Контекст — що дишло...
Велика річ — контекст. Під час трагічної епопеї з «Курськом» я, переглядаючи рiзнi канали, дiйшла висновку, що отой громадський резонанс, якого набула ця катастрофа чи, точніше, дії військових та державних чиновників Росії, був спровокований виключно НТВ — серед телеканалів, ну і, звісно ж, російськими друкованими ЗМІ. Несподівано і мимоволi це підтвердила і моя колега, яка, подорожуючи в ті дні Волгою на кораблі, була «відрізана» від телебачення і російських газет, отримуючи інформацію виключно з радіо «Маяк». Так от, за її словами, розуміння того, що в Росії сталося щось жахливе, що країна шокована, що моряків «Курська» росіяни і весь світ вважають жертвами не стільки військової немочі Росії, скільки, як і раніше, радянської ментальності її вищого керівництва, прийшло лише після прибуття їхнього пароплава до Санкт-Петербурга, де вони повернулися у лоно медіа-цивілізації. Проте пригадайте, чим відрізнялася подача подій у зв’язку із затопленням «Курська» НТВ і їхніми колегами з ГРТ та РТР? На відміну від російської преси, яка вустами власних кореспондентів давала власні різко-критичні оцінки дій військових і особисто Путіна у зв’язку з рятувальними роботами на «Курську», НТВ у своїх випусках новин практично ухилилося від декларації власної позиції (можливо, враховуючи наслідки, які мала для нього відкрито-недвозначна оцінка подій у Чечні). Однак тільки на НТВ — на відміну від ГРТ і РТР — подавалася реакція світової преси на події, що відбувалися. І все — більше, як виявилося, нічого і не треба було. У контексті цієї реакції, яка чисто технічні проблеми відсунула на другий план, а зосередилася на політичних, соціальних, етичних аспектах, факти — які подавалися на всіх трьох головних каналах Росії приблизно в однаковому об’ємі — набували на НТВ, з одного боку, і РТР та ГРТ — з іншого, цілковито різного звучання. Нескінченне обговорення технічних версій аварії — на ГРТ, і навіть прямі включення з крейсера у Баренцевому морі єдино акредитованого на місці подій РТР аж ніяк не заважали побудові схеми недоговорення інформації, її спотворення, а бува, й прямої брехні російських військових чинів. І лише контекст НТВ висвічував все їхнє лицемірство, так що зрештою сам вигляд того ж прес-секретаря ВМФ Росії, який регулярно був на зв’язку у всіх каналів, і головним завданням якого було не інформування, а збереження честі мундира його відомства, викликав у мене, скажу чесно, деякий всім відомий рефлекс. Думаю, що у багатьох глядачів — також. Із цієї ситуації, як показали подальші драматичні події, тепер уже з Останкінською телевежею, зробила, схоже, деякі висновки і російська влада. Принаймні В. Путін своєю жорсткою і глобальною оцінкою: «пожежа на Останкiнській вежі показує, в якому стані у Росії перебувають життєво важливі об’єкти і вся країна загалом», випередив, фактично, всі провідні світові видання. Щоправда, з усього було видно — щодо телебачення йому подібна оцінка далася набагато легше, ніж щодо армії...
Не можна сказати, що подача фактів у певному контексті недоступна нашому ТБ. Навіть УТ-1 . Скажімо, в «7 днях» 27 серпня серед основних здобутків незалежності України ведучий Ігор Сторожук не забув згадати маленький, але гарненький нюанс: мовляв, керівники нашої країни, у разі надзвичайних ситуацій, пов’язаних із життям людей, негайно вирушають на місце подій, навіть відміняючи зарубіжні візити... Або, скажiмо, ситуація навколо освячення Успенського собору в Лаврі представниками Української Православної Церкви лише одного — Московського патріархату... В «УТН» до події, на жаль, підійшли надто вже банально, назвавши протестні акції УПЦ Київського патріархату, а також правих політичних сил «хуліганськими витівками» (не певна, що ще днів за чотири до акції, до відомої заяви Л.Кучми з її приводу, керівники УТН передбачали саме такий коментар майбутніх подій). Зате флюгерпрофесіоналізм Валерія Лапікури зростає з кожним днем. Від нього, котрий протягом довгих місяців безупинно ганьбить — на рівні анафеми — всіляких опонентів влади то з лівого, то, трапляється іноді, і з правого флангу, котрий невпинно будив у період виборів мітингові пристрасті електорату, котрий невпинно провокує в телеглядачах політичну агресію, — як було приємно раптом почути в «Акценті» 25 серпня слова про те, що, мовляв, негоже нині вносити розбрат у суспільство через релігійні конфлікти. Пан Лапікура пояснив глядачам — і учасникам протестних акцій навколо Собору — що період мітингової демократії вже давно завершився, і треба, об’єднавши зусилля, не кричати, а будувати... Під час перегляду цього «Акценту» було цікаво одне: як скоро доведеться панові Лапікурі знову змінити орало на меч?..
