Нестерпна легкість мюзиклу

До чого ж усе-таки легкий народ — артисти. Не легковажний, а саме легкий, радісний. На прем’єрі було помітно, що все виконавцям було, як то кажуть, «по кайфу»: й співати, й танцювати, й відпускати смішні репліки. «Севільські заручини» за «Дуеньєю» Шерідана названо «майже комічною оперою». Дещо кокетлива фігура умовчання: назвати мюзиклом — означало заявити жанр із усіма зобов’язаннями (постановників) і очікуваннями (публіки), що звідси витікають.

Проте саме як мюзикл прем’єра й звучала, й виглядала. Класичний сюжет із красунями- втікачками, полум’яними сеньйорами, користолюбними стариками й трьома весіллями в кінці було проспівано, емоційно проговорено й навіть місцями протанцьовано. Щодо артикуляції, то тут складніше. Часто абсолютно неможливо було зрозуміти, хто про що говорить або співає. Те, що дами (тобто дійові особи жіночої статі) мають якісь проблеми із заміжжям, було ясно; але в кого які труднощі й хто є хто — також не завжди залишалося ясним. Персонажі мигтять у невиразному хороводі під виблискуючою дискотечною кулею. Наявність, до речі, цієї кулі в дусі танцмайданчиків 70-х років, а також злегка позолочених грат як основних елементів оформлення дещо спантеличувало. Чи то таким чином відображалося уявлення постановників про Севілью, чи то — пародія на цю комічну Севілью. Версія про пародію, можливо, більше мала б право на існування — оскільки як ще можна витлумачити таке сум’яття вбрань, де одні доньї ходять у цілком «автентичних» корсетах, а інші — в сукні з розрізом (це в сімнадцятому-то столітті!) Але одне ускладнення — крім цих ненастирливих штрихів у диско-стилі, нічим більше пародійні наміри не виявлялися. «Майже» іноді означає міліметри й мікрони недобору, а іноді — нездоланну безодню. Майже комічна — за браком дійсно смішних постановочних прийомів, майже опера — бо, на жаль, зразків оперного співу так і не довелося почути під майже легку музику, яка, при всій її мелодійності (композитор — Ігор Щербаков), постійно здавалася вже десь почутою.

Мюзикл — жанр майже (?!) вже класичний і досі модний. За цього відточеності, праці й майстерності вимагає таких, що просто страшно за тих, хто береться за таку важку справу. Публіка на «Севільських заручинах» і сміялася, й аплодувала. Адже публіці треба так небагато. Всього лише — щоб ні до чого не зобов’язуче «майже» було перевершено, перевтілившись у розумну й зі смаком зроблену розвагу. Й тоді вона сміятиметься набагато частіше й аплодуватиме набагато більше, ніж це було в Молодому театрі минулої п’ятниці.