СТРИПТИЗ
Країна Італія була хоч і гарна, але якась наче ... болісна.
До вечора від спеки, пильності, ощадливості та швидкої ходанини валкою Пилюгін страшенно втомлювався. Скинувши сандалети, витягши, нарешті, натруджені об Неаполь ноги, він приліг.
Його сусіда за готельним номером оленяр Бельдиєв страждав від ностальгії. Перші дні він ще якось тримався. Так в Римі під час екскурсії він запитав екскурсовода: а чи не знає вона, як запрягати оленя. У Флоренції він купив мильницю, блешню і, з рук, тамтешнього мотиля. Після чого він зовсім втратив інтерес до життя й і занедужав. Минулої ночі Пилюгін прокинувся від якогось дивного звуку. Бельдиєв сидів на підлозі, палив самокрутку, згорнуту з тисячолірового папірця, розгойдувався й тоненьким голосом наспівував: «Нар’ян-Мар, Нар’ян-Мар, городок невелик и не мал...»
Тепер Бельдиєв лежав на спині впоперек ліжка і щось шепотів своєю північною мовою.
Пилюгін вмить заснув і став бачити сон, який приснився йому в першу ж ніч цієї закордонної подорожі й снився відтоді навіть наяву. Він бачив густий домашній борщ із острівцями сметани та окрайчик чорного хліба. який можна їсти й не рахувати процвиндрені ліри. Ось-ось повинні були з’явитися домашні вареники з маслом і перцем, але замість цього в двері номера голосно постукали, і, не дочекавшись відповіді, до них увійшов старший їх туристичної групи.
— Збирайтеся, товариші! — голосно сказав старший, — нам дали «добро» на стриптиз!
Пилюгін нічого не зрозумів, але зліз із ліжка і почав вдягатися.
— Підводьтеся, Бельдиєве! — сказав старший. — Ми їдемо до нічного бару!
— Не хочу бару, хочу Нар’ян-Мару... — доладно проскавучав маленький Бельдиєв.
Старший хотів щось пояснити, але передумав, зняв Бельдиєва з ліжка, насунув на нього одяг, міцно взяв обох туристів під пахви й повів донизу в хол готелю, де дрімали інші чоловіки групи.
— Товариші! — збудив старший. — Ми стали першою туристичною групою, якій довірили перегляд тутешнього стриптизу. Ви, звичайно ж, розумієте, що в зв’язку з цим на нас лягає. Чи всі готові правильно збагнути це потворне явище?
Чоловіки мовчали.
— Товариші! — гнув своєї старший. — Як, по-вашому, повинен гордий, непримиренний чоловік, котрий упевнений у завтрашньому дні відреагувати, якщо чужа для нього жінка на чужині під чужу йому музику зніматиме з себе чужий для нього одяг? До того ж не просто за «дякую», а за гроші?
— Він повинен підійти і сказати: «Даремно стараєшся, подруго! Надівай все знову й повертайся до родини!» — висловив свою думку рудий турист із Воронежа.
— Неправильно, — сказав старший, — це грубо і не по-європейському. Вони подумають, що ви людина з вузьким кругозором і в себе в Воронежі ніколи не бачили стриптизу. Розгляньмо аналогічний випадок. Ось ви стоїте в себе вдома біля вікна, а у вікні навпроти стоїть і дивиться на вас оголена жінка. Які ваші дії?
— Ну, стою ще півгодини, а потім йду.
— Куди йдете?
— До іншої кімнату. Там у мене також вікно, тільки трохи більше.
— І що ви при цьому відчуваєте?
— При цьому я відчуваю впевненість у завтрашньому дні.
— Ви за кого мене маєте? — люто, але пошепки, спитав старший.
— А ви за кого мене маєте? — запитав у відповідь турист із Харкова.
Взагалі цей харків’янин був якийсь підозрілий. У Римі несподівано з’ясувалося, що він знає, коли і ким засноване це місто.
— Не піду! — раптом рішуче заявив турист Мамаладзе з Батумі. Руки й губи в нього тремтіли. — Я нікуди не піду...
— Чого ж це раптом? — поцікавився старший.
— А я не впевнений, що правильно відреагую! Я чоловік специфічний, південний. Без їжі тиждень можу. Без води п’ять днів можу. Без жінки, звичайно, також... деякий час дня можу. Але перебуваю, так би мовити... в цьому... в піднесеному настрої.
