Вибори в Югославії можуть бути без вибору
Зустріч між Джукановичем та лідерами сербської опозиції була чистою формальністю, принципова позиція Чорногорії — не брати участі у виборах 24 вересня й поводитися так, ніби виборів взагалі немає, не змінилася. Так АП сказав радник чорногорського президента Міодраг Вукович. У той же час, за його словами, Чорногорія робитиме все, щоб допомогти сербській опозиції повалити чинного президента Слободана Мілошевича. У який спосіб — незрозуміло.
Лідер найбільшої сербської опозиційної партії — Сербського руху оновлення, письменник Вук Драшкович переконаний, що поки при владі Мілошевич, про демократичні та чесні вибори годі й говорити. Тому він відмовляється брати участь у спробах опозиції створити своєрідний єдиний фронт і виступає за бойкот виборів. Але ще на початку року саме Драшкович виступав за дострокові вибори в країні. Очевидно, прорахувавши свої можливості, він просто дійшов висновку, що президентом йому не стати. На думку голови Сербської демократичної партії Зорана Джинджича, жоден із зроблених аналізів ситуації не свідчить, що бойкот виборів міг би мати позитивні наслідки і для Сербії, і для Чорногорії.
Заклики держсекретаря США Мадлен Олбрайт до сербської опозиції та чорногорського керівництва — об’єднати свої зусилля i виступити разом на виборах — очевидно, й не спрацюють. Бо серба взагалі важко примусити щось робити під будь-яким зовнішнім тиском, навіть якщо він абсолютно неправий. Цю особливість сербської психології Захід уже, здається, мав би трохи вивчити за час останніх балканських війн.
На сьогодні керівництво Чорногорії продемонструвало лише, що воно не бажає мати нічого спільного з Белградом взагалі — крім хіба що історії та культури. Джуканович, здається, повністю визначився з курсом на незалежність своєї республіки. Про це свідчить і його зовнішня політика — йому вдалося, зокрема, налагодити нормальні відносини з новим керівництвом сусідньої Хорватії, перед яким він вибачився за події останньої війни та обстріл Дубровника, він намагається налагодити нормальні відносини з Албанією (враховуючи, що в Чорногорії живе чимало албанців). У нинішнього югославського керівництва це викликає лише лють і звинувачення в зраді. Джуканович користується американською підтримкою — але її може виявитися замало для забезпечення повноцінної незалежності Чорногорії. До того ж висловлені ним побоювання в тому, що Югославія обов’язково займеться організацією провокацій у республіці напередодні виборів, явно небезпідставні. Але, в усякому разі, він свою ставку вже зробив, показуючи, що йому сьогодні байдуже, хто править у Белграді.
Сербська опозиція опинилася в набагато важчому стані. Її розрізнені потоки могли виводити людей на багатотисячні демонстрації, але ці акції не могли тривати вічно. Більшого ж опозиція, особливо за умов відсутності вільної преси, повного контролю над фінансовими потоками з боку влади, фактичного поліцейського режиму, запропонувати просто не змогла. Сербському селянинові так і залишилося незрозуміло, чим Драшкович або Джинджич кращі за Мілошевича, який, принаймні, спирається на реальну силу і у свій спосіб, але контролює ситуацію. Зовнішнього тиску пересічний серб не боїться, він до нього вже звик. За таких умов — природно, що президентом знову залишиться Мілошевич, його прибічники отримають більшість у законодавчих структурах, країна ж залишатиметься в ізоляції.
