Князь Андрій і сьогодення
17 липня православні церкви відзначають пам'ять благовірного князя Андрія Боголюбського, з часу смерті якого саме виповнюється 825 років. «Благовірні» — це святі люди, які за життя були царями, князями тощо. І використовували владу для поширення віри, розбудови церков, просвіти народу в країні, за що й були причислені до лику святих. Церква навчає, що благовірні залишаються патронами й оборонцями своїх підданих i після смерті.
Життя Андрія Боголюбського (за назвою села Боголюбово недалеко від російського Володимира) відоме історикам в усіх деталях. Він — помітна фігура в літописах та наукових дослідженнях, адже з ним пов'язаний могутній ривок у формуванні державності на тих землях, котрі пізніше стали називатися Московським князівством. За участю Андрія, онука Київського князя Володимира Мономаха, почала активно творитися нова слов'янська гілка — московський народ.
Андрій народився і провів дитинство в Суздальській землі, а Київ відверто не любив — мабуть тому, що там доля князів була значно більш непевною, ніж на півночі. А він жадав абсолютної влади і тому вирішив остаточно переселитися до Суздаля. Без благословення і навіть без відома батька, князя Юрія Долгорукого, який мав наміри посадити Андрія на Київський стіл. Попри свою рішучість, безоглядність, молодий князь побоювався, що за таких обставин у Суздальській землі його можуть прийняти за самозванця. Тому задумав довести суздальцям своє право правити ними за допомогою великої святині — ікони Вишгородської Пресвятої Богородиці, яку, згідно з переданням, написав сам апостол св. Лука. Але спершу її треба було вкрасти.
Образ зберігався тоді у Вишгородському жіночому монастирі. Однієї ночі, підкупивши священика храму, Андрій забрав чудотворний образ із монастиря і втік з ним до Суздальської землі. Пізніше Вишгородська Богородиця зайняла почесне місце в новозбудованому храмі Успіння м. Володимира і перетворилася на «Володимирську» — славетну покровительку Московської, а потім Російської землі. Таким чином заложив князь Андрій духовний фундамент своєї могутності.
Після втечі Андрій Боголюбський з'являвся в Київській землі тільки з мечем в руках. Особливо відомий його «візит» 1169 року, під час чергових усобиць між рюриковичами. Тоді Андрій обложив Київ великим військом і взяв його штурмом. Два дні місто палили й грабували; не щадили ні старих, ні малих, ні жінок, ні церков, ні монастирів. Запалили навіть Печерний монастир. До Володимира вивезли великі багатства, а також численні дзвони, ікони, ризи. Київ, колись «другий Константинополь», втрачав своє віковічне старшинство, авторитет, матеріальні й духовні скарби.
Князь Андрій Боголюбський завжди надавав великої ваги церковним справам, славився побожністю, ставив багато церков, особливо у Володимирі, який зробив своєю столицею. А ще відзначився тим, що зробив першу в історії північних князівств спробу повного духовного відриву від Києва — захотів заснувати у Володимирі «власну» митрополію. З митрополією, однак, нічого не вийшло — запротестував не тільки Константинопольський патріарх, а й піддані Андрія.
Помер Андрій Боголюбський трагічно. 1174 року його підступно вбили власні слуги, наближені до нього люди. Не йшлося про політичну змову; причиною, на думку істориків, була безмежна жорстокість князя. Тіло вбитого викинули на поталу собакам і протягом тижня натовп не дозволяв поховати свого князя. Такі були середньовічні часи і звичаї.
День пам'яті благовірного князя Андрія Боголюбського нагадав нам про одну нову проблему, з якою стикається українське православ'я. Вийшло так, що діалектика історії ввійшла сьогодні в протиріччя з православною традицією. Карта Східної Європи перекраяна, частини колишнього цілого мають тепер свої власні, окремі літописання, своїх історичних героїв та антигероїв. А Місяцеслів, всі православні святі залишаюся незміннi. Те саме стосується й анафем, яким з єдиного духовного центру піддавалися колись вороги тiєї держави, яка сьогодні вже не існує. Чи можуть українці визнавати своїм святим захисником, скажімо, князя Андрія, який стільки зробив заради того, аби покінчити зі славою Києва? І чи повинні ми вважати проклятим, наприклад, Івана Мазепу, що завинив не перед українцями, а перед чужою їм імперією? Як з цим бути, як погодити нові історичні реалії з повагою до церковної традиції? Для віруючих, однак, які не знають ні своєї історії, ні Місяцеслова, згаданої проблеми нiби й не існує.
Запрошуємо наших шановних читачів висловити свої думки з цього приводу.
