Прощавай, «ценашевсе», — повертайся, Пушкін!

Але ж і справді любили! Не ризикну сказати про кожного окремо, але — всенародно, всенародно-то любили до чого!

ЯК МИ ЙОГО ЛЮБИЛИ (історична довідка)

І чи можна було не любити поета, якщо він «будив в народі добрі почуття, джерелом яких був сам народ»? «За його ясність, простоту, доступність мільйонам умів», — полюбив Пушкіна Ленін. Горький полюбив у Пушкіні «талант... психічно здоровий і оздоровчий». «Здоров будь, Пушкін мій, землі орган могучий!» — вигукнув український колега, побачивши пам'ятник поету в Одесі. Та вже ж мабуть-таки «здоров був», інакше навряд чи зміг би (за Фадєєвим) «запліднити всі найкращі, найпередовіші суспільні сили на Русі»... Загалом, якщо розсудити, гідний він був любові народної.

Сплески її, зазвичай, припадали на ювілейні роки. Великої різниці між смертю і народженням не робили. Правду кажучи, великої різниці тут дійсно немає, а надто для поета. Дехто як поет і народжується-то тільки, коли вмирає. Ну, а вже Пушкін, за влучним виразом публіциста, був у нас на кшталт Озіріса: народжувався, вмирав, знов народжувався і знов вмирав... Народ знав: він повернеться. Бо —

Не вмер поет, його не вбила
Мерзенна Дантеса рука.
Живе віршів чудесна сила
В серцях колгоспника й робітника!

Любов до Пушкіна несла на собі відбиток часу, мимоволі пристосовувала кумира до своєї епохи. 1937 року любов була сувора: «Не визнавати Пушкіна — це зраджувати Батьківщину!» У зроблених до ювілею перекладах дзвенів суто радянський пафос: «Пливли ми радісним гуртом ...» (див. в оригіналі: «Нас было много на челне»), «Коли для смертного замовкне день труда ...» («Когда для смертного умолкнет шумный день»), «Поміж сіл і нив щасливих ...» («Блеща средь полей широких...») і нарешті: «Я пам'ятаю час чудовий...» — вище досягнення оновленого, всенародного Пушкіна: не мить якась там — а час, час який в нас чудовий, друзі!

1949 року було багато переможного пафосу: «Ти славив Правду і Свободу — від нас тобі подяка й честь. Хотів ти щастя для народу — воно вже єсть, воно вже єсть!» 1987 рік ніс на собі відбиток декаданса — ювілейні фарби були меланхолійні, як Пушкінська осінь, в промовах звучав зважений патріотизм, і Борис Олійник несподівано обмовився, що Пушкіна ніколи і не тягнуло покинути межі вітчизни...

ЯК МИ ЙОГО ЛЮБИМО (жанрова замальовка)

Невеликий натовп у вестибюлі Музею російського мистецтва. Піднесений настрій, ожиданье-предвкушенье-нетерпенье. Момент відкриття виставки не має певних контурів, як рейс в провінційному аеропорту: задраїли двері, пристебнули ремені — стоп, іще хтось біжить. Аж ось, здається, всі в зборі, можна відкривати.

Маленька президія з Пушкіна (у вигляді бронзового погруддя), директора музею і пана посла. Промови короткі, помірно схвильовані. Як всі ми добре знаємо... (і т.д.). Ціла епоха — епоха Пушкіна — розмістилася в цих залах. «Ось тут такі переживання, що експонатів мало, — посміхнувся посол. — Я розумію: тому що Київ... Я хотів сказати: тому що Київ — культурний центр світового значення, ось і здається, що мало»...

Протягом півгодини в чотирьох залах вирує приглушеномажорний гомін. Потім всі кудись зникають. Стає тихо і пусто. Стає видно, що виставка скромна. Епоха Пушкіна репрезентована лаконічно і навіть аскетично. Робиться трохи прикро за Пушкіна. Як- не-як 200 років... І це все?

Так, все. А чого ви хотіли? Так, все — все, що в нас є. А без копійки додаткових коштів таку виставку зробити, нумо? Бо люди думають: раз Пушкін, раз 200 років (хоч 200 років-то дійсно буває тільки раз), так обов'язково — розкіш, всього аж надміру, очі розбігаються. Не треба, щоб розбігалися. Навпаки, коли мало — є на чому зосередитися. Тут треба кожному розібратися в собі самому. Що ми любимо, конкретно? Якщо Пушкіна — так би мовити, «живого, а не мумію» — то чи багато для цієї любові потрібно? Томик віршів та «це небо та ці хмари», чого ж іще?

Не відразу змиряєшся з тим, що Пушкін у нас тепер в ролі банкрута — то за всіх платив, а тепер на нього й копійки не допросишся. Ось тут-то любов і перевіряється. Як в старому доброму індійському кіно, коли багата наречена раптом виявляється безприданницею і стверджується правдивість почуттів убогого претендента (посаг потім, правда, відшукується). Ну — немає, немає в держави (а вже в музею тим більше) грошей на Пушкіна. Не може воно організувати виставку з помпою, з перевозом через кордони полотен і діячів мистецтва, з добудуванням нового корпусу до музею. Тим більше — поет іноземний...

