Олександр ЛАВРИНОВИЧ: Ми замислилися про відкриту політику лише через вісім років

— Олександре Володимировичу, які перспективи судового розгляду щодо легітимності вашої частини Руху?

— Перший етап розгляду закінчився. Ми звертатимемося до Верховного суду.

— Уявіть, що Верховний суд приймає рішення не на вашу користь. Що ви робитимете?

— Судове рішення ніяк не вплине на наші принципи й погляди, на програму, зрештою…

— Воно вплине на вашу «торгову марку». Рухом називатиметься інша партія.

— Звісно. З іншого боку, «торгова марка» впізнається й у зв'язку з людьми, що її представляють. Піде, приміром, Слободян із «Оболоні», для багатьох споживачів це стане сигналом, і вони перестануть купувати її продукцію. Але не для всіх і не відразу. Те ж саме може статися й з нами; якщо назва не збережеться, ми зазнаємо певних збитків...

— Інакше кажучи, з урахуванням судових перспектив, президентські вибори ви пропускаєте.

— Я вважаю, що політична партія не має права пропускати якісь вибори. З іншого боку, якщо ти хороший гравець у футбол, не обов'язково намагатися самому виграти в цілої команди. Краще війти до складу команди з цілями, що тебе влаштовують, і на прийнятних умовах. Я думаю, що наша частина Руху так і вчинить.

— Що це за команда? У вас у правому центрі не такий багатий вибір. У випадку, якщо ваш кандидат не збере мільйон підписів, чи готові ви піти на переговори й об'єднатися з частиною Удовенка?

— Я сподіваюся, що підписи ми зберемо. А ось що потім? Потім, я вважаю, ми повинні виконати роль гравця, який братиме участь у команді кандидата, який має реальні шанси. Ціна цих виборів — дуже висока. Якщо ми не хочемо бути іграшкою в руках кандидатів, які не матимуть ніяких зобов'язань перед нашою структурою, треба вступати в збірну команду.

— Схоже, що поки створення команди йде без вас. З'їзд ПРП подавався як об'єднання правоцентристів, але вас там немає.

— З формального боку нічого особливого на з'їзді ПРП не сталося. Партії не об'єдналися, можна говорити лише про укрупнення ПРП за рахунок частини НДП, ЛПУ та ДемПУ. З іншого боку, тепер перед нами виникла велика проблема — чи буде наша партія змагатися за лідерство в своєму таборі, чи піде на подальше об'єднання. Крім того, з'явилася нова проблема — серйозні політичні фігури, які поки що стоять поза партіями — Анатолій Матвієнко, приміром, який створив об'єднання «Відкрита політика».

Парадоксальна річ — в Україні на 9-му році незалежності створюється організація з такою назвою. Якщо немає відвертості, прозорості в політиці — що можна говорити про перспективи держави? Якщо люди досі не знають, які кроки має намір робити та чи інша політична сила, як вона пропонує вирішити ті чи інші питання, то що вже говорити про прозорість адміністративних структур у державі? Сьогодні створення організації, яка заявляє про те, що діятиме відкрито й закликає до того ж інших, викликає відчуття чогось незвичайного, адже відвертість політики — це абсолютно природний стан для будь-якої цивілізованої держави.

— Виходить, що створення «Відкритої політики» — це констатація того факту, що весь цей час політика була «закритою»?

— Так. Непрозорою й неправдивою. Одні слова вимовляються з трибуни, другі пишуться в газеті, треті вимовляються на партійних зборах, четверті за закритими дверима, п'яті — під час зустрічей з тими, хто приймає державні рішення...

— Ідеологія тактики наших партій, починаючи з перших років незалежності, полягала в тому, щоб якось влаштуватися біля влади, в надії «впливати» на неї. За цього виправдання такої поведінки висувалися найрізноманітніші — від «загрози незалежності», як це було в Руху, до «проведення економічних реформ», як це було в «Нової України». В результаті, як добре висловився Філенко, «не партія взяла владу, а влада — партію». Схоже, з Рухом сталося те саме, що й з НДП.

— Ні.

— Ні?

