Довгождане «після...»
Минув уже цілий місяць відтоді, як... Так, його все-таки вибрали. Вибрали i заспокоїлися. «П'ять років стабільності, п'ять років зростання. П'ять плюс п'ять...»
Тих, хто заслужив, уже встигли вельми щедро нагородити, тих, хто завинив, як це водиться, покарали; більшість неугодних великодушно пробачено. Ті ж, кому просто (або не просто?) не пощастило, як завжди, сподіваються тільки на самих себе: вони знали, що роблять, і знали, що за це роблять. А на себе ображатися — це якось явно не по- нашому. Нічого, i не з такої халепи вибиралися. I цей раз не буде винятком. Усе буде добре. Але тільки коли?
Взагалі, вибори — це процес, побудований на «взаимоимении» сторін, причому кожна зі сторін має за ніщо іншу. Кожний намагається отримати побільше з боку протилежного, всі про це знають і не дуже з цього приводу засмучуються. Адже вибори — це не час засмучень, це час чудес: світло горить і не гасне навіть там, де його до цього й близько не було, «гарячість» води і «чесність» обіцянок не викликають ніяких сумнівів; у країні раптом звідкись з'являються гроші, причому для всіх і відразу, а всі навколо стають такими добрими й уважними... Цікава штука, але при цьому всі знають, чим усе це закінчиться, до чого призведуть усі обіцянки, хто й що з цього всього отримає. Але чомусь же вірять!
— Продай душу, навіщо вона тобі потрібна? Адже витратиш на всілякі дурниці, а так — користь усім буде, велика така, й обов'язково дуже світла. I нас нагородять... У межах розумного, звісно... Щоправда, в нас із тобою трохи різні уявлення про ці самі межі. Але не це головне: головне — ми тебе потім любити й поважати будемо... потім. Просто всіх і відразу ми не встигнемо. Тому потім. Після...
Ось і настало довгождане «після»... Цим самим «після» майже півроку жила вся країна: всі сподівалися, всі чекали, всі будували плани. На роботу не брали, пояснюючи, що візьмуть після, i рекламу також не давали: почекаємо, кажуть, а після й подивимося. І, роблячи покупки, з грошима прощалися також неохоче, посилаючись на той день, коли... I так цілих півроку. «Після» прийшло непомітно, а надії так і не виправдалися. Люблять усе-таки в нас відмовки розумні. Адже як це добре: є привід на всі випадки життя, i ні в кого він не викликає сумнівів. Усі відчувають себе розумними й корисними суспільству, але тільки не зараз, а потім — «після...». Треба просто трохи почекати, i все буде. Обов'язково буде, але тільки потім... Так от і чекаємо, причому для деяких процес очікування затягується на все життя. Але всі вже давно до цього звикли, i ніхто не вимагає більшого: головне, щоб дали спокій і просто не заважали жити, не заважали чекати...
«Процесом» не намагалися скористатися лише дурні або дуже горді: виявляється, i тих, й інших у нас ще вистачає. Чи надовго вистачить, особливо останніх? А якщо ненадовго, то що буде потім?
І от усе вже позаду... Надії так і не почали збуватися, а наслідки «народного волевиявлення» вже даються взнаки: чергові людські перестановки, в яких важливий сам процес, а не результат, черговий перерозподіл задоволених і скривджених у суспільстві; i в черговий раз не витримала й без того немічна валюта. Прикро... Є, щоправда, деяка «позитивність»: десь забули світло вимкнути, комусь встигли дати обіцяне i назад не зажадали, а комусь і зовсім борги пробачили. Напевно, це більше від забудькуватості, ніж від великодушності...
Проте, хто їх знає? Час покаже: поживемо — побачимо. I подивимося, що з ними буде потім. Після...
Дмитро ШЕРЕМЕТЬЄВ,
Київ
