Двохсотріччю ПУШКІНА — один рік!
![](/sites/default/files/main/openpublish_article/20000602/497-8-1.jpg)
Пушкін народився… Як, знову? Так — але вперше після свого 200-літнього ювілею! Перше ПРОСТЕ післяювілейне народження Пушкіна — початок нової епохи, перший крок до нового Пушкінленіума, і тут немає приводу, щоб не згадати добрим словом і генія, і торішнє безмежне, нестримне його вшановування.
...Дев’ята ранку. Мирно сплять люди з московською пропискою, і Москвою неприкаяно бродять лише приїжджі пушкіномани — а цей курський соловей уже виводить «Долго ль мне гулять по свету»!.. Два десятка роззяв підтяглися до естради, вигадливо зробленої у вигляді томиків зібрання творів Пушкіна. Проспівавши «Кибитку» і «Буря мглою» та зірвавши вдячні аплодисменти, бас явно дібрав смаку і чимдужч заспівав «Клен ты мой опавший», потім — «Очаровательные глазки». Публіка пожвавилася. Ігноруючи появу в районі сьомого тому ведучого з радісним обличчям, бас гримнув «Очи черные». А, Бог з ним, з Пушкіним — поспівати б! Хоча Пушкін теж любив циган…
Поступово життя прокинулося на всіх концертних естрадах, яких у центрі виявилося так багато, що їхні звукові поля перетиналися. Надвечір народ з пасивного споживача видовищ перетворився на активного співучасника. Співали, танцювали, на худий кінець — марширували чи диригували. Класичне «на фоні Пушкіна» здавалося дитячим лепетом — місто було занурене в густий розсіл Пушкіна. Дивним, нарешті, стало здаватися не те, що Пушкін — скрізь, а те, що НЕ СКРІЗЬ! Пушкін на футболках і цукеркових коробках — справа звична; на вітрині пивнички і магазину жіночої білизни — саме його місце; зрештою, дивишся на пам’ятник Долгорукому і тільки ледь дивуєшся — ти диви, і на коня посадили… а, не Пушкін? Як — не Пушкін?! Чому не Пушкін?
А ось щось дійсно новеньке — Пушкін з дружиною. Дружину-то його колишні власті недолюблювали. Не інакше пані Гончарова була занадто гарною для офіційної особи, якою не може не бути дружина Першого Поета (адже краса — завжди підозріла. Пор.: «Ваша краса — не найкраще товариство для вашої цноти»). І ось — здійснилося: сімейні стосунки поета реабілітовано! Портрети подружжя Пушкіних неначе вирвалися на світ Божий з підпілля. Одна парочка тепер прохолоджується у фонтані біля Нікитських воріт, інша — прогулюється Арбатом. Дуже душевні образи. Цілком гідні квітів від молодят. Але що особливо тішить — сучасна багатовекторність мислення, наново подарувавши Пушкіну дружину, не відібрала у нього права бронзовіти на пару з іншими гідними дамами. З Музою, наприклад. А музи у Пушкіна — традиційно симпатичні і не зовсім одягнуті. Та й Пушкін, нівроку, красень, красень… Такий не замироточить.
Пушкінські рядки на численних транспарантах у відриві від хрестоматій виглядали свіжо і часом інтригуюче. Ось, наприклад: «Бочка по морю пливет» (кінець цитати). Мимоволі і замислишся: що мав на увазі поет? «Я лиру посвятил народу своему». Молодець, звичайно, але наче вже до свого ювілею потерпіти не міг товариш Некрасов. А зустрівшись на Тверській з багатообіцяючим «Семейственной любви и нежной дружбы ради...» (кінець цитати) — як утриматися і не продекламувати продовження: «Хвалю тебя, мой друг, и спереди и сзади»! Але найпопулярніший слоган все одно — «Я вас любил…» До Пушкіна Москву прикрашав інший популярний плакат: ласкава красива дівчина і — без коментарів, без реклами — «Я вас люблю». Теж зворушливо. А Пушкін, йому 200 років, він хоч і ЛЮБИВ (тобто діло давнє), а все одно приємніше, ніж якась дівчина. Адже це Пушкін. І, до того ж, набагато частіше. «Я вас любил…», «…любил…», знову «…любил…». І так — на кожному кроці. Нічого-нічого, трошки профанації хорошому ювілею не зашкодить.
У всіх театрах і концертних залах також Пушкін. Хто й сумнівався? У оперному, однак, трапилося екстраординарне:
— Що за спектакль? — поцікавився молодий чоловік. — «Евгений Онегин»? Онєгін, Онєгін... А, так-так, я знаю! Ще фільм є такий!
(Він мав на увазі американський фільм «Онєгін», котрий окупував московські кінотеатри). Усі подивилися на молодика із заздрістю. Захотілося спитати, звідки взявся цей щасливець. Мабуть, з якоїсь Малої Ольшанки?
(Був такий анекдот за радянських часів — вибачаюся за неточне, можливо, цитування — «Як, ви не знаєте, що таке КПРС?! Та звідки ж ви?» — «З Малої Ольшанки». — «Ех, покинути б усе і поїхати до Малої Ольшанки!»)
О, як наприкінці дня тягнуло до Малої Ольшанки! Уже нудило від:
— Свиридова;
— телевізійників;
— бакенбардів;
— москвичів (яких поголовно нудило від всього);
— мобільних телефонів… I тощо (не рахуючи власне Пушкіна).
Не нудило від ?.. Пушкіна, чи що? Втім, здається, Пушкін дійсно так і залишився єдиним, хто — незважаючи на загальну старанність, перебір і 200 років — майже не набрид. …Опівнічний кишинівський поїзд був битком набитий втомленими молдавськими жінками з поклажею від 40 кг на душу, і не було грошей на постіль, зате був набоковський «Коментар до «Евгения Онегина». Підклавши пухкий томик під голову, можна було думати крізь дрімоту: Пушкін народився… Чудово… Дасть Бог, не востаннє. Тетяна БЄЛКІНА , «День»