«Перегрів» валютного ринку гривні шкодить

У світі існують два основних способи встановлення курсу валют. Перший — адміністративний, оснований на співставленні їхніх купівельних спроможностей, і другий — ринковий, коли сильніша валюта стає товаром щодо слабшої і котирування курсу визначається за результатами біржових торгів. При цьому купівельна спроможність слабкої валюти, як правило, вища. В Україні кілька років тому було вибрано другий спосіб, що є неминучим під час лібералізації валютного ринку та зняття обмежень доступу на нього практично всім бажаючим суб'єктам господарювання. А лібералізація зовнішньої торгівлі, знявши обмеження на імпорт, призвела до зростання кількості цих суб'єктів і попиту на іноземну валюту. В умовах такої подвійної лібералізації визначальним чинником для встановлення валютного курсу став баланс попиту та пропонування іноземної валюти. Підтримувати баланс, не змінюючи курс, можна двома способами: шляхом збільшення надходжень валюти в країну, збільшення експорту товарів і послуг або шляхом обмеження кількості гривень, що надходять на валютний ринок. Перше в умовах наших економічних реалій і дискримінаційної політики щодо України в галузі зовнішньої торгівлі, яка проводиться розвинутими країнами, є досить проблематичним. Тож на сьогодні залишається другий спосіб, котрий може реалізовуватися адміністративними або економічними заходами.

Поставимо запитання: звідки беруться гривні, що надходять на валютний ринок (маю на увазі валютну біржу та міжбанківський ринок), тобто які фінансові потоки мають на нього найбільший вплив? Гривні, що перебувають на руках у населення, не можуть напряму брати участь у валютних торгах, а ті, що витрачаються на купівлю імпортних товарів, мають використовуватися для повернення кредитів, узятих на закупівлю імпорту. Ризикну також стверджувати, що валютні операції в обмінних пунктах суттєвого впливу на формування валютного курсу не мають. Обсяги таких операцій порівняно з обсягами операцій на біржі та на міжбанківському ринку незначні, їхній курс уже прив'язаний до курсу біржових торгів, а банкам заборонено купувати на них валюту для продажу в обмінках. Отже, гроші, що створюють платоспроможний попит на іноземну валюту, слід шукати в каналах безготівкового грошового обігу. Ці гроші можуть бути або власними обіговими коштами суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, або кредитними ресурсами. Частка перших у грошовій масі, котра перебуває в обігу, незначна, тому основний тиск на валютний ринок здійснюють кредитні гроші.

Незважаючи на те, що наявної грошової маси явно недостатньо для обслуговування української економіки, кредитні ресурси наших банків, враховуючи швидкість обігу грошей на фінансовому ринку, цілком сумірні з надходженнями від експорту та з валютними резервами НБУ. Те, що ці ресурси використовуються не для інвестування вітчизняного виробництва (на це задіяно не більше як 4% від усіх кредитних ресурсів), а в спекулятивних торгових і фінансових операціях, у тому числі на валютному ринку, пояснюється тим, що в наших економічних умовах вкладання грошей саме в ці операції має найменший ризик і дає найбільші прибутки внаслідок забезпечення високоліквідним товаром і внаслідок високої швидкості обігу грошей. Піки, коли на валютний ринок виплескується критична маса національної грошової одиниці, точно збігаються з різким падінням її курсу.

Показовим є приклад обвалу гривні восени 1998 року, який не стільки пов'язаний із світовою фінансовою кризою, скільки із кредитно-фінансовою політикою уряду і Нацбанку. Причому цей обвал був розплатою за досягнуту стабільність гривні протягом 1996 — 1997 років. Як відомо, саме 1996 року уряд поширив операції з ОВДП на нерезидентів. Приваблені високою доходністю облігацій, яку не пропонував жоден банк, нерезиденти почали їх купувати, конвертуючи в гривні наявну в них ВКВ. Ця обставина дозволила досягнути тоді не тільки балансу, але й перевищення пропонування над попитом на валютному ринку. Ситуація різко змінилася, коли настав термін погашення облігацій та виплати відсотків за ними. На валютний ринок хлинув справжній потік гривневої маси: одержавши свої надприбутки, нерезиденти квапилися перевести їх у ВКВ і залишити ринок облігацій, розуміючи, чим може закінчитися збудована на ньому піраміда.

Ось тут-то НБУ і припустився серйозної помилки. Замість того, щоб, виходячи з реальної ситуації, своєчасно девальвувати гривню і відновити баланс, Нацбанк почав «спалювати» валютні резерви, підтримуючи нереально високий курс гривні та високу доходність ОВДП саме у валюті. Можливо, керівництво НБУ намагалося зберегти привабливість облігацій для нерезидентів і таким чином підштовхнути їх до реінвестування прибутків у нові ОВДП. Проте грянула світова криза і нерезиденти воліли повернути свої гроші. Валютні резерви пішли до «чужого дядька», що створило на валютному ринку ще більший дисбаланс, ліквідувати який уже не було коштів. Гривня стрімко покотилася вниз, і процес її падіння продовжується і досі, то сповільнюючись, коли запроваджуються адміністративні обмеження, то прискорюючись, коли ці обмеження ліквідують та коли лібералізується валютна політика. Висновок: падіння гривні було наслідком «перегріву» валютного ринку кредитними грошима і надприбутками за ОВДП для нерезидентів.

Тож які заходи можливі для захисту гривні? Насамперед треба ліквідувати «перегрів» валютного ринку, тим більше, що наступного року тиск на нього посилиться у зв'язку з необхідністю значних виплат за зовнішніми кредитними зобов'язаннями. На жаль, на першому етапі досягти цього можна здебільшого адміністративними методами, бо в умовах нашої сьогоднішньої економічної дійсності домогтися перерозподілу кредитних ресурсів із валютного ринку в інші сфери економіки й запровадити регульований доступ на нього іншими методами неможливо. До економічних заходів, здійснення яких потребує певного часу, відносяться збалансування зовнішнього платіжного балансу країни і запровадження режиму жорсткого валютного регулювання — «currency board». Перше завдання можна вирішити, вдавшись до протекціоністських заходів із захисту внутрішнього ринку, — встановлення переліку товарів критичного імпорту, відповідних ставок ввізного мита, пільгового режиму для експортерів промислової та наукоємної високотехнологічної продукції, розвитку туризму. І хоча за останні два роки ми маємо позитивне сальдо зовнішньої торгівлі, але воно настільки мізерне порівняно з нашими боргами, що не може істотно вплинути на формування валютного курсу.

Режим жорсткого валютного регулювання, зважаючи на деякі його негативні наслідки для виробництва і соціальної сфери, доцільно було б запровадити в дещо обмеженому вигляді, а саме: тільки для валютного ринку, допускаючи на нього рівно стільки гривень, скільки є в наявності пропонованої валюти. При цьому пріоритет на купівлю валюти треба надати не структурам, наближеним до влади, а тим, хто постачає і сприяє надходженню валюти в країну. Аналогічно і громадянам-резидентам, за винятком виняткових випадків, слід дозволити купувати валюту тільки за наявності довідки і в межах сум зданої ними валюти. Такий режим не перешкоджатиме підняттю рівня монетизації ВВП, що дозволить зняти проблему нестачі грошей в економіці. Усі валютні обмеження можна буде зняти лише за умови відповідного рівня розвитку економіки та за умови суттєвого зменшення зовнішнього боргу. Слід зазначити, що в 50-х роках валютні обмеження діяли практично у всіх європейських нині розвинених країнах.