Роздуми перед зачиненими воротами футбольної Європи

ПРИ ЧОМУ ТУТ САБО?

Тренер національної команди вже вдруге підготував свої голову, шию та інші придатні для всенародного намилювання органи і безперечно вислухає все, що про нього думають обурені поразкою вболівальники. Видається, що саме для цього процесу пана Сабо і тримали на малозрозумілій посаді «старшого тренера» при «головному тренері всіх збірних» Лобановському. Так дивна ієрархія в разі перемоги підносила всіх разом до вершин слави та всенародної любові, а в разі поразки крайнім залишався якраз Сабо. Один раз це спрацювало два роки тому, коли в такій самій ситуації ми пропустили до фіналу Кубка світу команду Хорватії. Замість глибокого й чесного аналізу поразки всіх собак було вирішено повісити на суддю Педерсена, який навряд чи про це здогадується. Тепер наші «акули пера» очікують команди «фас» аби накинутись і розірвати нищівною критикою прекрасного в минулому півзахисника Йожефа Сабо. Згадайте як було із тренером молодіжки Колотовим, на недоліки в роботі якого одного ясного ісландського дня відкрилися очі наших «знавців футболу». Не будемо натякати, хто відкриває ці очі та розв'язує язики. Краще визнаємо, що нормальної для будь-якої країни уваги і здорової критики на адресу нашої головної команди протягом відбіркового турніру практично не було. Ніхто не звертав народної уваги на демонстративне несприйняття Києвом фігури Анатолія Бишовця, під опікою якого опинилася ціла група кандидатів до національної команди. В результаті гравців із Донецька, які почали було вписуватися в склад, почали ігнорувати. Як не згадати першу нашу відбіркову кампанію до Євро-96, коли сварка між тренерами та чиновниками федерації коштувала Україні шансу на вихід до єврофіналу. І зараз ми знову побачили ту ж саму боротьбу амбіцій чи ще не знаю чого. Йожеф Сабо працював так, як міг працювати тренер, який ніколи нікого по-справжньому не тренував. Досвід Сабо у київському «Динамо» краще не згадувати. А до цього за спиною шанованого наставника не було хоч яких-небудь тренерських досягнень. Хіба це не було відомо керівникам Федерації футболу? Поки за Україну грало в повному складі київське «Динамо», командою міг керувати будь-хто, головне було нічого не зіпсувати. Коли ж стало питання про створення справді збірної команди, вловити у діях Сабо якусь логіку було непросто.

ПРО ЩО МОВЧИТЬ ЛОБАНОВСЬКИЙ

Широка футбольна громадськість була певною мірою здивована коли після програшу хорватам 1997-го не було прийнято логічного рішення доручити керувати національною командою Валерію Лобановському, у пошуках компліментів якому вже три роки викручують мізки наші футбольні ціцерони. Кращий тренер всіх часів і народів на схід від Чопа (так його здається ще ніхто не називав) Валерій Лобановський не зробив тоді такого природного нібито кроку, залишивши національну команду України в імпульсивних руках Йожефа Сабо. Невже не хотів тренер «Динамо» ще раз спробувати здолати європейську чи світову вершину, до яких він вже підступався у період з 1986-го до 1990-го зі збірною СРСР? Відповідь на це запитання слід шукати саме там у 1990-му, коли в Італії під рукою в Лобановського опинилися свої й водночас не свої футболісти. Виявилось, що керувати командою, тримаючи її в золотій клітці Кончі-Заспи, і збирати її з різних країн — зовсім не одне й те ж саме. Вже за місяць гри в команді рівня «Ювентуса» наш гравець стає зовсім іншою людиною, і до нього потрібен зовсім інший підхід. На ці граблі за кілька років до нас вже наступили росіяни, чиї зірки раніше роз'їхалися світом. Помучившись і не досягнувши результату наші північні брати повернулися до українського досвіду і вважають за краще робити збірну на базі московського «Спартака», а не збирати в національну збірну гравців із далеких країв. Все це чудово бачив і розумів Лобановський, вирішивши не шукати в небі додаткового журавля, маючи в руці досить симпатичну динамівську синицю. Вже сьогодні команда Лобановського є одним із варіантів збірної СРСР. І це зовсім не добре. Вигрібши всі футбольні резерви із України, знекровивши національний чемпіонат, відмінивши в своїх інтересах розіграш Кубку країни, «Динамо» кинуло оком на колишні наші неосяжні простори. Невже забули наші футбольні керівники, що якихось десять років тому якраз українські футболісти заповнювали собою ком анди союзних просторів, як серби і хорвати заповнюють нині футбольну Європу? Пострадянський футбольний простір вичерпає свій резерв ще швидше, ніж український. Що буде тоді? Чи не прикро було дивитися як словенські гравці заштатних австрійських клубів демонстрували вміння грати в футбол кращим гравцям нашої колись могутньої футбольної держави? Маємо приклад сусідів із Угорщини та Польщі, чиї команди свого часу були серед кращих у світі. Там теж не думали про майбутнє. І де вона тепер та колись грізна Угорщина? Тому цілком вірно й мудро вчинив Валерій Лобановський, відмовившись від керівництва збірною, яке йому, без сумніву, пропонували. Йому б «Динамо» втримати.

