День народження символу нації

Рядовий середньопересічний британець сьогодні — явище цікаве. Він заявляє, що день народження королеви-матері — то її особиста справа. Але заявляє шанобливо й насолоджується отриманим з такої нагоди вихідним днем. І пишається тим, що його країна, попри всі моменти своєї історії, не просто зберегла монархічний устрій, але й стала для всього навколишнього світу взірцем монархічної демократії. Британець любить традиції, хоча багатьох з славетних британських традицій уже давно не існує ніде, крім кіно та літератури. І щоб він не казав, але в його країні щороку відзначається й день народження королеви (цей день — унікальний, оскільки він — абстрактний, суспільство просто умовилося його святкувати 11 червня), і день народження королеви-матері. Тим більше, цього року — ювілей.

Для пересічного бритаця Її величність — явище абсолютно природнє. Інакше просто не може бути. Її величність — це держава з усіма її атрибутами та гімном «Боже, храни королеву», це — повсякденне життя, це, зрештою, та сама демократія, освячена багатовіковою системою легітимності влади, це його світ, в якому жили його пращури й тепер живе він сам, який безперервно змінюється, але при цьому Британська корона завжди залишається на своєму місці.

Британець може скільки завгодно кепкувати з королівської фамілії — тим більше, що принц Чарльз дав для цього приводів більше, ніж достатньо. Британець може виступати за обмеження витрат на її утримання та її податкових привілеїв — що ж, світ змінюється. Але йому й на думку не спаде, що Велика Британія може стати республікою й не називатися більше Об’єднаним Королівством.

В дні, коли британець святкує народження своїх королев, стає абсолютно очевидним, що для нього корона — це перш за все ідея, яка об’єднує націю. Давно вже минули часи, коли над Британською імперією ніколи не заходило сонце. Від величезної могутньої світової імперії залишилася «лише» високорозвинута сучасна країна, в якій, власне, влада королеви стає дедалі більш символічною. Але авторитет Британської корони від цього не постраждав. Королева все одно залишається гарантом законності, прав людини, правосуддя, демократії — притому природнім гарантом, з чим погоджується суспільство — й тому може собі дозволити не мати конституції держави. Вона просто непотрібна. Королева-мати Єлизавета й сама добре попрацювала на авторитет корони — піддані Британської корони, наприклад, пам’ятають, що вона залишилася в Лондоні під обстрілами німецької артилерії і намагалася підтримати тих, хто постраждав від бомбардувань. І це, либонь, була не рекламна акція. Паради на її честь, численні фільми, книги, розповіді на телеканалах — просто звичайна дань звичайної поваги. І до королеви-матері, і до корони як такої.

Британцям не має потреби шукати ні об’єднуючої ідеї, ні її символу. Українцям ще належить їх визначити.

Олег БІЛИЙ, Інститут філософії НАН України, керівник наукової групи:

— Інститут монархії у Великої Британії — це, з одного боку, продукт англійської соціокультурної традиції. З іншого боку, він пов’язаний з багаторічними традиціями розвитку інституту влади. Певною мірою він дійсно є символом національної ідентифікації. Я б сказав, останнім досить ефективним символом — всі інші монархи вже відійшли від активного впливу на внутрішньополітичні процеси, за винятком хіба що іспанського короля Хуана Карлоса.

На мій погляд, поява фігури чи символу, що консолідує масову свідомість у сучасній Україні навряд чи можлива — такого роду інтеграл буде результатом штучних інтелектуальних зусиль і продуктом, далеким від традицій формування української держави. Він неможливий, передусім, тому що існує безодня між владою і суспільством. І будь-яка спроба нав’язати такий символ зверху, наприклад за допомогою ЗМІ, приречена на невдачу. Хоч цей штучний символ зміг би набути певного поширення і підтримки, але глибокого укорінення він ніколи не отримає. А саме суспільство не спроможне виробити той умонастрій, який міг би вилитися у формули, що відображають базові цінності. (До речі, якби цю спробу було зроблено, то ці цінності, швидше за все, виглядали б дуже непривабливо, оскільки вони відображали б ідеологію кримінального світу, а не сучасного цивілізованого суспільства.) І останній чинник: на мій погляд, взагалі минули часи появи харизматичних лідерів: сучасний світ — це така складна система, що будь-яка спроба створити якусь харизматичну фігуру неминуче натрапить на найжорстокіший опір різнорідного і дуже незбалансованого суспільства.

Сергій МАКЄЄВ, д-р соціологічних наук, Інститут соціології НАН України:

— Живі соціальні організми, якими є народи, безумовно, потребують не тільки матеріальних основ власної єдності, а й символів, які б підтверджували їхню соціокультурну ідентичність. Однак просто так взяти й винайти цей символ, витягнути його із навколишнього соціального середовища чи спробувати нав’язати суспільству зовсім неможливо. Він має бути продуктом тривалого історичного розвитку, коли з року в рік підтверджується ефективність самого символу і того, хто його представляє.

