Порушення прав людини не викликає протесту в суспільстві
Вважаю, що сьогодні в Україні немає прав людини, які б не порушувалися. Я хочу прокоментувати тільки один аспект цих порушень, а саме — порушення прав людини на працю, якою кожен має заробляти собі на життя. Найбільш масово і всюди порушуються права працівників з боку роботодавців у таких випадках:
— відправка працівників у відпустку за свій рахунок;
— введення режиму неповного робочого часу;
— табелювання працівника залежно від наявності коштів, а не відпрацьованого часу;
— переведення на контрактну форму трудового договору;
— доведення підприємства до банкрутства з подальшим його дробленням і одночасно звільненням працівників без виплати боргів із заробітної плати.
Звідси виникає запитання: хто, де, коли і на якому етапі має допомогти працівникам поборотися за свої права? Головне, на мій погляд, — це бажання самого працівника відстоювати свої права. Сьогодні він це робить тільки у випадку його звільнення, а в усіх інших випадках вважає за краще не зв’язуватися з роботодавцем. Чому такі пасивні працівники? Причини наступні:
— страх втратити робоче місце;
— відсутність кваліфікованої правової допомоги;
— правова безграмотність.
Ось тут і виникає величезне поле для діяльності громадських організацій, які зобов’язані вибудувати таку систему правового захисту працівника, яка б запобігала будь-якій спробі подібного роду порушень. Традиційно цим займалися профспілки, але сьогодні фінансування правових інспекторів під питанням, і цю роботу може бути згорнуто. У цей момент дуже велику допомогу, на перших порах через профспілки, могли б надати громадські організації правозахисного спрямування. Причому, побудувати роботу можна на двох рівнях. Перший — це допомога в підготовці проектів законів України, інших нормативних актів, насамперед профспілками, що не входять до складу ФПУ, які тією чи іншою мірою захищають права трудящих. Другий — це робота на рівні галузевих угод, колективних договорів і, нарешті, безпосередньо з працівниками. Оскільки виконавча влада дедалі менше звертає уваги на вимоги профспілок, а законодавча просто перестала їх помічати, то можна передбачити, що в найближчому майбутньому слід чекати чергового наступу на права трудящих, і роль правозахисних організацій, їхня вага в суспільстві може колосально зрости.
Вони можуть виступити також повпредами демократичного спрямування, бути поєднувальною ланкою між партійними лідерами і народною масою. Найбільш страшним чи, якщо хочете, дивним є те, що порушення прав людини в Україні не викликає протесту в суспільстві. Причин тут багато, ось деякі:
— порушуються права тією чи іншою мірою практично всіх громадян України;
— покликані захищати ці права, насамперед профспілки, з цим завданням не справляються;
— відсутність довіри до законодавчої, виконавчої і судової влади;
— відбулася повна мобілізація життєвих сил громадян на виживання, все решта цілком байдуже.
Чи можна активізувати суспільство одним поштовхом? Ні, в жодному випадку, тут потрібна копітка, щоденна, рутинна робота за викладеною вище схемою. До цієї схеми можна вкласти і процес відстоювання громадянами своїх прав, які сьогодні контролюються державою, і тому він поки не має шансів перерости в масштабне явище. Щоб крилата фраза «Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих» перестала бути актуальною в Україні в галузі захисту прав людини, треба консолідувати суспільство під девізом: «Конституцію — в життя», і зробити це повинні громадські організації, які поставили собі за мету не тільки не допускати порушення прав людини в Україні, але й попереджувати навіть найменші спроби це зробити.
