Відроджувати мову «знизу», а не «згори»
Дискусія з приводу відродження української мови дарує нам надію: ще не все втрачено. На сторожі рідного слова стоять сотні й тисячі небайдужих людей, а за ними мільйони живих носіїв мови.
Однак насторожує те, що надто багато дописувачів покладається на голе адміністрування та економічні стимули. Щодо останніх — не заперечую: вони справдi необхідні. На цю тему навіть не слід довго дискутувати, а треба діяти. Але якщо відроджувати мову «згори», то до «стимулів» у нас просто ніколи не дійдуть руки (недаремно ж не дійшли до цього часу, хоч балачки на цю тему ведуться вже ціле десятиліття).
Чесно гляньмо правді у вічі: ми, «україномовні», у меншості. І не дуже мене заспокоюють цифри, наведені Юрієм Кривенем («День», №74), бо не треба забувати про людей, що стоять за ними. Що таке 41,8% україномовних? Велику частку тут становлять провінціали та сільське населення, а також люди старшого покоління, що нині живуть у великих містах. Значний відсоток (гадаю, половину) цієї цифри становлять мешканці Західної України. А цей регіон уже давно не сприймається як «П'ємонт», це, скоріше, така собі екзотична околиця України...
Звідси випливає, що в центрі і на сході «фронт» зовсім «оголений» — картина там діаметрально протилежна.
Ми — меншина, і немає на те ради. А меншість ще ніколи не могла нав'язати свою волю більшості, покладаючись лише на силові методи. Тим паче, коли вона слабше організована і за своїм «рівнем» поступається більшості.
Звичайно, я не буду заперечувати того загальновідомого факту, що іврит відродився завдяки зусиллям, точніше, поштовху однієї- єдиної людини. Але ж Бен Єгуда відроджував мову предків, грунтуючись на зовсім інших засадах, ніж ті, якими чомусь вперто керується наша «Просвіта». Ентузіазм, подвижництво, жертовність, спрямованість на високу якість діяльності, наполегливість, послідовність. Та ще... любов до справи. Хіба в нас було щось подібне?
Жертовність таких світлих особистостей, як Василь Стус чи Олекса Тихий, вилилася в масові мітингування початку 90-х, та й тільки. Наші потенційні Єгуди просто потонули в цьому стихійному морі. Ми не подбали про рівень, про високу якість просвітянської діяльності. Ми не витворили «критичної маси» співчуваючих серед російськомовного населення (а без вимогливості до себе, без культу самовдосконалення це й неможливо було зробити!).
До того ж ми залякали росіян перспективою історичної «відплати», своїм максималізмом, непрогнозованістю, відсутністю єдиної чіткої лінії. Пригадую статті чималенької кількості «суперпатріотів», які писали про необхідність повного витіснення російської мови з ужитку (мовляв, інакше українську не відродиш!). Хоч значно більше було б користі від реалістичних прогнозів: російська мова ще довго лишатиметься основною мовою спілкування у містах півдня та сходу.
Головним же нашим завданням на той же час було створення якісних «центрів кристалізації» українства та ефективна боротьба з українофобією. (А це зовсім не одне й те саме, що боротьба з російською мовою та культурою!). Саме любов до української, а не ненависть до російської повинна була б стати наріжним каменем просвітянської діяльності. Та чи були ми аж настільки послідовними? Чи багато в нас «вдарило на сполох», коли націонал-радикали почали активно примножувати ворогів українства?
Хіба не зрозуміло було від самого початку, що ксенофобія збере під свої прапори лише людей невисокого інтелектуального рівня? І що саме цей «рівень» визначатиме на 90% успіх чи неуспіх справи? Ті сили, які уміло підштовхували неосвічених молодиків до радикальних дій, напевно, добре прорахували все наперед.
