Киевских Ведомостей»:

— Ми прийшли до такого порога в житті мистецтва, коли вираження емоцій, почуттів, істин відбувається в дещо інших, незвичних для багатьох формах. Відомо, що й у Росії були подібні публікації, наприклад, «Прогулки с Пушкиним» Андрія Синявського, і викликали ці «Прогулки...» таку ж складну пресу. Але вираження ставлення до факту публікації обмежувалося все- таки сторінками журналів і газет. Сперечалися до хрипоти, але без рукоприкладства. Я не всі погляди Олеся поділяю, але це — нормально. Ті, хто так різко реагує на писанину Бузини, не розуміють, що тут має місце літературний хід, жанрова провокативність, гра. У цьому вчинкові немає заперечення Шевченка та інших українських класиків, немає нівелювання цієї великої на всі часи людини. Але не можна весь час навіть про великих говорити лише на рівні панегіриків. А суперечка звелася до дитячої, неістотної розмови: «Він не вурдалак!» Моє глибоке переконання в тому, що така неадекватна реакція частини населення на книгу Бузини спровокована не зовсім коректною поведінкою людей, що стоять біля керма гуманітарної політики, які кидають гасла, фрази в натовп. Але вони забувають, що суспільство складається не з одного осередку, не з одних націонал-патріотів, але й iз людей іншої, більш сучасної генерації, які більш іронічні, більш саркастичні, які схильні переосмислювати багато які речі.

Повторюю: не треба ставитися до цієї книги як до документа. Це форма літературної гри, наш місцевий постмодернізм.

Костянтин ДОРОШЕНКО- МАЗЕПА, журналіст, історик за фахом:

— Приклад із Олесем Бузиною викриває жахливі хронічні хвороби національної самосвідомості, ментальні травми, накопичені століттями самосприйняття в контексті другорядності.

В Україні події власної історії сто- та навіть тисячорічної давнини викликають суспільні пристрасті більші, ніж реальні проблеми сьогодення, що є ситуацією абсурдною. Принаймні — неймовірною для цивілізованої, розвиненої нації. Історична та — ширше — національна свідомість великої частини нашої інтелігенції (а за нею, логічно, усіх прошарків суспільства, від публічних політиків до бабці у тролейбусі) перебуває таким чином у стані, м’яко кажучи, підлітково-романтичному. Накладення епічного досвіду совєтської пропаганди на традиційну українську міфотворчість породило великий пантеон героїзованих персон та цілий талмуд табуйованих тем. Дідуся Леніна замінив дідусь Грушевський. Він став таким самим недоторканним ідолом, не зважаючи на свою нездарну політичну діяльність, що призвела до німецької окупації України, а також доволі специфічний стан сумління ученого, що безперервно інтригував у створеній без його участи українській Академії наук та не гребував у цих інтригах співробітництвом із ленінсько-сталінськими карними органами. Саме Грушевський, до речі, був одним iз тих, хто вперше у нашій історії спробував зробити з патріотизму професію, від чого Україна багато потерпала у столiттi, що минає, i, як бачимо, потерпає досі.

Також Грушевському завдячуємо остаточному пануванню у вітчизняній національній доктрині хибної тези про те, що українська нація є тільки селянською. Розвінчуванню цієї міфологеми не одну лекцію присвятив наш великий співвітчизник, один iз найвидатніших учених-гуманітаріїв ХХ сторіччя академік Омелян Пріцак. Засновник українознавчих студій при Гарвардському університеті, Інституту сходознавства ім. Агатангела Кримського НАН України виводив запеклість у впровадженні цієї ідеї її батьками — Драгомановим та Антоновичем — не в останню чергу з їх ненависті до аристократії, як шляхетських байстрюків. Та до сьогодні в Україні видано лише перший том монументальної праці Пріцака «Походження Руси» й кілька статей у малодоступних наукових збірках, а свою історію ми продовжуємо сприймати за працями Грушевського — безперечно, видатного ученого, але для свого часу. Людина, що чи не найбільше прислужилася справі визнання України та її історії у світі, Омелян Пріцак, неодноразово розповідав, що за весь довгий час його наукової діяльності тільки двічі його академічні доповіді з приводу історичних подій було зірвано слухачами. Кожного разу так званими українськими націоналістами.

Насаджуване «батьками нації» початку століття відкидання ідеї національної еліти, аристократії як такої, помножене на плебейську совєтську ідеологію призвело до несприйняття самого поняття гідності людської взагалі, та спаплюження національної зокрема. Бо агресивність, ксенофобія, чорно-біле сприйняття реалій історії та сучасності не мають нічого спільного із повноцінністю та викривають лише усе той же комплекс другорядності. На радість усім тим, хто звик промовляти до нас з позиції «старшого брата».

