Юрій ШАПОВАЛ: «Це неправда, що диктатура вже неможлива»
Перший ефір телепрограми «Остання адреса» відбувся навеснi 98-го на каналі ICTV. З початку нинішнього року її назву можна знайти й у програмній сітці першого національного. Отак тихо, без зайвого ювілейного шуму, ця культурно-історична передача вступила в другий рік свого існування. Про історію її створення, сьогодення і майбутнє ми розмовляємо з автором і ведучим «Останньої адреси», доктором історичних наук, професором інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України Юрієм Шаповалом.
— Історику більш звично працювати з друкованим словом. Чому одного разу він все ж таки вирішує прийти на телебачення?
— Це правда: звичайно, ми з колегами багато пишемо, але мало хто нині читає книги з історії. Деякі нарікають на це, але я ставлюся до цього філософськи. І я задумався: як за таких умов донести пересічному громадянинові те, що ми робимо? Окрім цього, мене як історика цікавить політична історія України ХХ сторіччя. Особливо — біографії людей, через які ця історія робиться. Так з'явилася ідея телепередачі, яку носив при собі декілька років. І от якось поділився своїм задумом з генеральним директором ICTV Юрієм Плаксюком, який і виділив кошти на створення програми. Цей канал має авторські права на «Останню адресу» і коли хоче, повторює її.
Потім нашу групу запросив на перший канал Зиновій Кулик. На УТ-1 був відібраний не весь готовий матеріал — і поки його повторюють, згідно з умовою, ми напрацьовуємо нові передачі циклу. На сьогодні ми вже створили дві й зараз займаємося великою програмою, присвяченою останнім десяти рокам життя Михайла Грушевського. Ті програми, що робили раніше, передивляюся прискіпливо: щось в них відмерло, а щось можна й розвинути. Чотиричастинна передача «Голоси великого терору», що зараз якраз йде по понеділках, мені видається актуальною. В її основу покладено одноіменний американський фільм. Мені імпонує манера, в якій працюють західні документалісти. Вони дають можливість людям сказати. Вони пояснюють ситуацію, але пропонують глядачам думати самим, не поспішаючи з коментарем.
— Як ви відшукуєте матеріал для своїх передач, «своїх» персонажів?
— Буває по-різному. От, скажімо, ми зробили дві програми з невісткою Хрущова, Любов'ю Іларіонівною. Я свого часу писав про Хрущова, про його «українську добу» — тоді ми з нею й познайомилися. Я розпитував її про якісь деталі того часу, а потім мені на думку спала ідея: а що, коли цю жінку відзняти? Я звернувся до неї — вона категорично відмовилася: «Я не фотогенічна. І взагалі — що це ви вигадали? Я до того ж російськомовна». Дуже довго ми з нею сперечалися, але все ж таки зробили цю передачу. І родичі Хрущова дуже позитивно поставилися до цієї програми — що буває, в принципі, рідко. Мені, коли я з'являюсь на екрані, глядачі можуть і недовіряти, але їй — свідкові часу — безумовно, повірять.
Інший приклад: програма про Грушевського. Вона народжується дуже важко, незважаючи на те, що у мене є книга на цю тему. Хочу зруйнувати міф про нього як про такого собі чудакуватого старця, що поліз не в свою справу. В цій передачі мені хотілося б розповісти про нього як про людину певної лінії. І, звичайно, є багато людей, які б охоче розповіли про першого українського президента перед камерою з пафосом та пришіптуванням, але не так, як треба мені. Хочеться бачити людину, яка буде говорити більш-менш адекватно — і я знайшов її! Це буде не академік і навіть не доктор наук — це буде молода людина. Хто це буде — не скажу, а що з того вийде — невдовзі побачите.
Режисером «Останньої адреси» є Леонід Анатолійович Анєчкін. Свого часу він зробив багато цікавих кінофільмів на Київській студії науково-популярних фільмів, нині Національній кінематеці. У нього є одна з найкращих, на мою думку, стрічок про Мазепу та його добу. В ній цей історичний персонаж відбитий в дуже простій манері: в гримерній сидить Богдан Ступка, приміряє грим Мазепи — і нічого більше не відбувається в картині. Лише голос звучить за кадром... Я в захопленні від цієї роботи.
— Чи відчуває ваша група зворотній зв'язок iз глядачем?
— Звичайно. У нас була передача з відомим правозахисником Семеном Глузманом. Я добре пам'ятаю, яка навала листів й дзвінків тоді була. Якщо в листах є пропозиції, то я до них прислуховуюся. Часом навіть надсилають документи, ксерокопії, розповіді. Але ж багато і незадоволених. Це ми теж враховуємо. Я зберігаю читацькі листи, я ніби раджуся з глядачами.
— Яка повинна бути, на вашу думку, ідеальна телепередача на історичну тематику?
— Коли я буваю в Нью-Йорку, то обов'язково дивлюся там історичний канал, де демонструють тільки хроніку та документальні фільми. І от на цьому каналі я бачив дві чудові програми: одна про Адольфа Гітлера, друга — про Жаклін Кеннеді. Це були змістовні розповіді про епоху через персону.
Що мене дратує в наших програмах — може, серед них є добрі, я не все маю змогу переглянути — так це нав'язування думки. Це якраз те, від чого ми в своїй програмі тікаємо. Ви нас можете критикувати за що завгодно, але ми подаємо факти. Я відповідаю за кожне слово, яке виголошую з екрана. Оце нав'язування, оце прагнення виховувати когось чи рекламувати себе — мене дуже дратує. А особливо коли за цю справу беруться слабо підготовлені люди, непрофесіонали. Але повторюю — можливо, я не бачив усього...
— Навіщо, на вашу думку, нинішній аудиторії така передача?
— Перший наш принцип: програма робиться дуже просто. Ми не ускладнюємо її ні монтажно, ні концептуально. Я вважаю, що ми повинні викладати матеріал нормальною мовою у нормальній формі. Тому нам часто кажуть: ви ж могли змонтувати ефектніше. Але ми принципово цього не робимо й не будемо робити. І ми маємо свого глядача, який нас цінує.
Другий момент. Я вважаю, що наше суспільство — теперішнє і майбутнє — допоки не перейде Рубікон тоталітаризму, насильства, антидемократичної традиції — приречене на те, щоб повторюватися, йти по колу, і коли запитують, чи можлива знову диктатура, й відповідають, що неможлива, — це неправда. Диктатура можлива. І коли Кравчук якось недавно розповідав, що ліві сили активізуються і хтось у цьому винен... Винен в першу чергу він — тому що він як перший всенародно обраний президент повинен був тоді з минулим розрахуватися. Я не говорю, що він повинен був організувати Нюренберг-2 чи він повинен був когось переслідувати, але моральний осуд насильства, через яке загинули мільйони людей, особливо українців, повинен був відбутися. Це був мій головний мотив при створенні «Останньої адреси»: розповісти людям, які вже почали забувати і те, що знали, i що робилося на цій землі у двадцятому столітті.
