Такі люди ніколи не пропадуть

Зустрів нещодавно приятеля. І, як завжди, — штрихами про життя, про справи. Є в цих розмовах, у цих швидкоплинних прозріннях щось особливе, схоже на бальзам на душу. Про події погомоніли, про знайомих.

— Пам'ятаєш Олега? Ну, по базару вештався раніше, весь із себе...

— Звичайно, бачу його часом.

— От опустився хлопець. Уявляєш, з'явився нещодавно до мене у двір і просить: Петя, врятуй — жодної копійки в кишені. Може, яка робота по господарству? Мені б хоча б гривну, хоча б на чай...

Дивлюся — здоровий парубок, міцний. Але більше від такої розмови не йому, а мені ніяково. Утім, дійшли згоди. Він пиляє й коле дрова, а за це отримує три гривні на день, плюс жаданий чай.

Дня три — чотири — усе за планом: приходить, працює. Щоправда, після того, як погодую. Не кип'ятком із заваркою, а повноцінним сніданком. Не можу ж я їсти все, а йому не дати.

От одного разу бачу: плентається з центру міста п'яний, як чіп. Десять гривень мав — і тут-таки «просадив» їх. Ну що за люди такі?! Що за людина! І подібних йому чимало, зауваж. Їй Богу, в голові не вкладається. Та мою хату обнеси височенним парканом, понавішуй замків — усе одно протримаюся років зо три, якщо не більше.

Працювати треба! Ось дивись: у мене пасіка — бідонів вісім меду стоїть. Сало, певна річ, є. Восени вибивав на колгоспних полях загублені після комбайна шапки соняшника. У результаті — соняшникової олії вдосталь. Овочі, фрукти — свої. З півтонни пшениці лежить, а це в будь-який момент — борошно. Не вкрав — виписав. Із власного винограду літрів сімсот вина зробив. Продам — будуть гроші.

Наша сім'я привчена працювати, розумієш. Батько, мати працювали все життя від зорі до зорі. Притому, невідомо за що. До 60-х років грошей у руках не тримали. Тоталітарна влада висмоктувала з людини все, обдурювала, принижувала. Та за кордоном моя мати давно б «міс» була. Тато міг робити по господарству все. Такі люди ніколи не пропадуть. І вони залишилися, їх більшість. А ось справедливого ставлення не відчувають до себе досі. Пристосовуємося, крутимося, вишукуємо — й живемо. Добре, не обстрілюють, «воронки» вночі не їздять. Утім, є якась свобода.

Він широко посміхнувся й подав руку:

— Ну, давай, а то ніколи.

Сказав й упевнено попрямував до обійстя, прикрашеного виноградною аркою й червоними гронами стиглої черешні.