Венеричні хвороби зазнають мутації, загрожуючи існуванню нації
У першому півріччі цього року в Україні виявлено 30 тисяч хворих на сифілісСексуальна революція, про яку так довго пошепки говорили, здійснилась. Однак, вона не змінила осудливого ставлення більшості співгромадян до людей, які стали жертвами захворювань, які передаються статевим шляхом (ЗПСШ). Та й рівень захворюваності, зокрема, на сифіліс, хламідіоз, трихомоніаз, мікоплазмоз, герпес та інші сексуально-трансмісивні інфекції в Україні зростає, що, за свідченнями спеціалістів, серйозно загрожує самому існуванню нації. Численним проблемам цієї специфічної, досить закритої для суспільства галузі медицини був присвячений VII з'їзд дерматовенерологів України. Про це ж учасники з'їзду — завідуючий кафедрою шкірних та венеричних хвороб, а також проблем СНІДу Національного медичного університету, доктор медичних наук, професор Володимир КОЛЯДЕНКО та доктор медичних наук, професор цієї ж кафедри Віктор СТЕПАНЕНКО — розповідають «Дню».
— Згiдно зi статистикою, венеричні хвороби насуваються з невідворотністю та стрімкістю епідемії. Як ви пояснюєте подібне?
В.Коляденко: — у часи розвиненого соціалізму в поширенні венеризму в капіталістичних країнах звинувачували бідність, проституцію, наркоманію, безробіття, жахливі соціальні умови. Сьогодні те ж саме можна спроектувати на більшість пострадянських країн. Суспільство, принаймні частина його, пожинає плоди «сексуальної революції», яку трактувало як розпусту, вседозволеність та свободу інтимних стосунків. Із виходом на авансцену ВІЛ/СНІДу навіть сифіліс у суспільній свідомості перетворився на «квіточки», хоча кількість хворих зросла в 40 разів. Збільшилась кількість хворих пізніми формами венеричних захворювань. Нещодавно до дерматовенеролічного центру нашої кафедри потрапив... 78-річний дідусь, якого довгий час лікували від «невриту». Насправді у нього було діагностовано пізню форму сифілісу. Останній статевий зв'язок, за його словами, у нього був вісім років тому. Всього ж iз інших відділень лікарні до нас із початку року було переведено більше десяти хворих із запущеним сифілісом. Причин безліч — доступність будь-яких ліків у аптеках, самолікування (що відбувається, зокрема, внаслідок не завжди доступної, але проголошеної Конституцією (!), безкоштовної медицини), низька культура статевих відносин, слабкість інституту сім'ї. Між іншим, у більшості економічно розвинених зарубіжних країн без рецепта вам не продадуть навіть вітамінів. Нерідко пацієнти не доліковуються в приватних клініках або потрапляють до рук ділків від медицини. Своєчасне виявлення та кваліфіковане лікування раніше забезпечувала відпрацьована роками система меддопомоги. Але колишні механізми в нових соціально-економічних умовах себе вичерпали, а створити не менш надійні — досі не вдалося...
— Що ж спонукає хворих звертатися до приватних клінік?
В.Степаненко: — А чому народ був зачарований Кашпіровським і вірив у його численні «установки на добро»? Мабуть, коли платиш конкретній людині, то сподіваєшся на чудеса зцілення. До того ж багато хто не довіряє державним медзакладам нашого профілю, сумніваючись у збереженні таємниці. А тим часом, боротися із ЗПСШ стає все складніше: істотно змінилася їхня епідеміологія, з'явились нові механізми резистентності збудників вірусного та бактеріального походження до антибіотиків і хімпрепаратів, тобто хвороби пристосовуються. Іноді навіть після класичного курсу лікування сифілісу в хворого спостерігаються клінічні рецидиви та серорезистентність, яка вказує на необхідність дуже відповідального підходу лікування цієї інфекції. Один із знайомих приватних лікарів розповів, як його пацієнт, дізнавшись про таку біду в себе і не заглиблюючись в нюанси, погрожував, що... застрелить свого лікаря.
— Цікаво, то скільки ж коштує класичний курс лікування сифілісу, якщо за нього ще й застрелити можуть?
В.Коляденко: — У нашій клініці лікування безкоштовне для киян. Проте медикаментів, наданих нам на весь минулий рік, вистачило лише на три місяці. Тому доводиться керуватись формулою «Руки наші — ліки ваші». За розповідями пацієнтів, у приватних медзакладах за дві-три ін'єкції беруть від $100, а за курс лікування майже $500.
— Досить поширеною є думка про те, що сифілісу можна позбутися за кілька днів?
В.Коляденко: — Понад десять років тому ВООЗ було запропоновано синдромний підхід до лікування сифілісу, суть якого полягає в тому, щоб зробити конкретного хворого безпечним для оточуючих людей. Але цей метод не дає повної гарантії виліковуваності самого пацієнта. Синдромний підхід до лікування сьогодні використовується в окремих випадках на ранніх стадіях захворювання. Більшість же країн від нього давно відмовились.
— Серед хвороб, що передаються статевим шляхом, сьогодні все помітніша тенденція зростання випадків хламідіозу. За деякими оцінками, хламідіями інфіковано 12 — 15% населення. Чим це пояснюється?
В.Степаненко: — Справа в тому, що діагностувати хламідіоз складно, оскільки збудник цієї хвороби «живе» (і в цьому він схожий на вірус СНІДу) всередині клітини. Небезпека в тому, що в більшості випадків інфекція занепокоєння не викликає. До того часу, аж поки не виявляються серйозні ускладнення (до бездітності включно). Дешеві тест-системи, що пропонуються деякими приватними клініками, не завжди дозволяють встановити точний діагноз. А позбутися ускладненої хламідійної інфекції можна лише в спеціалізованих медзакладах, де лікування триває не менше трьох тижнів iз обов'язковим контролем через 2,5 — 3 місяці.
ДО РЕЧI
У першому півріччі нинішнього року, за офіційними даними, в Україні виявлено майже 30 тисяч осіб, хворих на сифіліс, із них — понад 2 тис. вагітних жінок. Порівняно з 1989 роком, захворюваність зросла майже в 40 разів, чого не було за всю повоєнну історію України. Найчастіше до тенет цієї хвороби потрапляють молоді люди віком 15 — 30 років. Майже вдвічі зменшилась за чотири останні роки чисельність хворих на гонококову інфекцію. Проте значно зросла кількість хворих на хламідіоз (з майже 9 до 24 тисяч за період 1994 — 1998 років) та урогенітальний герпес.
Нині в Україні діє понад 100 шкірно-венерологічних диспансерів. У Києві їх вісім, але стаціонарних відділень залишилось тільки чотири.
Випуск газети №:
№216, (1999)Рубрика
Суспільство