— Не може бути й мови про це, Мамаладзе! Ви ж знаєте, яка зараз обстановка в світі! А ми тут залишимо вас одного, так ще в такому настрої...
Старший підніс ліву руку, зиркнув на годинника, потім підніс праву руку, подивився на другого годинника, вишикував усіх за зростом, перерахував, загинаючи пальці, затяг на Бельдиєві пасок і скомандував: «Уперед! «
У нічному барі тихо грала музика. Народу було мало, італієць, що підскочив вказав на вільні місця біля самісінької естради, яка, поки що, була порожньою і тьмавою.
— Там вам буде добре! — пояснив він ламаною мовою, і група чітким стройовим кроком рушила в далекий кінець залу.
Розміщувалися недовго. Хвилин із сорок. Правильніше за все, звичайно ж, було б посадити спиною до очікуваного стриптизу всіх. Але столики були круглі і, як не намагалися це зробити, хтось все одно бачив би все перед собою, хіба що відвертав би обличчя. Ну, а дехто сидів боком. Нарешті, після численних передислокацій, група закріпилася на таких позиціях: Мамаладзе з Батумі розташувався задом до естради. Будь-яку його спробу обернутися і навіть просто поворушитися було приречено на невдачу, оскільки зліва його впритул підперли оленярем Бельдиєвим, а на правому фланзі — занадто розумним туристом із Харкова, якому заважав ворушитися Пілюгин — він був посаджений так, що між ним і харків’янином не залишалося ніякого проміжку. Бельдиєва підперли рудим воронежцем. Обличчям до передової сиділи: сімдесятип’ятирічний бавовняр Толетбаєв із Туркменії в тюбетейці і старший.
Засмаглий офіціант приніс меню.
— Щось сьогодні нічого не хочеться — відразу ж висловив спільну думку старший, похапцем відкладаючи меню набік. Він зробив офіціантові знак, посміхнувся й пояснив: — На жаль, бамбіно, ми всі за кермом...
— Причому — за одним, — додав балакучий воронежець.
— Отож, прошу подати шість порцій содової. Без віскі! — замовив старший і, щоб, не дай Боже, не принесли навпаки, двічі додав, що без віскі.
Офіціант вклонився й пішов геть, але його покликав турист із Харкова.
— А я, мабуть, залишу автомобіль тут і назад поїду на таксі, — заявив він, — отже, принесіть-но мені коктейлю...
Який смак у віскі без содової, Пилюгін не знав. Але содову без віскі він, виявляється, з дитинства пив на вулицях рідного Нижнього Тагилу за одну копійку, але частіше — за удар в автомат кулаком. Одного разу з дружиною Любашею вони били автомат так, що вилетіли навіть лід і соломинка.
Содову цідили мовчки. Стиснутий до абсолютної нерухомості Мамаладзе незмигно дивився на Толетбаєва, начебто роздягатися повинен був бавовняр. Старенький Толетбаєв в очікуванні стриптизу раз за разом підносив голову, яка падала додолу і ловив свою тюбетейку. Бельдиєв діставав з келиха та посмоктував крижані кубики, випльовуючи їх назад і, як лікар, притуляючи до соломинки вухо, слухав звуки в келиху. Воронежець не відриваючись, дивився в келих харків’янина.
Повернуло вже за північ, і Пилюгін відчував страшну втому. Такого напруження не відчувалося навіть минулого року під час рекордної плавки, коли він дві доби без сну та спочинку працював біля мартена. Всі ці італійські дні він відчував себе людиною, якій за свої вісімсот п’ятдесят карбованців довірили берегти якусь страшну таємницю. І ще ці бісові ліри, ліри, ліри... Набагато краще, спокійніше було з карбованцем, який щоранку, окрім суботи та неділі, видавала дружина Люба. Зараз у Пилюгіна залишалося одне бажання якось пережити цей стриптиз, перекантуватися завтрашній день, а післязавтра живим і здоровим сісти до потяга, який повезе їх додому. Він вже було подумав, що пронесе, що з огляду на пізню годину, чи через хворобу цієї-от стриптизерки чуже явище скасували. Але раптом десь позаду запалилося світло, збоку заплескали в долоні, і музика стала голоснішою.
Мамаладзе напружився, ніздрі його роздулися, на шиї виступили вени.
