Мені було б про що поговорити зі своєю бабунею

Цей альбом з фотографіями я пам’ятаю рівно стільки, скільки пам’ятаю себе. Щоразу, коли ми приходили до дідуся, мене як магнітом тягнуло до заповітної полиці. У дитинстві я дуже любила розглядати дуже старі фотографії й відшукувати знайомі обличчя: бабусю, дідуся, маленьку маму. А коли стала старшою, мою увагу привернув напис на титулі, зроблений польською: «На спомин для Клари від Юзефа І. 1938».

Виявилося, що цей альбом, з вирваними першими сторінками, дідусь знайшов під час війни на горищі розграбованого й покинутого маєтка в Західній Україні. Мундир, кілька фотографій з фронтовими друзями, дві медалі і цей альбом — з таким нехитрим скаробом дідусь повернувся з війни додому.

Коли ми разом з дідусем перегортаємо сторінки альбому, він надовго затримує погляд на першій фотографії — весільній. На ній — молода бабуся Ніна у весiльнiй сукні, зшитій з парашута, і молодий дідусь у купленому з нагоди костюмі — це був перший в його житті новий костюм, на два розміри більший, ніж треба.

На найстарішій фотографії, майже ровесниці століття, —дідусь і бабуся моєї бабусі. Симон і Уляна, патріархи нашого роду, дали життя одинадцяти дітям. Напевно, тому на знімку бабуся Уляна й виглядає старшою за свого чоловіка: легко сказати — народити й виростити стільки дітей! Дід Симон був гончарем, і його посуд славився в усіх навколишніх селах. За обіднім столом повинна була збиратися вся велика родина, а якщо хтось запізнювався, то цілком міг на свою порцію не розраховувати. А першим сісти за стіл і спробувати страви мав право тільки глава сім’ї. Уляна і Симон прожили нелегке довге життя. Вочевидь, вони дуже любили один одного, тому й померли майже одночасно.

А от у подружжя з іншого знімка було зовсім інше життя. Прадід Степан, коли випивав, ставав, мов скажений. Виганяв дружину з дітьми з будинку, а сам сідав з рушницею біля відчиненого вікна й міг вистрілити в тих односельчан, кого він не любив. Кажуть, коли він помер, бабуся Тетяна сказала: «Лише тепер почалося моє життя». І прожила після смерті чоловіка ще 30 років.

Напевно, я дорослішаю. Тепер одяг людей, зображених на фотографіях, не затуляє від мене їхні обличчя. Звичайні обличчя, як ті, серед яких я живу сьогодні. Я починаю розуміти, що люди, по суті своїй, завжди однакові — завжди хочуть любити й бути любимими, прагнуть до кращого й найбільше за все на світі турбуються про майбутнє своїх дітей. І я вважаю, що, якби була в мене така можливість зустрітися з ким-небудь з моїх далеких предків, я знайшла б, про що з кожним із них поговорити.

Найбільше мені хотілося б побачитися з Марічкою. Про цю мою прапрабабцю в її рідних краях згадують досі. Ще коли моя мама вчилася в школі, старі часто говорили їй: «Ти схожа на Марічку».

Була Марічка невисокою й худенькою, з характером владним і добрим водночас. Прославилася вона своїми чудовими садами. Кажуть, що старі-престарі вишні в її селі залишилися від того, «марічкіного саду». Дивно, що Марічку згадують досі, але ніхто не пам’ятає ні про її чоловіка, ні про дітей, мов і не було їх. Розповідають, що одного разу взимку Марічка пішла із села і зникла. А в її родовому будинку влаштували школу. Стоїть той будинок досі, й досі в ньому вчаться діти....

Під обкладинкою старого альбому приховано безліч життів і безліч облич. Майже всіх людей на фотографіях я знаю за іменами. Але є декілька, що так і залишилися для мене невідомими. Я люблю вигадувати їм історії і сподіваюся, що є хтось, для кого ці знімки не залишилися безіменними. І ще я часто думаю — а що ж сталося з першою власницею альбому? Мені хочеться вірити, що невідомі мені Клара і Юзеф були молоді й кохали один одного. Що вони вціліли в тій великій війні і прожили разом довге щасливе життя, і що ті фотографії з вирваних перших сторінок зараз дбайливо зберігають їхні нащадки. Я дуже сподіваюся, що їм було кому їх передати.

Ніна СОЛОМКО, 16 років,
Васильків