ХТО ВiН – ГЕРОЙ МОГО ЧА СУ?
Герой мого часу має прийти, щоб залишитись, якщо не назавжди, то надовго. Він завжди простягне руку тому, хто її потребуватиме. Він повинен, тому він просто не зможе пройти осторонь, окинувши все байдужим, порожнім поглядом. Не важливо, хто потребуватиме допомоги. Людина чи собака... Він не чекатиме вдячності. Допоможе і зникне, розтане у вечірніх сутінках в натовпі.
Доки потрібен, він буде завжди поруч. Завжди підставить плече, завжди розкриє міцні, ніби сталеві, обійми. Спробує зрозуміти iншого, навіть якщо відчутий при цьому біль буде здатний кислотою в'їстися в його душу. Він не запитає про те, що може завдати страждань, викликати гіркі спогади й солону росу на очах. Якщо хтось захоче, то сам розповість. Він не буде лізти в душу. Він просто буде поруч. На відстані протягнутої руки.
Він не повинен, тому і не стане чиєюсь іграшкою, чиєюсь маріонеткою. Він належатиме лише сам собі. Він буде поруч. Але лише доти, доки відчуватиме себе потрібним. Коли відчує себе зайвим, він просто піде. Піде непомітно, стиха причинивши за собою двері.
Він довірятиме не розкішній зовнішності, не красивим, продуманим до дрібниць словам, а мові очей — єдиному, що може з нутром виказати вовка в овечому хутрі. Через очі він відчуватиме чуже серце і душу, відчуватиме чужу радість і чужі муки. Він не повинен, тому і не зможе сказати неправду, дивлячись в очі. Він не повинен, тому і не зможе зрадити довіри. Він — правнук своїх прадідів. Він знає легенди, перекази, прислів'я і казки. Він — син своїх батьків. Він знає силу рідної української мови. Він нізащо не використає її для того, щоб позбавити когось останньої надії. Не поріже словом чиїсь почуття, не подарує комусь острах і відчуття провини. Він не скаже чужого слова просто задля того, щоб похизуватися перед своїми близькими.
Він не буде расистом, не ділитиме людей за національною приналежністю. Він буде привітним господарем, але з єдиною умовою: у чужий монастир зі своїми настановами не ходять. В Україні говоріть українською, в Росії — російською.
Він — українець. Він має свою непозичену гордість. Він упевнений у собі, у своїх силах. Він з тих, які можуть досягти успіху власними силами, з тих, які не плазуватимуть перед іноземцями, з тих, які не стають навколішки й не попросять вибачення. Він — сильний. Він зможе захистити свою родину, свою землю. Він знатиме ціну кожного, але до всіх ставитиметься з повагою і уважністю. Він довірятиме інтуїції, глосу і поклику свого серця, своєї душі.
Порівнюючи дві абсолютно різні речі, говорять: «Як небо і земля». Між ними ніби немає точки дотику. То він знайде її — хмари заважкі, а земля суха. Він стане грозою. Заснує нитками з блискавиць і дощу нездоланну прірву. У зелених калюжах відіб'є небо. Все заллє однаковісіньким світлом, обів'є літнім вітром. Він поєднає в одне ціле два різні світи — небесний і земний, святковий і буденний, всемогутній і безпомічний.
Неважливо як, чим і наскільки, хай навіть на одну мить, але він змусить українців відчути себе народом, родиною, відчути єдність.
Реальних людей наслідувати важко. Та й не дуже доцільно: зараз рідко стрічаються люди, які посміхаються просто, щоб посміхатися, допомагають просто, щоб допомагати. Рідко за чимось привітним виглядом і теплими словами немає чогось такого, що віддає холодом, сирістю і темрявою.
Герой мого часу — віра, надія, любов. Він — світло.
Ідеал одного не був, не є і не буде ідеалом для всіх. Але...
Але у кімнаті затишно. За порогом вирує, вирує стихія. Теплі бризки летять на босі ноги. У задумливо-зосереджене спостереження закрадається тихий шепіт бабусі: «Може, краще зачинити двері? Все ж гроза...». Та дитина вже помітила тата...
ВIД РЕДАКЦIЇ
Нагадуємо нашим юним читачам, що конкурс «Герой мого часу» триває. Підсумки першого етапу будуть підведені на початку вересня. Нагородження переможців — під час свята третьої річниці «Дня».
