Пастка злиднів

За повторюваністю та ідеологічною жорсткістю дискусії про економічне зростання й економічну справедливість знаходяться в групі лідерів. Безсумнівно, зростання економіки не може гарантувати справедливий (не кажучи вже про рівний) розподіл матеріального багатства. Однак неможливо навіть уявити, що падіння прибутків може привести до більшої справедливості у світі.

Та ні глибина цих аргументів, ні велика кількість різнобічних даних не може позбавити мене від відчуття того, що ці дискусії перебувають у стані застою і занепаду. Застій викликано тим, що — за винятком визнання економічного зростання необхідною, але не достатньою умовою для зменшення злиднів — за останні роки ми мало просунулися на шляху розуміння цього питання. Занепад же відбувається через те, що цим аргументам часто бракує двох життєво важливих компонентів. Перший відсутній інгредієнт — чіткість у визначенні методики вимірювання справедливості як такої (наприклад, як врахувати наслідки компромісу між дитячою працею і голодом?) Другий відсутній елемент — однакові для бідних і багатих країн «ваги», присвоєні нематеріальним чинникам при аналізі розподілу матеріальної винагороди.

Усі ці банальні аргументи повторено на зустрічі «великої вісімки», що відбулася нещодавно на Окінаві. Економісти і політики без великих зусиль довели, що встановлення і поширення відкритої системи світової торгівлі привело до появи нового виняткового багатства. Але такі «докази» слабко вплинули на опонентів, які на весь голос заявляли про те, що глобалізація загострює убогість і нерівність, водночас руйнуючи суспільство і навколишнє середовище.

Найкраща відповідь за таких зазіхань — не відступати, а ліквідувати наявні у світовій системі торгівлі викривлення і в повному обсязі відкрити ринки багатих країн для «низькотехнологічного» імпорту з бідних країн і продавати цей імпорт за конкурентною ціною. Проте багаті країни, починаючи США і ЄС, побоюються зростання безробіття через конкуренцію з боку країн, які розвиваються, що мають у розпорядженні дешеву робочу силу. У цьому полягає іронія долі. Питання, які підіймають супротивники глобалізації, — такі, як норми праці в бідних країнах (пригадайте образи експлуатованих жінок і дітей на підприємствах з потогінними умовами праці) — стають об’єктом маніпуляції багатих країн в ім’я своєрідного протекціонізму.

Проте передумови для більшої лібералізації торгівлі багатими країнами видаються неспростовними імперативами. Лібералізація торгівлі не зменшує сукупну зайнятість; навпаки, вона призводить до зміни структури зайнятості, що робить економіку загалом більш ефективною. Безперечно, існує короткостроковий ризик деякого зниження економічного зростання, а то й рецесії, в таких галузях економіки, як сільське господарство чи текстильна промисловість. Однак багаті країни, спираючись на систему освіти і передові «ноу-хау», здатні знайти нові способи домогтися порівняної переваги на ринку вироблюваної ними продукції. Бо саме інновації спричинюють створення матеріального добробуту і робочих місць, незважаючи (або ж, швидше, завдяки) конкуренції з боку бідних країн. А зростання матеріального добробуту в багатих країнах збільшує попит на продукцію бідних країн, тим самим допомагаючи останнім.

Таку сприятливу послідовність вороги глобалізації схильні розглядати як справжнє порочне коло, що заохочує експлуатацію бідних і слабких. Саме тут потрібно підняти питання про загальні принципи справедливості і права людини.

Певна річ, потрібно наголосити на універсальності й неупередженостi моральних цінностей. Якщо праця дітей є аморальною, то вона аморальна завжди. Однак легко помітити слабкість такої благородної позиції. Візьмемо, наприклад, моральність війни. Усі пристойні люди погодяться з тим, що війна є зло. Пацифісти скажуть, що це абсолютне зло, яке ніколи не може бути виправдане. Однак більшість людей визнає, що в окремих випадках війну можна виправдати як менше зло.

Те ж саме стосовне праці дітей у бідних країнах. Навіть коли діти працюють у здорових умовах і отримують адекватну зарплату, ніхто не заохочує такого стану речей. Діти мають ходити до школи. Проте якщо альтернативою є голод чи відмова сімей від своїх дітей, то тоді з дитячою працею можна погодитися в контексті політики, спрямованої на використання плодів економічного росту для зниження убогості і забезпечення соціальної справедливостi.

Бідність — не просто питання задоволення прямих потреб, і це застосовне навіть до багатих країн, в яких недоїдання та інші базисні матеріальні поневіряння практично ліквідовано. У закутаній в кокон, захищеній, зарегульованій Західній Європі високе безробіття прозирає крізь призму щедрої системи соціального страхування. Однак чи віддзеркалює менша нерівність, яка виникає звідси, реальну справедливість?

Безробіття — одна з багатьох прикростей, що не піддається статистичному опису. Втрачену зарплату, безсумнівно, можна компенсувати допомогою за безробіттям. У цьому сенсі французькі безробітні знаходяться в кращому становищi, ніж багато малооплачуваних і низькокваліфікованих робітників у менш егалітарних суспільствах (Британії чи Америці). Та набагато важче виміряти вплив безробіття на особисту самооцінку. Низькооплачуваний робітник, який попри труднощі пробивається нагору з самих низів, навряд чи відчуває відчай, який переживає людина, яка довгий час не має роботи і вважає, що суспільство її відкинуло.

Більш широке розуміння Заходом концепції убогості допомогло б зменшити злидні в тих країнах, в яких вони шаленіють найбільше. Якби держави загального добробуту «схуднули», то це допомогло б не тільки скоротити безробіття в багатих країнах, а й ослабити мотиви обмеження чисельності робітників-імігрантів і студентів із бідних країн — тих самих країн, які б значно виграли від повернення «ноу-хау» на батьківщину. Така ситуація, за якої у виграші опиняються і багаті, і бідні країни, дає набагато більшу надію позбутися убозтва, ніж тривалі майже безглузді дискусії з питань глобалізації та загроз, які вона в собі містить.