Нав’язувати політикам «зустрічний бій»

В’ячеслав ПІХОВШЕК, автор і ведучий програми «Епіцентр-дебати» («1+1»):

— Чи є в країні політична журналістика?

— Безумовно. Робота моїх колег — Лариси Івшиної, Юлії Мостової, Наталi Лігачової, Ольги Герасим’юк, Дмитра Джангірова й багатьох інших, до яких я ставлюся з повагою, в тому числі й тих, з ким я мав честь працювати в передвиборному «Епіцентрі», — це політична журналістика за суттю й за визначенням. За всієї різниці підходів і способів роботи цих людей, а також при тому, що деякі з них не називають себе політичними журналістами, їх об’єднує один загальний знаменник — бажання й уміння власною працею впливати на політичні процеси в країні.

— Що значить для вас політична журналістика?

— 1. Можливість і ставити питання, й отримувати відповіді політиків — в інтересах, природно, глядача. 2. Спосіб впливу на політичні процеси в країні, одним із важливих сегментів яких є й громадська думка, на яку впливає журналіст. 3. Форма самовираження, що базується, природно, на фактах, якими для журналіста завжди є події, висловлювання політиків, юридичні положення тощо.

Але все підпорядковано, повторю, інтересам глядача: допомогти йому «пригадати» факти реальної кар’єри новоявленого стійкого борця за чергову «праву справу», скласти враження й про його «правоту», й про його «справу». В цьому, як мені уявляється, й є призначення політичної журналістики — витягнути з минулого «хто, де, що й коли, за яких обставин», указати на переховане на виду в теперішньому часі, викликати в глядача адекватне ставлення на те, що відбувається, спроектувати все вище перераховане на майбутнє — адже модус операнді наших політиків не змінюється; роблячи щось певним чином у минулому, вони, політики, також робитимуть і в майбутньому. Все це необхідно зробити на конкретних фактах, не піддаючись впливу зацікавлених сторін, які послужливо підсовують вигідні їм повороти теми. Саме так реалізовується авторство програми, саме так досягається достовірність реалізації теми.

— Ваша думка про «плюси» й «мінуси» двох можливих позицій політичного журналіста: «над сутичкою» або відкрито партійної, тобто використання пера для аналізу ситуації або ж проведення ідей певної політичної групи?

— Насправді, існування виключно двох позицій («над сутичкою», тобто використання пера для аналізу ситуації, й відкрито партійної, тобто проведення ідей певної політичної групи) є аксіомою тільки для особи, котра визнає існування тільки двох цих позицій. Реальність є набагато більш багатогранною.

Втілення «в життя» ідей певної політичної групи — ми це вже, як говориться, «проходили», вивчаючи «Партійну організацію й партійну літературу». Не підтримуючи й не будучи прихильником партійно-орієнтованої журналістики, скажу, що, зрештою, завжди вибирає сам журналіст. Він завжди є й відповідальним за вибір, бо це — його вибір. Безліч партійно і/або «олігархічно» орієнтованих регулярних видань забезпечує можливість такого вибору.

Принципове небажання журналіста займати певну позицію в інтересах будь-якої політичної групи також не завжди означає те, що журналіст перебуває «над сутичкою». За одних з відомих мені випадків таке перебування «над сутичкою» дійсно базувалося на фактах, що свідчать тому, хто знає їх, що ті, хто «проти», нічим не кращі за тих, хто «за». За других — самодекларування власної незалежності нагадувало приказку «тільки дохла риба пливе за течією». За третіх — це була самозадекларована непродажність, що поєднується з прихованим сподіванням на ціну, яку ніхто не платив, бо ніхто й не намагався купити «того, хто не продається». За четвертих — конформізм, відсутність будь-яких поглядів.