Якщо сприймати націю науково як явище історично-політичне (а не тільки з етнічного боку), Україна збагатила світову літературу ще й іменами Миколи Гоголя, Пауля Целана, Шолом-Алейхема, Леопольда фон Захер-Мазоха, Анни Ахматової та багатьох інших. Де був Союз письменників, та його завзяті прихильники, коли у совєтські часи катували Василя Стуса? Чому їх не цікавила доля одного з найвидатніших філологів сучасності, непересічного знавця античної літератури та критика професора Андрія Білецького, коли він вмирав у злиднях у передмісті Києва Ірпіні, виштовхнутий кар’єристами з кафедри Університету Тараса Шевченка? На це не було часу, як і на «відродження нації»: більшовицька політика люмпенізаціїї тої самої нації та власна кар’єра потребували надто багато часу і сил. Тепер час вивільнився. Книжок союзівців однаково ніхто не читає, більше того — державі вже не до зжигання грошей на купи показової макулатури. От і настав час для політики та боротьби. А позаштатному пропагатору не важко перепрофілюватися у професійні патріоти.

У країні, де літературна критика взагалі не є активною часткою культури, а найвищим досягненням у літературознавстві є посада державного чиновника, Олесь Бузина лишається людиною, що сприяє справжній цікавості суспільства до галузі літератури. Ті, хто у будь-який спосіб намагаються залишити значущу саме у своїй неодномірності постать Тараса Шевченка знеживленою і муміфікованою тонами мертвотних беззмістовних «наукових праць» та штучно-захоплених афектів, насправді піклуються лише про свій хуторянський спокій. Бо у суспільстві, де вирують життєдайні для культурного контексту течії критики, наукового пошуку, розкутого творчого мислення, у суспільстві, позбавленому забобонів, фігур замовчення, та інфантильної недорозвинутості, їм не буде місця. Вони не здатні витримати повноцінної, чесної інтелектуальної конкуренції. Тому лишати світогляд країни на рівні «Казок баби Параски» для тих квазі-патріотів — єдиний вихід у боротьбі за існування.

Доки ситуація лишалася на рівні нервових дамських випадів, абсурдних судових заяв, газетних кривд та образ, вона лише характеризувала хронічний стан хвороби. Зараз криза, що мляво визрівала, вилилася у надто загрозливий рецидив. І тут держава мусить втрутитися у стан речей. Людина має право на свободу мислити! Припускати поталу над людьми за їх творчість, наукові розвідки та розумову діяльність взагалі — дикунство, що відбивається ганебним тавром на культурному обличчі держави та нації.

Лариса СКОРИК:

— Цього разу у суді розглядався не мій позов. З приводу публікацій Бузини я написала навіть не скаргу, а «повідомлення про злочин» на адресу Генеральної прокуратури України. Ці публікації мають, на моє глибоке переконання, одну мету: розпалювання міжнаціональної ворожнечі в Україні, і дестабілізацію різного гатунку, тому що це відверто вульгарне, цинічне знущання над тим, що вже давним-давно визнано, як високі вартості і цінності українського народу. Генпрокуратура спустила цю справу до Подільської прокуратури Києва, але та винесла такий вердикт, що «не вбачає складу злочину». Тоді ще й інші громадяни України подали позови проти Бузини. Я хочу сказати, що якби судовий вердикт був винесений за законом та вчасно, ми не мали б того, що маємо на сьогоднішній день. Це потрібно тим, хто не хоче стабілізації в нашій державі. Коли передрукували у Рівному цю книжку Бузини, що ті люди не знали, який дядько у Києві за цим стоїть? Друкування таких, даруйте, моральних паскудств у Рівному, у Львові, на Західній Україні — це є абсолютний детонатор! І те, що люди врешті- решт почали обурюватися — так не можна надто довго знущатись над людьми і фізично, і духовно. А з іншого боку, для мене давно очевидно бажання декого використати будь-яку ситуацію й довести її до конфліктної.

Андрій ЧЕРНОВ, завідуючий оргвідділом «Просвіти»:

— На сьогодні існують три позови громадських організацій і приватних осіб, що стосуються антиукраїнських публікацій Бузини. Ми, як «Просвіта», в даному конкретному позові участі не беремо. Ми подали свій позов за фактом його публікацій, в іншому районному суді відбулося вже шість засідань. З приводу того, що Бузину вдарили, нічого конкретного сказати не можу — мене там не було.

Ігор ЛУБЧЕНКО, секретар Спілки журналістів України:

— Можу сказати лише одне. Можна погоджуватися, або не погоджуватися з Олесем Бузиною, можна сперечатися з ним, у тому числі й на сторінках газет, але руку підносити ні на кого не можна. Україна наприкінці двадцятого сторіччя не повинна жити за законами джунглів! Це стосується і погрому газети «Рівне вечірнє».

ВІД РЕДАКЦІЇ. На жаль, ми поки що не отримали коментарів від офіційних осіб — з парламентського Комітету зі свободи слова, Держкомінформполітики, чекаємо і відгуків наших колег, читачів. Чи є для вас ідеали нації, незалежної держави цінністю вищою, аніж права особистості, зокрема право на вільне висловлення поглядів, у тому числі в гострій, скандальній формі? Як ви вважаєте, якою мірою несуть відповідальність ті політичні сили і мас-медіа, що провокують подібну конфронтацію в суспільстві? Якими, на ваш погляд, повинні бути дії влади щодо стабілізації ситуації? Тему буде продовжено у наступних числах «Дня».