Що ж до «контексту» в істинному розумінні цього слова — то факт освячення Успенського собору представниками УПЦ Московського патріархату, присутність на церемонії Леоніда Кучми і його ж виразне засудження акції протесту «філаретівців» і правих радикалів, як і його недавнє звернення до Архієрейського собору Російської православної церкви з проханням про визнання УПЦ Московського патріархату автономною, не були глибоко проаналізовані на жодному каналі. Думається, що не через лінощі журналістів і навіть не через небажання втручатися в конфлікт кількох релігійних конфесій і недостатнє знання предмета... Зваженіше за інших те, що відбувалося навколо освячення Успенського собору, подали «Вісті тижня» (ТЕТ) . Принаймні без навішування ярликів на протиборствуючі сторони, хоч і не заглиблюючись у різні аспекти проблеми, зокрема, наприклад, і в те, чому новий конфлікт навколо Лаври не мав особливого громадського резонансу.
До речі, телетижневик Миколи Канішевського помітно змінився на краще, навіть попри явний, як на мене, перебір у використанні даних різних соціологічних опитувань. Звісно, особливих аналітичних прозрінь в авторських сюжетах програми і в підводках до них самого Канішевського не почуєш. Зате порівняно з першими випусками передачі у травні-червні вона стала цивілізованішою в подачі інформації, змінивши жорстко-вульгарну тенденційність на м’якше, майстерніше проведення інтересів власників каналу. Навіть події навколо паливно-енергетичного комплексу і навколо віце-прем’єра Юлії Тимошенко (в тому числі — арешт її чоловіка) в останньому випуску «Вістей» зуміли подати без надриву, з різними точками зору, і лише тонкими, павутинними штрихами розставляючи потрібні каналу акценти. І наскільки професіонально виражена тенденційність виглядає переконливішою від нахрапистого «в лоб».
Гадаю, «Вістям» вдалося знайти і вдалий контекст для висвітлення Дня незалежності України. Власне, сама ідея поїхати до якогось села, де попитати в людей про їхнє явно важке життя-буття — не нова, тим більше, для команди Канішевського, традиційно сильної своїми оригінальними роботами в жанрі соціальної журналістики і у стилі «лайф». Проте сама назва вибраного журналістами села — Луб’янка — була багатозначною, і вже створювала певний образ. Ну а те, що кореспондент взяв мікроінтерв’ю у бабусі, яка наполегливо називала День незалежності Днем незаможності (наполегливо — але ненав’язливо, у святій упевненості, що вона говорить правильно) — це вже та рідкісна випадковість, яка дорого коштує і яку журналіст зумів, до того ж, вдало використати як образ від протилежного.
В іншому жанрі написали контекст до головного державного свята країни на «1+1» . Журналіст Роберт Опаленик зробив документальний проект «Кордон» , котрий передусім звернув на себе увагу рідкісними для нашого нинішнього ТБ грунтовністю та трудомісткістю. Роберт з оператором Анатолієм Кузьменком побували на всіх кордонах України із 7-ма сусідами — починаючи від острова Зміїний і закінчуючи найвисокогірнішою заставою України в Богданi (Закарпаття). Фільм у них вийшов і не викриваючий — скажімо, погане матеріальне становище наших прикордонників, старіння техніки, незабезпеченість паливом, структурна невизначеність їхнього становища в державі тощо, хоч про це було сказано також. І не фанфарно-патріотичний, хоч про різні мотиви для армійської гордості — наприклад, затримання капітаном, старшим контролером КПП Ужгород О.Марченком партії гашишу, за своєю кількістю гідної увійти до книги рекордів Гіннесса — також не забули згадати, але... в контексті тих проблем, які після кожної вдалої операції виникають у капітана, аж до тиску на нього депутатів. Фільм вийшов спокійний. У ньому і про плюси, і про мінуси в житті і діяльності наших Прикордонних військ, про деяку «покинутість» наших прикордонникiв державою говорилося без придиху, у репортерському стилі. А в результаті крім чисто пізнавального ефекту — скажімо, я погано собі уявляла навіть розподіл наших прикордонних округів, не кажучи вже про особливості проблем і завдань кожного, як не задумувалася і про те, що нині дедалі більше загроз для країни таять не західні наші кордони, а східні, — фільм мав ще й дуже потрібну, вважаю, нині нашому глядачеві чоловічу інтонацію справи, а не демагогії. Ця інтонація неквапливо виконуваної прикордонниками Справи — на фоні неприхованих і хоч, звичайно ж, аж ніяк не у повному обсязі, але все ж таки чітко позначених у фільмі проблем, — і була найширшим і найглибшим, на мою думку, контекстом для всіх парадів, салютів і урочистих словес, однаково неминучих для всіх національних свят і однаково малодоречних для нинішньої кризової ситуації в країні. Скажімо, коли Роберт Опаленик розказував, що на заставі Богдан прикордонникам доводиться бути на всі руки майстрами: і непорушність кордону охороняти, і, наприклад, пожежі у сусідньому селі гасити — то думалося і про те, звичайно, що непогано було б, якби там були ще й так само самовіддані професійні пожежнi... Однак, з іншого боку, все ж таки пожежу, що палала в кадрі, зняту документально, було згашено швидко і без жертв, в одному ланцюжку (відро — з рук до рук) із селянами... Чим не приклад для наших так званих «гілок влади», які і в будні, і у свята — всі нарізно, і всі шукають винних, щодня являючись нам із телеекранів і підтверджуючи, що й дев’ять років незалежності ми зустріли з, як і раніше, різним розумінням Справи простими українцями — і владною елітою. Однак, дякувати Боговi, що хоч і між рядків, проте наше ТБ про це поки що може говорити. Можливо, хтось ще i чує?