Повага англійців до королівського дому постійно знижується, і сьогодні її показник найнижчий за останні кілька десятків років. Проте, вона продовжує лишатися на досить високому рівні. Тут важливо зазначити, що ця повага заснована не тільки на значенні, яке має королева-мати і королівський дім загалом для англійців: одного разу в історії відбулося розмежування повноважень і відповідальності рядового англійця і королівського дому. Я маю на увазі прийняття «Білля про права». Відтоді кожний англієць твердо знає, що король не може непроханим гостем вторгнутися до нього в будинок. Сам король це знає не гірше за нього. У цьому розумінні цей символ стійкий ще й тому, що він не зачіпає гідності окремого громадянина. Саме цей «неутиск гідності», можливо, одна з головних умов появи символічних фігур, які стають джерелом культурної, державної і соціальної ідентичності.

Я думаю, що для «самопочуття» нації і формування її ідентичності безслідно не минає відсутність державності. Своя державність формує відповідну культуру громадянської участі, громадянської відповідальності і політичну культуру. А саме почуття громадянської соціальної ідентичності і є найгрунтовнішою основою єдності або соціальної солідарності. Ні етнографія, ні якісь історичні події і (або) діячі не дають цього почуття. Раз у нації немає свого героя, який створив державу, то не з’являється і відповідного символу, який міг би стати джерелом цієї солідарності. Можливо, ми знаходимося на початку шляху, коли в Україні такими діячами стануть діячі нашої сучасної епохи — наприклад, В. Чорновіл, перший, а, можливо, й другий президент. Це буде, можливо років за 50 — 100, коли буде достатня історична дистанція, яка дозволяє канонізувати ці фігури як творців української державності. Сьогодні ця дистанція дуже мала, і тому «канонізація» неможлива — ми надто добре знаємо цих діячів. Таким символом батька-фундатора української держави не став Михайло Грушевський, бо ця держава проіснувала у першій третині 20 століття лише кілька років. А мірка життя держави — це сторіччя. Так що факт залишився, а переконливості цьому фактові бракує.

Олександр ДЕРГАЧОВ, головний редактор журналу «Політична думка»:

— Я б сказав, що Україні сьогодні не вистачає якогось стержня — національної ідеї або досить популярних лідерів, які відстоюють певні принципи. У пошуках варіантів покриття такого дефіциту, який явно нам заважає вирішувати наші повсякденні проблеми, і виникла ідея пригадати українських гетьманів, спробувати реанімувати якісь інститути монархії. Та річ у тім, що в Англії, крім інституту монархії, є ще багато інших інститутів: є могутнє громадянське суспільство, десятки й сотні авторитетних лідерів. Монархія — це лише елемент, який завершує цю систему. Такої фігури не можна винайти — її потрібно вибудовувати; соціальну реальність не можна вигадати — вона має виростати з суспільства. І коли кажуть: «От якби в Україні з’явилося щось на кшталт цього», то насправді треба передусім говорити про те, щоб з’явилися інші елементи цього суспільства. Сьогодні можна констатувати, що Україні бракує повноцінних громадян, здатних відстоювати свої громадянські права, вести дискусію з владою і прагнути вдосконалити її. Якщо дивитися у майбутнє, то питання про появу такого символу в Україні — це питання не про єдиного лідера, а про десятки мільйонів громадян, які добре розуміють свої інтереси і вміють їх відстоювати.

Валерій МАТВІЄНКО, президент Україно-американського центру стратегічних комунікацій:

— Загалом, рівень довіри до влади у всіх країнах завжди дуже низький. Це як в одній п’єсі: «Як ставиться народ до влади? — Сприймає тільки мертвою». Так і тут.

Тут проблема, на мою думку, інша — не стільки в легітимності, скільки у наявності реальних важелів впливу на процеси, що відбуваються в державі. Наприклад, що реально сьогодні може зробити Верховна Рада? По-перше, авторитет ВР завжди залежить від стану економіки і від того, наскільки вона опозиційна до Президента. Чим більше вона опозиційна до Президента, тим рівень довіри до неї буде більшим. Сьогодні вона не опозиційна до Президента, тому рейтинг довіри до неї нижчий. По-друге, так склалося, що ЗМІ створили їй певний образ, коли у свідомості більшості населення за все те, що відбувається в країні, відповідає ВР. Хоч вона, навпаки, майже ні за що не відповідає: законів можна прийняти скільки завгодно, але без дійового механізму виконавчої влади нічого не буде.

На сьогодні у нас є всі об’єктивні умови, щоб легітимна влада функціонувала. А якщо говорити про те, чому вона не функціонує, то причина цього, на мою думку — державність демократичних інститутів. Тобто, всі демократичні інститути, які можуть впливати на те, що відбувається — державні.

Україна неоднорідна для того, щоб мати єдиний символ легітимної влади. Наприклад, для Західної України таким символом частково є незалежність країни. Вона виступає в ролі об’єднуючого начала. А загалом, на даному етапі символ легітимності влади у нас — це Президент. Всенародно обраний. Всі депутати обрані від округів, Кабінет Міністрів призначають, а Президент обраний всенародно. Він сьогодні представляє всю легітимність влади. І рівень довіри до нього, за нашими даними, залишається на рівні 30%. Для нашої країни це доволі високий показник.