— Влада не взяла Рух. Рух сам віддався. Якщо ж говорити про вину Руху в створенні «закритої» політики, то звичайно ж, вона є. Участь у владі — головне завдання для політичної партії. Це єдина мета, з якою люди об'єднуються в партії — реалізувати свій світогляд на розвиток суспільства через владу, але в цьому випадку... це була співучасть у виконанні якихось функцій, що визначалися владою, а не співучасть у прийнятті державних рішень. Рух ніколи не був членом правлячої команди, а виконував ту роль, що була потрібна владі й співпадала з ідеологією Руху, наприклад, у питаннях національної безпеки.

— Чи можна сказати, що для усвідомлення цього факту знадобилося цілих вісім років? Чи це дуже скептична оцінка?

— Це дуже оптимістична оцінка

— Партійна політика схожа на бізнес. І партії, й підприємці пропонують деякі «товари». Колишні радянські люди, які пішли в бізнес, відразу зрозуміли, що товари повинні бути максимально «прозорі» для покупця — вони скрізь підкреслюють, що той чи інший товар зроблено саме цією фірмою, прагнуть до стійкої якості тощо. Чому ті ж самі колишні радянські люди, але які пішли в політику, не бажають розуміти елементарних правил, що приводять до успіху?

— Я багато років говорив про це на партійних зборах...

— І що?

— Нічого. Я розказував, як треба продавати товар «політична партія», щоб люди спробували, розповіли іншим, що це — добре чи, навпаки — погано й наступного разу голосували за іншу партію. Я спеціально не цікавився, як починали популярні, довгоживучі західні партії, зате я знаю, як вони живуть зараз, маючи багаж політичної чіткості, визначеності й передбачуваності своєї політики, що складає основу їхнього тривалого існування. В Україні, напевно, немає жодної партії, яка б мала чіткість, визначеність у своїх діях. Думаю, більшість партійців розуміє принципи, за якими будується діяльність партії. Але ця діяльність приносить плоди не відразу, а жити- то хочеться зараз... Виникає вибір — або реалізація через політичну структуру загалом, із її політичними принципами, або через маленькі угруповання в її середині, з конкретними інтересами. Другий варіант, на жаль, простіший.

— Ви один із авторів закону про вибори президента. Чи не здається вам, що він також консервує «закритість» політики. Приміром, наявність мільйона підписів говорить тільки про дві якості кандидата — або про тісний зв'язок із адміністративною системою, або про наявність коштів, що дозволяють швидко створити структуру для розв'язання конкретної проблеми. Це що — найважливіші якості для майбутнього президента? Крім того, зібрати мільйон підписів за такий короткий час просто нереально (суджу з власного досвіду). Тепер усі кандидати залежать від влади — будь-якому з них можна сказати, що він зібрав підписи неправильно й це майже завжди буде правдою.

— 1991 року на президентських виборах я працював у ЦВК, коли для реєстрації треба було зібрати 100 тисяч підписів. Тоді виникла ситуація, що через цю норму могло бути не зареєстровано жодного кандидата. Уявляєте — перші вибори в незалежній Україні й жодного кандидата! Тоді ЦВК довелося вживати термінових заходів. І все-таки, підписи свідчать і про організаційні можливості — силу партій, що підтримують кандидата. Хоч я сам противник підписів, але ми повинні були створити систему, що протистоїть висуненню випадкових і не зовсім адекватних осіб. Якби не… непродумана позиція комуністів, що зберегли в законі можливість висунення від зборів громадян, за висунення лише від партій ситуація була б іншою й, до речі кажучи, сприяла б відвертості, примусивши того ж Президента визначитися, яку партію він усе-таки представляє.

— Мільйон — це все-таки позамежна цифра…

— Назвіть мені інший механізм. Був ще один — грошова застава, але Конституційний суд визнав його таким, що суперечить Конституції. Ми повинні створити механізми, за яких на президентську посаду могли б висуватися люди, які вже мають певні позиції в країні…

— Саме так. Тим самим, ви й зберігаєте хибне коло «закритої» політики, адже в нас, щоб стати «відомим політиком», треба пройти не політичну, а адміністративну кар'єру, в якій зовсім інші, «закриті» закони. Ваш закон про вибори консервує цю хибну практику.

— Я думаю, що наступні вибори проходитимуть за новим законом, що в нас відбувається майже на кожних виборах. Ситуація в країні міняється дуже швидко.