Увага, «прагматик»!

Ана Заході постать Путіна залишається для багатьох невідомою. Політики більше схильні говорити, що Росія — занадто важлива країна для світового суспільства, щоб залишати її в ізоляції. Постійний діалог необхідний для світової стабільності. Такий лейтмотив. Зрештою, іншого кандидата просто немає — така реальність. Наприклад, французька преса дуже багато цими днями пише про Росію напередодні президентських виборів — і пише в дуже критичному тоні. При тому, що Франція завжди була небайдужою до Росії.

«Путін — цар», «Путін — імператор». Це — заголовки газет та журналів, причому це — заголовки великих статей. Під час найбільшого розпалу чеченської кампанії можна було прочитати й «Vladimir le Terrible» — «Володимир Грозний», за аналогією з Іваном Грозним. Преса дивується — чому ООН може якось хоча б намагатися впливати на Китай і не робить нічого проти Росії, яка веде абсолютно брутальну та абсолютно неприйнятну війну. Коментарі дипломатії — як і личить, набагато більш обережні. Один з фахівців МЗС Франції в приватній розмові якось зазначив, що французьке суспільство просто не розуміє, чим була Чечня, і що там просто життєво необхідно було навести бодай якийсь порядок. Правда, можливо, не такими методами. Крім того, громадська думка Заходу дуже скептично оцінює шанси Путіна дати лад з «олігархами». Європейські ЗМІ вважають його ставлеником саме цих олігархів. Крім того, Путіна, схоже, бояться.

Найчастіше в газетах та журналах можна прочитати, що Путін, можливо, й не найкращий кандидат. Але єдиний реальний, і у всякому разі, кращий за лідера комуністів Зюганова. Що підштовхує до висновків — з цим потрібно миритися. Власне, саме так поки що виглядає й політика Заходу у цілому — Путіна сприймають, бо він є лідером великої ядерної держави. Але сприймають з великою часткою настороженості. Захід би дуже бажав, щоб головна лінія російської політики принаймні залишалася незмінною. Отже, захід демонструє з приводу виборів в ключових країнах СНД вже відому позицію «меншого зла». Щоправда, на цей раз «менше зло» полягає не стільки у альтернативі «червоним», скільки у прогнозованості дій.

В цілому ж все виглядає так, ніби Захід визнав Путіна як «престолонаступника» Єльцина. Але одночасно виглядає так, ніби Путін ніколи не користуватиметься тією теплотою у відносинах, тим рівнем близькості та відвертості, що були характерними в спілкуванні західних лідерів з «царем Борисом». Власне, схожа ситуація була і в спілкуванні Заходу з Єльциним до падіння СРСР. Але Єльцин не починав з Чечні.

Стосовно ж з сподівань на найближче майбутнє у відносинах між Заходом та Москвою від дипломатів й посадовців можна почути лише обережне «побачимо».

Париж

КОМЕНТАРІ

Вадим КАРАСЬОВ, політолог, Національний інститут стратегічних досліджень:

— Якщо говорити про прагматичний поворот у російській політиці, потрібно пам’ятати, що справа не тільки в приході до Кремля нового керівництва, а й у глобальних змінах, що відбуваються на пострадянському і загальносвітовому геополітичному просторі. Щодо особисто Путіна, то він має іншу генетичну перспективу, ніж попередні керівники Росії, тобто інші умови, за яких він формується як політик. Це розпад СРСР і болісний пошук нової російської ідентичності, яка визначається вже не тільки в межах традиційних напрямків зовнішньої політики (США, Європа), а й колишніх радянських республік. Російсько-українські відносини пройшли два етапи: так званий емоційно-ностальгічний, потім олігархічний. А зараз відбувається становлення третього етапу, коли домінуючу роль починає грати прагматизм у захисті національних інтересів. Той етап внутрішньої політики в обох країнах, що був пов’язаний з групами фінансово-політичного впливу і так званими олігархами, зараз вступає в протиріччя з імперативами економічної доцільності й вимогами міжнародних фінансових інститутів. Тому заяви Путіна про необхідність обмежити вплив олігархів на державну політику Росії пояснюються не його особистими уподобаннями і антипатіями — настає епоха прагматиків, яка, до речі, характеризується не стільки жорсткими заявами, скільки ефективними діями.

Є ще один чинник. За умов стабілізації пострадянського геостратегічного простору і все більшого залучення колишніх республік до міжнародних структур безпеки традиційні елементи, такі як територіальні претензії, розкрутка територіально-національних проблем на кшталт питання Криму стають безперспективними. Ефективнішими представляються економічні інструменти впливу в зонах геополітичного інтересу. Російська політика щодо України, звісно, спиратиметься на важелі впливу, що є у Росії, — нафтогазове постачання, заборгованість за енергоносії, що вписується в нову концепцію прагматичної політики.

Що стосується наслідків подібного курсу Росії для нашої країни, то там, де все визначається захистом конкретних інтересів, більше раціональності, а значить, можливості прогнозувати події, аналізувати ситуацію. Україні тепер потрібно вміти вибудовувати «контури противаги», щоб мати прозору для прийняття ситуацію.

Президент Українського центру економічних та політичних досліджень Анатолій ГРИЦЕНКО:

— Путін дійсно жорсткий політик, і ще у грудні наша делегація мала можливість у цьому пересвідчитися — він уже тоді почував себе президентом. Він не з тих, хто витрачатиме час на зустрічі без віддачі — можливо, деякі зустрічі, зокрема, з нашими представниками, відбуватимуться тільки у Шереметьєво. Вже були прецеденти, коли діалог відбувався приблизно так: «Гроші привезли?» — «Ні» — «До побачення». Питання боргів уже вийшло на перше місце, жорстко стоїть проблема несанкціонованого відбору газу, що ми вже визнали. Очевидно, у російсько-українських взаємовідносинах відбудеться якась санація. Думаю, жорстко стоятиме питання про стратегічне партнерство, це стосується і митного союзу. Білорусь, яка вступила у нього, нині отримує газ по 26,7 долл. за 1000 кубометрів, ми, як відомо, за цінами десь 80 долл. за 1000 кубометрів. Уже нині всі питання проходять тільки через Міністерство РФ у справах СНД, у стосунках із сусідами бізнес жорстко пов’язаний по руках і ногах.

Проте Україна не беззахисна. Ми залежимо від Росії, вони також залежать від нас. Необхідно, наприклад, не допустити транзиту газу в обхід України, тут велику роль відіграє тарифна політика. Нам доведеться шукати балансу між нашим бажанням реструктурувати борги Росії за схемою МВФ і бажаннями Росії отримати все негайно, зокрема, шляхом передачі нашої державної власності. І, звісно, треба не вдавати, що ми співробітничаємо, а наповнити співпрацю реальним змістом — це залежить від нас.

Що ж до змін у внутрішньополітичному курсі Росії, зокрема, заявленої Путіним необхідності обмежити російських олігархів у впливі на політику держави, то не думаю, що такі кроки помітно позначаться на становищі України. Бізнес олігархів у Росії нікуди не подінеться, вони засвідчать свою повагу до нового керівництва і примірятимуться до нових реалій. Як фізичні особи, олігархи точно сюди не побіжать, капітал же завжди шукає великих прибутків. Якби у нас були відповідні умови, російські капітали тут би вже були. Поки що передумов для такого надходження російських капіталів (як і будь-яких інших) немає.

Олександр МIХЕЛЬСОН, «День»

Продовження теми на стор. "День планети"