«Кохання — поезія і сонце життя!»
Ці прекрасні і справедливі слова я пам’ятаю з далеких днів своєї неповторної і казкової юності. А от автора — забув.
25 березня цього року мені виповниться 76 років, але того, свого першого кохання не забуду до кінця свого життя.
Я з покоління, про яке поет сказав: «Їм у сорок першому видали патрони і тільки в сорок п’ятому — паспорти».
Коли я зустрів Її, мені було 18 літ. У похмурій прифронтовій Москві в 57-му окремому батальйоні зв’язку з мене готували висококласного радиста. Був 1942 рік. Сокольники, Ворошиловські казарми на кілька місяців стали моїм рідним домом. Світлим промінчиком у напруженому навчанні були звільнення на кілька годин, раз на тиждень, на вулиці та площі Москви. А як же старанно треба було служити, щоб їх отримати!
Під час одного із звільнень я зустрів Її, студентку одного з московських вузів. Три місяці до відправки на фронт пролетіли, як одна мить. Хто ж не знає, що любов породжує насолоду і страждання, смуток і радість, мужність і віру. А ще — гнів і ненависть до ворогів, які посміли порушити наше мирне життя.
Мої командири, дізнавшись, що у мене за стінами казарми з’явилася гарна дівчина, частіше від інших надавали звільнення. Тим більше, що я служив і навчався відмінно.
Перед відправкою на фронт мене відпустили на дві години, щоб я з нею попрощався. Двоповерховий дерев’яний будиночок знаходився неподалік від казарм, і я досі пам’ятаю її адресу: Москва, 12-та Сокольницька вулиця, будинок №19, кв. 5 — Богачовій Ані. Того дня вона подарувала мені свою фотокартку.
У лівій кишені гімнастерки всю війну (а були й поранення, і госпіталі) я зберігав фото на той час вже покійної мами, Аніну картку і комсомольський квиток.
Листи їй із фронту я починав словами: «Золота моя Мріє!» Вона відповідала регулярно, хоч її листи десь затримувалися, їх не було по два-три місяці, зате потім я з непередаваною радістю отримував відразу по три- п’ять- сім листів!
У той час нікого, крім Батьківщини, моїх Товаришів, Ані, у мене не було. Адже Україна була окупована, і я, певна річ, нічого не знав про своїх родичів.
Був переконаний тоді і переконаний зараз, що Її листи врятували мені життя, бо вони заряджали мене надзвичайною життєвою енергією, вірою в торжество життя посеред смерті! А як же розуміти те, що мене п’ять разів поранено, і все-таки я вижив? 58 років я зберігаю її фотографію. Тепер вона в сімейному альбомі. Моя сім’я, мої діти і внуки знають про велике кохання свого батька і діда, з повагою розглядають не лише фотокартки його бойових товаришів, а й фото юної «Золотої Мрії».
А після війни, восени 1945 року, ми зустрілися в Москві. У мене в запасі була всього одна доба. Адже в той час я був військовим. Цілісіньку ніч ми блукали Сокольницьким парком. А вранці я знову поїхав. Далеко поїхав. Знову листувалися, а потім листи від неї приходили чимраз рідше, і нарешті зв’язок перервався.
Через два роки я розшукав її. У неї вже була сім’я. Була розмова — спокійна, остаточно прощальна і сумна. Вона йшла до трамвайної зупинки, а я дивився їй услід і не вірив, що це кінець. Аня два рази обернулася, а вже на сходах трамвая знову обернулася і помахала мені рукою. Я теж підняв руку і тихо мовив: «Прощай, Золота Мріє...».
А потім і в мене з’явилася сім’я, любі діти, а згодом і внуки.
У 1985 році з молодшим 15-річним сином я побував у Москві на Всесоюзній сільськогосподарській виставці, у Кремлі, а тоді у Сокольниках. Я показав йому Ворошиловські казарми, де служив у 1942 році, а от будиночка, де жила «Золота Мрія», вже не було. Його, напевно, знесли. Залишився тільки рівний майданчик. Я з сумом дивився на святе для мене місце, а юний син взяв мене за руку і міцно стиснув. Він усе зрозумів, мій прекрасний син, нині київський журналіст.
