ВIЧНА РОБIНЗОНАДА

Тиха вуличка в одному з центральних і досить престижних районів Лондона пiстрявiє вивісками барів і магазинів. Непримітний спуск до напівпідвального приміщення, куди мені треба потрапити, не має ні вивісок, ні реклам. Якби я не знав, що саме тут збираються українські нелегали, то просто пройшов би повз нього, але я знаю, тому спускаюся і потрапляю у звичайний, на перший погляд, англійський бар. Коли ввійшов, мене уважно і непривітно оглянули з голови до ніг, однак ввічливо відповідали українською, що трохи заспокоїло. Через деякий час знаходжу Олега, з яким домовився про зустріч. Купуємо пиво (до речі, є тут і наше) і відходимо від стійки, щоб у відносно спокійній обстановці поговорити. Із сусіднього залу звучать українські пісні у виконанні «живої» групи, але за естетичне задоволення місцева діаспора стягує по п’ять фунтів з людини, навіть зі своїх (тобто українців).

Олег розповідає свою історію. Він, як і більшість присутніх у барі, приїхав до Великої Британії нелегально «на великій машині з могутнім двигуном» — тобто фурі. Чоловіків-нелегалів набагато більше, ніж жінок — їм легше знайти роботу. Більшість чоловіків iз України практично відразу знаходять роботу на будівництвах і ремонтах. Роботодавці дуже задоволенi, i хоча більшість працівників-українців не знають англійської мови, охоче наймають «наших» на роботу — платити можна менше, працюють краще, ніж англійці, плюс скаржитися і до суду подавати не будуть, незважаючи на умови роботи.

У цей час наша некваплива бесіда уривається бурхливими привітаннями Олега з чоловіком, що курить сигару, недбало стискаючи її пальцями з величезним золотим перснем. Пан Богдан — як він відрекомендувався— виявився дуже привітним і балакучим (можливо, на його балакучість вплинули пари випитого ним спиртного). На Україні він був звичайним різноробом, промишляв підсобними роботами і «халтурою», за яку платили стільки, що ледве вистачало на життя. А тут, у Лондоні, він користується певним авторитетом у роботодавців як кваліфікований працівник. Саме він і розповів мені про будні українського нелегала. Робота, з його слів, не дуже важка, принаймні з пошуком будматеріалів і їх купівлею проблем немає: треба — йди і купуй все, від цеглин до рукавичок. Правда, працювати доводиться іноді до 10—12 годин на день, але це також не страшна проблема: адже оплата погодинна — від трьох до шести фунтів на годину (24—48 грн.). «Де ж в Україні ти заробиш стільки, — зітхає пан Богдан. — До того ж можна трохи зібрати і подивитися світ — адже нелегалом можна поїхати навіть до США, треба тільки дуже захотіти, — сміється Богдан. — Одне погано, — продовжує він, — що жити доводиться найчастіше у всяких гуртожитках з такими ж «шукачами щастя» з країн третього світу». Адже для того, щоб зняти більш або менш пристойне житло, треба «засвітитися», в той час як «не світитися» — одне з головних правил нелегала. Незважаючи на це, «посиденьки» в барі наших співвітчизників часто закінчуються колотнечами з подальшим приїздом поліції і негайною депортацією на батьківщину.

«Посиденьки» спілкуванням, як правило, не обмежуються. Є тут і своя греко-католицька церква, де зустрічаються всі українці, включаючи вже згадану діаспору. Однак діаспора тримається тут дещо на віддалі від своїх співвітчизників, не проводячи ніяких святкувань і культурних заходів. Українська діаспора в Англії відрізняється від всієї іншої діаспори світу тим, що, можливо, в найбільшій мірі, втратила свою історичну пам’ять: їхні діти не вчать українську мову, тому що не бачать в цьому потреби і значення, і насилу можуть собі уявити, де на карті світу знаходиться Україна. Тут не читають українських газет і не видають своїх, до речі, наші нелегали, які не мають в Англії ніяких прав, також стараються якомога рідше згадувати про Україну і якнайдовше не повертатися. З одного боку, їх зрозуміти можна: в Англії вони мають гроші, які в такій кількості в Україні заробити практично неможливо, а поїхати нелегалом до чужої країни для них, можливо, найпростіший вихід із ситуації, що склалася на Україні. Скільки нелегалів в Європі? Сотні, може, тисячі. Точну відповідь на це питання дати не зможе ніхто. І більшість цих людей вибирає повну безправність й, іноді, нелюдські умови існування за кордоном, де вони хоч на якийсь час можуть відчути себе «багатими і незалежними», а не ілюзорні права і повну убогість на Батьківщині, де їх також ніхто не чекає і де їхньої кваліфікації навряд чи вистачить, щоб заробляти на життя.

До речi, як повідомили у прес-центрі Державного департаменту з охорони державного кордону , більшість громадян України виїжджають із країни цілком законно, з правильно оформленими документами на виїзд. Однак, після перетину державного кордону України, вони намагаються виїхати до третіх країн, або ж позбуваються паспорта. Визначити, чи їде людина нелегалом до країн Західної Європи практично неможливо, тому що на кордоні в них не перевіряють наявність грошей і документів для виїзду до третіх країн. Прикордонники можуть лише припускати, навіщо людина виїжджає із країни, довести ж, що вона їде нелегально заробляти гроші, на кордоні практично неможливо.