— Блондинка, — сказав він, — я спинним мозком відчуваю — блондинка!
— Худенька, та до того ж ще й пристаркувата, немає на що й глянути, — пояснив старший і дістав із кишені польовий бінокль.
Харків’янин тим часом вижлуктав з келиха чергову порцію й так моторно, що ніхто знову не встиг схаменутися, перекрутився разом зі стільцем на сто вісімдесят градусів.
— Так, мужики, зараз сукню зніматиме, — зрадів він.
— Ну й хай знімає, тихенько сказав воронежець. Він маніпулював соломинкою і, вреші- решт начебто ненавмисно сунув її до келиха харків’янина. Після цього, так само, начебто ненавмисно, припав до соломинки ротом. Золотавого коктейлю ставало все менше і менше.
— Залишилася в білизні, продовжував коментувати харків’янин.
Слову «білизна» чомусь страшенно зрадів Бельдиєв. Він раптом заплескав у долоні, зареготав, але старший негайно засунув оленяреві до рота жменю крижаних кубиків із його ж келиха.
— Ну, а зараз... — урочисто сповістив харків’янин.
— Слухай, любий, змолився Мамаладзе, — я тебе не як садиста, я тебе як людину прохаю, не муч... Хочеш, влітку до мене в Батумі приїжджай, я тобі ліжко безкоштовно — ну, за два карбованці на добу... тільки помовч, будь-ласка, любий...
Пилюгін дивився на Толетбаєва, котрий солодко спав. Стриптиз, що набирав сили за спиною, і задуха від дуже міцно затягнутої краватки народжували в стомленому мозкові страшні картини. Зімкнувши повіки, він відразу ж побачив вокзал у Нижньому Тагілі, безкрайній натовп родичів, сусідів, городян. Вони напхалися на платформу, загатили залізничні колії, привокзальний майдан. Він уявив, як тесть і свояк витягують його через вікно вагона i швидесенько тягнуть на руках у бік рідного дому. «Пока-аж, що привіз?!!» — стогне людське море. «Ану, стережися!» — гучно промовляє теща, пробиваючи собі дорогу. Біля дому його кладуть на лаву: «Відпочинь з дороги, Микольцю... « І він самотньо лежить на лаві біля рідного дому, йому тихо туркочуть голуби миру, а вдома під італійську мелодію, що розучив на баяні свояк, дружина, теща, сестра, дітлашня, небожі, сусіди та всі, хто дістав подарунки, синхронно скидають свої та приміряють закордонні речі. «Я ж говорила! Я ж говорила! — ридма ридає Люба. — Його до нашої комори не можна посилати, не те що до Італії!» «Гей, туристе, ти на кого брав?! « — галасує теща. — «Я ж як краще хотів, як краще...» — щось там у відповідь белькоче Пилюгін, але його вже підхоплюють на руки й ногами вперед швидесенько несуть на вокзал, засовують у вікно і вкидають туди ж його валізи. «Міняй розміри, туристе!» — хором кричать люди, невблаганно штовхаючи потяг у бік Італії.
Щоб відігнати цей кошмар, Пилюгін зморгнув, дістав із кишені цидулку, де великими друкованими літерами було записано заповітні розміри та зріст. І тут він побачив, що зовсім поруч із їх столиком усміхається, вигинається й кличе руками оголена жінка.
Італійка дійсно була не першого гатунку. За всіма основними показниками приблизно десь на чверть від його дружини Люби. Її потаємні місця приховували два шматочки блакитної матерії.
Пилюгін з полегшенням помітив, що ніяких ганебних бажань, як і взагалі бажань, у нього не виникало. Загалом, як ця жіночка не старалася, як не спокушала, в цей вирішальний момент з наших не здригнувся ніхто. Навіть харків’янин — і той не всміхався, не кажучи вже про свіжозамороженого Бельдиєва, котрий сильно побілів.
Жінка, проте, не відходила. Вона все ще ставала в пози, що здавалися їй пікантними, запрошувала танцювати, але обличчя в неї зробилося тужливим, і туш потекла...
— Фініта! Фініта контракто! — раптом зайойкала вона. — Чоловіко індиферентно! Чоловіко абсолютно індиферентно! О міа імпресаріо! Фініта! Фініта!
— Ясно! — переклав воронежець, — вовчі закони. У нас би до пенсії стриптизувала собі потихеньку, ніхто б слова не сказав!
