Чи загрожує вищій школі русифікація?
I «День» не оминула спокуса погомоніти на тему «Мова і вищі навчальні заклади». Маю на увазі думку з цього приводу Вадима Скуратівського (14.07.1999). Привернув увагу обережний стиль його висловлювань. Знаючи ерудицію, інтелігентність і політичну незаангажованість автора, гадаю — це не випадково.
І мені дещо навіює сумніви. Може наші з В. Скуратівським уявлення збігаються? Спробую пояснити.
Як на мене, проблема є побічною, хоч у нашій громаді на рівні публічних виступів сколотилася стійка система поглядів, що саме тут заритий собака поневірянь нашої мови. Пошлюся, зокрема, на — нотатки з «круглого столу» — «Державна мова і вища школа в сучасній Україні» («Українське слово», 20.05.1999; «Слово і Час», ч. 6'99).
Три «кити» — Конґрес української інтелігенції, Товариство «Просвіта» та Педагогічне товариство ім. Г. Ващенка апелюють до влад стосовно стану мови. Насторожує вже сам стиль: «домогтися», «налагодити», «забезпечити» — карбована проза, як у ліпші часи тоталітарного режиму. І пропозиції у дусі максими — «залізною рукою заженемо людство до щастя».
Перші два угруповання очолюють поети, а останнє — філолог. Здавалося б, вони натури, покликані живописати словом, усі активно намагалися у той чи інший спосіб прилучитися до влади, хоча їм явно не місце у нетрях бюджетно-економічно-політичних колізій та інтриг. І, що багато гірше, там вони компрометуватимуть тим не лише себе, а й словесність, мову, яку репрезентують, і, в кінцевому підсумку, — саму національну ідею. Озирніться на десять літ, що проминули, вочевидь, так і сталося.
А зараз, уже не покладаючись на власні сили і вплив, вони подають іншим ідею гумовими кийками впроваджувати державну мову. Чи варто поширюватися, до чого в такій делікатній справі призводять подібні заходи.
Щодо вищої школи, то на її поріг стають дорослі люди, у яких в одній руці «Атестат зрілості», а в іншій — паспорт із написом «Україна». Себто не ідіоти (так у давніх греків називали людей, недалеких, байдужих до громадського життя). Але, схоже, саме в цьому сенсі трактують наше юнацтво метри з поважних товариств?
Пригадую розповідь однієї літньої подолянки про повернення молодшої гілки її родини із заслання. Як до неї підбіг онучок років п'яти і доповів: «Я — українець із Казахстану!». Це до того, що національна свідомість має прищеплюватися не в вузах, а ще в дитячих садках, у родинах.
Років 10—15 тому констатувалося, що лише близько 10% випускників шкіл продовжують навчання у вузах. Зараз, мабуть, менше.
Щодо принципів відбору вступників, то в усьому світі шляхом тестувань визначають для кожного індекс IQ, простіше, природжений рівень здібностей. У кого він високий, той вивчить, як треба, не одну, а кілька мов. Тому щодо цього, я дав би спокій вузам. Більше того, цілком нормально, якщо кількість спецкурсів читатиметься не тільки українською, а й іншими мовами: англійською, французькою (як от зараз у Києво-Могилянській академії), російською... Якщо ми не уражені клаустрофобією, то маємо розуміти, що майбутні вчені, інженери, медики виїжджатимуть за кордон на міжнародні семінари й наради. Вони мають бути готовими спілкуватися мовами, які там переважають. Це, до речі, проблема громадян усіх країн середнього розміру: шведів, голландців, італійців.
І наші юнаки та дівчата починають хутко «спікати», «шпрехати», «парляти», щойно вималюється перспектива втрапити за кордон! Так само вони здатні спілкуватися державною мовою, не треба лише їх іритувати, тицькати носом.
Відтак, «кити» по-батьківськи піклуються про 10 % популяції. А решта? Адже саме вони визначають мовне тло нашого побуту: суржико-російськомовне. Ось тут і терен для праці педагогів-просвітників.
Дещо позитивне вже робиться. Років десять лунали голоси про потребу «кримінального чтива», пригодницької та іншої белетристики українською мовою. І ось читаємо звіт про конкурс «Золотий бабай», що виявив і авторів, і рукописи. Не задивляюся, але нотую появу на УТ дубльованих українською мовою серіалів. Отак, крапля за краплею, конкретними справами просякає в наш пострадянський побут українська мова.
Засмучує майже повна відсутність дитячо-юнацької пізнавальної літератури. Гляньте, які розкішні дитячі енциклопедії, видання про мистецтво, природу, техніку везуть до нас сусіди. Потрібні нам також ігри та аудіо-, відеоматеріали для дітей. Звичайно, в українських варіантах. Чому про це не згадують, не пишуть, не створюють те все, врешті- решт, шановні метри?
