Клуб самотніх сердець геніалісимуса Модільяні

Коли в інтер'єрі квартири «мимри» — героїні «Службового роману» — раптово спалахує на стіні портрет довгошийої дівчини зі сліпими очицями, навіть недоумкуватий глядач тямить: це — знак для втаємничених, крихітна корогва для тисяч знедолених інтелігентів, що прагли, але не досягли, езотерики. Модільяні був для них (для нас!) хоч і приступно-земним, але не заземленим, духовним, але не задушливим. І купити за 25 карбованців альбом Амадео Неповторного (видавництва «Scira») — це був-таки вчинок, на який не кожен був спроможним у 1985 році. Коли в сучасному анекдоті «новий росіянин плутає Моділяні з «Феррарі» (строго кажучи, суперечності тут менше, ніж здається: в аналах історії мистецтв справді є живописець кінця XVI століття Гауденціо Феррарі — але чи пам'ятають про нього хоча б мої колеги-мистецтвознавці?), це звучить як жартівливий й невідворотний вирок скоробагатькові. Та, певне, і усій нашій «образованщині». Тій, кому адресуються «мильнооперні» есеї в жіночих часописах — на кшталт «Модільяні і його музи» та кіноопуси на зразок «Монпарнас, 19» Жака Беккера, де стомлений Жерар Филіп грає «стихійного генія», а молодесенька і вутконоса Анук Еме — «любов до гробу». Втім, обиватель — категорія вічна, а митцям завжди не фортунило в кіно...

Є якась мазохістична втіха у тому, аби зректись усталеного погляду на біографію художника як на «житіє святого нероби». Треба сказати, реальне життя Модільяні дає для того підстави на кожному кроці. Інша річ, при ближчому розгляді найбільш ефектні епізоди трохи линяють в яскравості барв, втім — не всі. Йог предок — банкір римських кардиналів (насправді, це було разовою авантюрою діда-комерсанта). Красень-митець («голова Антіноя й очi з золотими іскрами», — як сказала про нього Анна Ахматова). Невтомний гульвіса і пияк (але кілька дуже авторитетних свідків, що бачилися з ним щодня, ні разу не спостерегли його напідпитку). Романтичний коханець і — жертва жадібних маршанів (річ у ті часи звичайна: десятиліттями чекали визнання Мане, Ренуар, Пікассо, Макс Ернст...) Колоритний персонаж паризької богеми, приятель Жакоба, Сандрара, Сутіна, Цадкіна, Кокто, Еренбурга (більшість з них поліція тоді вважала «шпаною», а Пікассо і Аполінер взагалі відсиділи своє в кутузці за одну лише підозру у викраденні «Джоконди»...). Піднесена любов юної красуні Жанни Ебютерн, що підштовхнула її до суїциду після передчасної смерті Модільяні від туберкульозу.

До цього загального портрету додаються і інші мимовільні, надто щирі деталі. Скажімо, «мавпячі посмішки» Амадео (у вірші Іллі Еренбурга 1915 року). Або таке: він «захоплено клекотів», дізнавшись про революцію в Росії (те, що розчулювало до 1989 року сьогодні викликає болісну ніяковість). Та, з другого боку, хто ж тоді не «клекотів»: навіть модерністи Кафка і Борхес (останній присвятив Жовтню вірша, якого згодом соромився). А в «сценах з життя богеми» прозаїчний бруд доходив до макабру, але зовсім не викладався у візерунок «мальовничих злиднів»: коли Модільяні жив у майстерні Сутіна, — згадує Франсіс Карко у книзі «Від Монмартру до Латинського кварталу», — йому доводилось водою поливати підлогу, аби врятуватися від клопів, бліх, тарганів, вошей, і лише потім лягати спати... «Він був італійський єврей, малого зросту, дуже бідний». І це також Модільяні.

За усім цим прозирає не романтика, а бездонна самотність людини. Автора і його персонажів — кожен у своїй скриньці, а chacun sonenfer (кожному — своє пекло, — франц.). Клуб самотніх сердець геніалісимуса Модільяні на аскетичному, безрадісному тлі його невенценосного життя. Лиця — формули негативного обранства. Усі, без винятку, приречені, переважно, завдяки своїй же вразливості, «ніжній шкірі». (Навіть своїх каріатид автор називав «стовпами ніжності»). Як завгодно можна тлумачити блідо-сині, без зіниць провалля очей (однак винятки з цього правила доволі численні і торкнулись вони навіть Жанни Ебютерн), але безумовними є інтровертність особи, її — за Кіркегором — «хвороба до життя». Розмаїття хворих — невичерпне. Жевжик і ферт Жан Кокто. На смерть зляканий, сполотнілий — втікач з Російської імперії — Хаїм Сутін. «Синя панчоха» — не знаю, як усе було насправді у її житті — Луня Чеховська. Гордуватий Леопольд Зборовський зі Львова — «добрий янгол» Модільяні, меценат-аматор, який усіма порами своєї шкіри виділяє хронічну непристосованість в побуті. (І справді, його до смерті водитимуть за ніс усякі шахраї, тож і не набуде він статків, хоч до колекції його втраплять твори славетних, згодом високо оцінених митців). Милі егоцентрики — подружжя Ліпшиців... Галактика одиноких, занурена художником у розріджений простір полотна.

І лише тоді, коли на весь голос говорить мова звільненого від шмаття тіла, до людини приходить, як світанок, визволення. Модільяні, на мою думку, найбільший майстер оголеної натури ХХ століття — а може, і за останні 400 літ після Веласкеса. Визволення пророкують могутні стегна його жінок, стиснуті арабеском сумних губ. Сум, без якого неможливе мистецтво. Сизий сум Модільяні.