Український менталітет має багато недоліків (недаремно ж у нас ніколи не було міцної, стабільної держави!), зате є одна незаперечна перевага, яка стала б у пригоді: толерантність, відсутність ксенофобії. (Про це писав ще історик Костомаров півтора століття тому). Завдяки цій толерантності та відповідному кліматові в суспільстві, а також близькості української мови до російської, можна було б досить швидко, за два-три роки відродити нашу «солов'їну». Принаймні, нею вже уміла б розмовляти російськомовна більшість і робила б це, напевно, залежно від конкретної ситуації. Які б це могли бути ситуації?
Скажімо, при розмові з офіційними особами, посадовцями, при поїздках на село чи в Західну Україну, під час служби у Збройних силах, відповідаючи на запитання україномовної людини на вулиці, в транспорті тощо.
Поле вживання російської мови залишилося б при цьому досить широким. Адже знайомі все одно розмовляють між собою тією мовою, якою звикли, незалежно від того, скільки ще мов їм вдалося засвоїти у зрілому віці. Думаю, зайве пояснювати, наскільки описана мною ситуація була б краща за нині існуючу? А що ми бачимо в дійсності?
Пожинаємо те, що посіяли: пів-України українізації не хоче, вбачаючи в ній ущемлення своїх мовних прав, початок фронтального наступу на російську мову (аж до її повного «витіснення») або просто серію малоефективних заходів, які не відродять мови, зате збурять i дестабілізують суспільство.
Судіть самі: ще тільки-но заговорили про проект положення та обов'язкове використання української мови, як російські організації України звернулися зі скаргою до Парламентської асамблеї Ради Європи. Причому всі організації, як радикальні, так і помірковані, об'єдналися і зажадали відставки Миколи Жулинського та Івана Драча.
Відродження мови «знизу» передбачає активний захист громадськістю своїх лідерів. Тлом для відродження «згори» є бездіяльна, інертна маса, а успіх чи неуспіх справи залежатиме від співвідношення сил чиновників у владних структурах. Навряд чи воно у нас буде на користь української мови. І нема чого росіянам боятися: малоефективна «українізація згори» тільки сильніше мобілізує російськомовну громадськість (а потужна підтримка Росії перетворить її на справжній моноліт), тоді як деморалізована бездіяльністю україномовна меншина житиме в пасивному очікуванні наступної «мовної кампанії».
У мене й досі перед очима напис на паркані однієї з львівських шкіл: «Нєнавіжу ету школу!» Школа ця була колись російською, тепер стала українською. Деякі діти з російськомовних родин уже й російську абетку призабули (пишуть в українській транскрипції), однак і україномовними не стали. Про любов до України я мовчу, сумнівно, щоб її змогли виховати в такій школі.
Не знаю, як кому, а особисто мені більше імпонують щирі вірші російською мовою, ніж подібні свідчення адміністративної «українізації». А ось такі рядки справді зворушують:
Крепись, прекрасная страна!
Как птица-феникс, возродись из пепла.
Це з вірша «Украине» Тетяни Новикової iз Сімферополя. Приємно, що єдина україномовна газета на півострові «Кримська світлиця» підтримує таких людей, популяризує їхню творчість, знаходить все нових і нових патріотів України (навіть якщо вони й російськомовні), налаштовує душі читачів на християнський лад, допомагає творити в суспільстві атмосферу любові. А все це і є необхідною передумовою для залучення на свій бік російськомовних громадян, до перетворення «меншості» в «більшість». Саме таким газетам і потрібна в першу чергу фінансова підтримка.
Нехай підтвердженням моїх слів буде вірш росіянки Євгенії Томші, який вона нещодавно прислала саме до «Кримської світлиці» (до речі, Євгенія народилася на Уралі, а тепер живе в російськомовному містечку Кілія Одеської області).
Писала вона весь час російською, і ось раптом такі пристрасні, щирі рядки про українську мову:
Стражданням виплекана мова
Пройшла крізь грати у світи.
В зеніті знову наше слово —
І сліпнуть блазні і кати...
Ось це «наше» з вуст росіянки, її розуміння мовної проблеми не лише зворушує, але й вселяє оптимізм. І підтверджує мою думку про те, що росіяни, навіть якщо вони й не хочуть забувати рідної мови, все одно можуть бути патріотами України та шанувальниками, захисниками українського слова.