— Фініта! Фініта! — і далі стогнала італієчка, але раптом махнула рукою, наблизилася до столика і по-російському зашепотіла: — Ледве кінці з кінцями зводжу! Перед кожною платнею в сусідів позичаю! Діточок двоє, чоловік до іншої пішов, жеребець клятий... Розумієте, ні роздягти, ні вдягти немає чого! У чому ходжу, те й знімаю! Не губіть, соколики! Не дайте поповнити численну армію італійських безробітних!
Мамаладзе зітхнув, дістав гаманець і витрусив на стіл всю валюту. Пилюгін також поліз до кишені, де залишалося якраз тещі на сомбреро... Йому було шкода італієчки. Він був жалісливим до жінок, дітей, маленьких тваринок і пригноблених народiв планети.
— О мама міа! — знову застогнала італієчка і в такт музиці стала рвати на собі волосся. — Ну до чого тут гроші! Невже на цьому світі не залишилося жодного чоловіка!
Всі подивилися на старшого.
— Питання серйозне, треба вирішувати, — сказав він нарешті, — які будуть пропозиції?
— Пропонують кандидатуру Бельдиєва, — сказав воронежець, — заодне й відтане.
Всі подивилися на покритого памороззю оленяра.
— Ні, зграбнішого треба, — сказав старший, — італійка настирлива трапилася, не дай Боже ще й роздягтися змусить.
— Ну, тоді, звичайно, пропоную кандидатуру Мамаладзе, — запропонував воронежець.
— У мене самовідвід, — сказав Мамаладзе й почервонів.
— Престо! Престо! — благала італієчка. — Скільки можна зволікати, скоро весь час вийде, чи не можна швидше?!
— Ми, громадяночко, швидше не вміємо, — суворо сказав воронежець. — Дебати закінчимо, потім — проголосуємо. Тоді й вам заключне слово дамо. — Пропоную кандидатуру глибоко начитаного товариша з міста Харкова.
— На жаль, друзі, у мене стенокардія, — сказав харків’янин, поклавши руку на серце, вісцеральна форма, вегетативне розширення правого шлуночка, автеромотозна деформація судин та ексудативний плеврит.
— Це вже як належиться, — усміхнувся воронежець, — у прямих людей, так у них і хвороби прямі: перелами кінцівок, стригучий лишай, лихоманка з перепою... Ну, а як інтелігенція, так відразу авторемонтозна деформація судин...
Запанувала тиша. Старший подивився на Пилюгіна. Скільки пам’ятав себе Микола Пилюгин, доволі часто на нього дивилися ось так раптом дбайливо, ласкаво, виручай, мовляв, дорогий наш товаришу Миколо, рятуй цех, план, що- небудь рятуй, ти ж, Миколо, не будеш обговорювати, огинатися, шукати винних...
— Ну ж, Миколо Васильовичу! — якось дуже добре, по- дружньому сказав старший, — коли що не так, ми тебе з тилу прикриємо.
Під мелодію Адріано Челентано він неквапливо подолав напівтемну залу. Дійшовши до естради, повернувся обличчям до публіки й увічливо вклонився. Звеселіла італієчка пританцьовувала поряд і закохано дивилася на свого рятівника. Вона по-дитячому ляскала в долоні, сміялася й запропонувала чоловікові зняти піджак. Деякий час Пилюгін стояв у нерішучості, потім взяв найближчий стілець, поставив його на естраду, зняв піджачок від костюма, що його було куплено в кредит спеціально для поїздки до Італії та охайненько, щоб не пом’яти, повісив його на стілець. Знявши потім за її покликом краватку, він відчув колосальне полегшення і, насилу стримуючи радість, став чекати на подальші вказівки. Старший з далекого закутка показував щось руками, але зрозуміти, що ж саме, було неможливо. Пилюгін ще пару секунд стояв, потім смачно плюнув, скинув прилиплу сорочку, майку і з криком: «Ох, бляха-муха»! — почав швидко танцювати. Під музику Челентано він виконував матроський танець «Яблучко». Його велике здорове тіло, яке нарешті опинилося на волі, підстрибувало вгору, відбивало чечітку, йшло навприсядки, а щаслива італієчка маленькою правою ногою ковзалася навкруги, помахуючи хусточкою і чимось з блакитної матерії.