«ДИНАМО» І УКРАЇНА

— Ми говоримо «Динамо», маємо на увазі Україна, ми говоримо Україна, маємо на увазі «Динамо», — сказав би пролетарський поет Маяковський, якби дожив до часів нашого футбольного процвітання. Ідея єдиного в країні суперклубу доведена до абсурду починає бити по своїх авторах. Від апологетів «Динамо» довелося почути багато аналогій із «Міланом», «Барселоною», «Манчестером» та іншими європейськими суперклубами. Облишмо маловідомі фінансові деталі і подивімось на широко висвітлювані ігрові. Цієї суботи «Барселона» програла у Валенсії й вилетіла за межі трійки лідерів услід за «Реалом». Непереливки в Італії «Мілану», а надзірковий «Інтер» із Роналдо та Вієрі взагалі загубився в середині таблиці. Не мають спокою «Манчестер Юнайтед» і «Баварія», які йдуть у лідерах. І саме тому всі названі й не названі клуби сильні, що програють, що їм є кому програвати в себе вдома. У нас же весь футбольний організм держави підпорядкований інтересам лише однієї команди, котра не може програти за посадою. Навіть збірна країни є насправді одним із численних підрозділів динамівського господарства. Невже мало досвіду сімдесяти років будівництва комунізму в окремо взятій державі? Абсурдність побудови суперкоманди на тлі занепаду футболу в інших містах повинна дійти до її авторів раніше ніж за сімдесят років. Кожний наступний понівечений на догоду «Динамо» національний чемпіонат наближає нас до остаточної футбольної ганьби, яка прийде на зміну попередній, яка матеріалізується на щорічний дружний виліт усіх наших команд із євротурнірів ще в серпні-вересні, неспром ожність збірної хоч раз подолати не такий вже й високий відбірковий бар'єр, поступовому вимиранні футбольних команд у не ощасливлених металургійними комбінатами регіонах. Поки в нас не буде суперництва в національному чемпіонаті й ритмічного календаря з іграми в теплу пору року, розмови про хоч якийсь прогрес виглядають несерйозними балачками. Національна ж команда має бути незалежною від будь-якого клубу вершиною футбольної піраміди з власним бюджетом, базою, керівництвом. Так власне і є в усьому світі.

ПАТРІОТИЗМ

Заздалегідь перепрошую за неприйнятні в спортивних оглядах дуже високі слова. Сьогодні — можна! Сьогодні ми присутні біля ліжка тяжко хворого невиліковною хворобою українського футболу. Ми сором'язливо мовчали, коли кращі наші футболісти на початку дев'яностих стали «росіянами», зберігаючи київську чи одеську прописку. Ми казали щось на зразок «риба шукає, де глибше». Ми із задоволенням приймаємо в ряди українців другосортних російських гравців (першосортні грають за збірну Росії). Ми мовчки погоджуємося з тими, хто вважає Україну не за державу, а за тимчасове непорозуміння, допускаючи дискусії з гравцями, за яку країну їм краще грати. У нормальній країні такі розмови неможливі в принципі. Можна назвати не один десяток футбольних зірок світового класу, які з гордістю грали за команди своїх маленьких і безперспективних уельсів, венесуел чи фінляндій. Кращий форвард англійської Прем'єр-Ліги Йорк гратиме за Тринідад і Тобаго, навіть не подумавши «оформитись англійцем». Згадайте як самотужки тягнули свої збірні до світових висот болгарин Стоїчков, датчани Лаудрупи, мексиканець Санчес! Де наша національна футбольна гідність? Всі наші футболісти й тренери прекрасно знають українську мову, але соромляться(!) нею говорити. Єдина (чомусь) всеукраїнська спортивна газета виходить також мовою сусідньої держави. Скажете — яка різниця? А така, що за національну збірну українець повинен грати не за гроші, а задля своєї країни. У збірній неприпустимі характерні для деяких клубів чвари й міжусобиці. Це наша головна команда, це єдина надія знедоленого самим собою народу на відновлення своєї національної гідності. Мушу погодитись із офіційними футбольними ідеологами — ще дуже довго футбол буде єдиним, в чому ми зможемо суперничати з закордоном.

Ми знову на задньому дворі футбольної Європи. З цього двору є два шляхи: або в глухий кут сліпоти й підлабузництва, захисту кожним своїх особистих інтересів, або до чесного визнання хибності обраного шляху та спільного пошуку напрямків відродження нашого футболу. Можна й треба сперечатися і заперечувати — тепер у нас для цього є багато часу.