З моєї точки зору, журналіст не має бути ні «над», ні «під» сутичкою — доцільніше, щоб сам журналіст і був «сутичкою». При цьому завжди ймовірно, що певні політичні сили намагатимуться використати позицію журналіста у власних цілях — точнісінько так і сам журналіст зобов’язаний не тільки «давати інформацію», але й, нарівні з цим, розуміти, як, ким і чому його позиція може бути використаною, вчасно вистроїти адекватну систему протитиску. Нав’язавши, зрештою, свій «зустрічний бій», тобто вистроїти свою позицію так, щоб самому використати позиції політиків — для вирішення власного журналістського завдання.

— Власна позиція журналіста — це «ахіллесова п’ята» професіонала? Або його «плюс»?

— Я не можу назвати власну позицію журналіста, як ви говорите, «ахіллесовою п’ятою» — завжди знайдеться якийсь Гектор, котрий і скористається тим, що саме «п’ята» й не захищена. Доцільно забезпечити Гектору можливість знайти шукане, заздалегідь посиливши захист.

Власна позиція журналіста, як і точка зору, що він має, повинна завжди бути продуманою, доказовою, емоційно переконливою, й усе це не менш — а бажано — більш, ніж позиція, точка зору політика. Це можливо. Можливо в разі попередньої, зрозуміло, заснованої на фактах, «упаковки» самим журналістом образу політика й події. Власна позиція журналіста саме й полягає в самостійному рішенні, на яких фактах він вистроює зроблене, наскільки доказово він вибирає те, що використовується, наскільки «упаковане» ним приймається глядачем.

Тому відповідь на запитання: «власна позиція журналіста» — це «мінус» професіонала або його «плюс»? — полягає для мене в якості журналістської роботи. Якщо «власна позиція журналіста» — це інше позначення «випендрьожу», «пустишки», якщо використання свободи слова дехто сприймає як індульгенцію від небажання вибирати вислови — то до такої позиції й до журналіста, який займає її, й ставлення адекватне. Тобто, якщо власна позиція журналіста є слабкою й недоказовою, якщо він не володіє всім арсеналом аргументів (хоча не обов’язково їх використовує — рішення про використання залежить від самого журналіста), то вона, ця «власна позиція» — «мінус» для самого журналіста. Тоді дійсно простіше виступати ведучим-статистом, як це пропонували мені зробити деякі з учасників «Епіцентр-дебатів» — мовляв, ти, Славо, просто постій, ми й без тебе... В цьому розкладі автор, ведучий програми, схоже, як малокомпетентний статист, який давно відкинув правило «знати, а не здогадуватися», потрібен політикам як меблі... Вважаю, таким політикам варто пошукати собі інших можливостей для публічних виступів — без «Епіцентру».

І навпаки, якщо власна позиція журналіста є доказовою й аргументованою, якщо він цілком володіє предметом обговорення, то її, цієї позиції, наявність є безперечним «плюсом». Наявність такої позиції забезпечує й самому політику можливість розкритися. Адже немає нічого сумнішого для серйозного політика, коли в програмі йому доводиться працювати з непідготовленим журналістом. Журналіста, звісно, можна «помитарити», поманіпулювати ним, його можна якщо не переконати, то заплутати, йому можна бурмотіти, якщо сумніваєшся, йому можна відповідати довго й незрозуміло, з ним легко «з’їжджати», якщо не хочеш говорити «так» або «ні». Але результат плачевний і для політика, й для журналіста. Перший не зможе виділитися, залишаючись у «сірій політзоні». До другого не ходитимуть і, як результат, його не дивитимуться.

Протягом тижня на запитання «Дня» про політичну журналістику та її актуальні, на наш погляд, проблеми вже дали відповідь відомі журналісти Олександр Кривенко, Сергій Набока, Наталя Кондратюк, Лаврентій Малазонія, Ірина Погорєлова. Сьогодні — слово В’ячеславу Піховшеку. Наступного тижня читайте думки їхніх колег — Сергія Рахманіна, Віталія Портникова й інших, а також — наших читачів, експертів «Дня».