«Своє кіно» як акт послідовності
Хочеться висловитись на користь послідовності. Коли це стосується українського кінематографа, то про послідовність у його повноцінному культивуванні: від виробництва достатньої кількості фільмів — до їхнього широкомасштабного прокату, — за «гамбурзьким рахунком», може йтися хіба що у випадку діяльності ВУФКУ. Ця абревіатура, яка сьогодні добре знайома тільки історикам кіно, означає Всеукраїнське фотокіноуправління. Слава ВУФКУ — це дійсно світова, дійсно всесоюзна і дійсно всеукраїнська слава українського кіно 20-х — початку 30-х років.
За минулі десятиліття на українських студіях знято сотні фільмів, придатних для сучасного телевізійного демонстрування. Однак необхiдно мати на увазi те, що телевізійні рейтинги вже ніхто не відмінить, і до прайм-тайму можуть потрапити тільки найвиразніші жанрові картини минулого. Доля ж переважної більшості вітчизняних стрічок, знятих у 60 — 80-ті роки, — це маргінальні часові лакуни пізнього, вечірнього, денного чи вранішнього ефіру, де їм доводиться шукати своїх шанувальників. Інше питання: як подати, анонсувати, представити ці фільми. Просто «відпрацювавши номер» чи, навпаки, з любов'ю?
Канал «1+1», замислений і втілюваний кінематографістами, продовжує ставитися до рідного кіно і з любов'ю, і, поряд з іншими, найпослідовніше. Каналом придбано для телепрокату пакет із кількох сотень фільмів Національної кіностудії імені Олександра Довженка.
Показ останніх, який нинішньої осені набув особливої форми — в рубриці «Своє кіно», одразу привертає увагу.
Десять хвилин перед сеансом (а це були дуже різні фільми: «Аероград» Олександра Довженка, «Іду до тебе» Миколи Мащенка, «Чорна курка, або Підземні жителі» Віктора Греся) — як гарні сюжети славної пам'яті «Кінопанорами». Їхній автор — Валентина Руденко, знайома за «Глухоманією», вона малювала симпатичний, майже елегійний портрет української провінції на сторінках інтелектуальної «Телеманії» Юрія Макарова. Окрім того, Валентина Руденко — блискучий кінорежисер- документаліст, автор дуже особистісних фільмів «Без мене» та «Гагарін, я Вас кохала». Вона закінчила Вищі сценарні та режисерські курси в Москві, де з-поміж інших мала вчителем Ельдара Рязанова, одного з найкращих ведучих тієї самої «Кінопанорами». «Своє кіно» Валентини Руденко — це колоритність і виразна невимушеність, але і грунтовність, і простота викладу кінематографічних фактів, із чого і як той чи інший фільм проростав, як знімався, яка його доля. Цікаво і прикметно: не зважаючи на те, що центральним і безпосереднім героєм кожного із сюжетів виступає постановник стрічки, в діалозі з ним Валентина Руденко обов'язково проявляє акторів, які завжди для глядача є візиткою фільму, його душею. Точний і професіональний хід.
Отже, доки не пізно, і, знаючи лиху вдачу телевізійників — розмагнічувати відпрацьовані випуски програм, хотілося б запропонувати позателевізійне продовження проекту. Адже таким чином і в такій формі може скластися унікальна історія українського кіно, власне, її популярний відеоваріант.
Кіно треба знати — вивчати в школах та університетах, як літературу. У світі це давно збагнули і так роблять. А вітчизняне кіно, котре в будь- якому разі веде мову про духовне життя твого народу, про його історію, мрії і марення, цікаве особливо. Як справедливо зазначила Валентина Руденко в першому випуску програми, своє кіно ми любимо найбільше, навіть коли цього не усвідомлюємо...