ВІД ІМЕНІ І ЗА ДОРУЧЕННЯМ (пленер)

Сідаєш в поїзд і дивуєш провідника тим, що «хтось в Кам'янку їде». Невже заростає народна стежка?

Радісні плакати біля роздоріжжя пропонують до уваги шановної публіки відразу дві ювілейні віхи: Пушкінські 200 та ще й 350 років самій Кам'янці — отож 550 на двох. Та справжньою датою народження союзу Пушкіна й Кам'янки є все той же 37- й рік. Саме тоді рішенням уряду було узаконено ще одну точку на карті всесоюзної пушкініани: літературно-меморіальний музей Пушкіна, декабристів і «примкнувшего к ним» Чайковського. З тієї пори життя в Кам'янці пішло за музично-поетичним графіком: то один народиться, то другий помре — все святкували, як належить. Гідно приймали гостей з усього світу, з розмахом відзначали ювілеї. Бували тут і Всесоюзні фестивалі мистецтв «Золота осінь». Ну, що й казати, — «Я пам'ятаю час чудовий»...

Старожили знали від своїх батьків і дідів (а потім розказали допитливим краєзнавцям), що Пушкін любив купатися в Тясмині, а місячними ночами гуляв парком. Розказував чудові казки селянській дітворі, що прозвала його за ці казки й гостинці «добрим паничем»... А на дошках дерев'яної альтанки рукою поета було вирізано віршик. Згодом банда Коцури розламала альтанку, і віршик загинув. Образ поета, твори якого (за винятком, віршика в альтанці, звичайно) за його житті були трудящим недоступні, увійшов тут, на Черкащині в легенди. Ось одна з них, яку неможливо не переказати дослівно:

«Під час розмови з поетом цар підійшов до вікна. Надворі була ніч, проти вікна на стовпі гойдався ліхтар.
— Пушкін, скажи що-небудь у рифму про ліхтар, — звернувся цар.
А той, не довго думаючи, відповів:
— Коли б замість ліхтаря —
Та повісить руського царя...»

«Схопили тут Шевченка за ці слова...» — луною відгукується народний переказ Херсонщини, де — в свою чергу — бував Шевченко. Ось вона, спорідненість культур! Нероздільні образи улюблених поетів в пам'яті народній, навіть ліхтар у них один на двох (ще й плани на ліхтар однакові).

...Що не доламали коцуровці, прийшло в занепад саме. За двісті років будь-яка альтанка на тріски перетвориться, не треба й бандитів. Ремонтувати потрібно, підтримувати, доглядати. А хто гроші дасть? Знову Пушкін?

5000 грн. на ремонт покрівлі «зеленого будиночка» (вцілілого фрагмента садиби Давидових, де розташовано музей) дав місцевий меценат — нині покійний директор Кам'янківського спиртзаводу. Співробітники музею засукали рукава і пофарбували все, що треба і як треба. А у вільний час вони ще й екскурсії водили. Сяк-так, а їде народ — подивитися, де складав поет безсмертні рядки «Кавказького бранця», де Південне товариство плекало плани боротьби проти злих царів та за наше з вами щасливе вільне життя...

Хоча якби б той злий цар заслав Пушкіна, як йому радили, в Сибір, то там, либонь, на кожній станції, де опальний поет коней міняв, музеї б стояли. А так відправили Пушкіна на південь і — як з рук збули. Така в них любов: тільки до кордону Росії, а далі хоч трава не рости.

...І ВІД СЕБЕ ОСОБИСТО (у конкретних виразах)

Добре, що є ще країни, де вміють цінувати й любити геніальних поетів незалежно від їх віросповідання, національності й мови, якою співала їхня Муза. Навіть музеї на їхню честь відкривають.

...В свіжовідремонтованій садибі на Кудрявській, 12 (за дві години після офіційного відкриття там першого в Україні Музею Пушкіна) панувала атмосфера гуляння, що перевалило за середину: всі кажуть водночас і незрозуміло, хто тут іменинник. Тобто, як це — хто? Пушкін, звичайно! Біля вітрини в глибині залу було особливо багатолюдно. «Мабуть, всі дивляться єдину в Україні справжню пушкінську меморію — цензурований примірник «Сучасника», — промайнула думка. Отакої, без мене?.. Я ревниво вклинилася в натовп.

Але ніхто не дивився на вітрину. Вся увага була віддана немолодій людині, що так по-господарському стояла спиною до дорогоцінних експонатів, що сумнівів бути не могло — це Бердичевський. САМ Бердичевський! Приїхав з Німеччини! ТОЙ САМИЙ Бердичевський! Той, чию унікальну колекцію 12 років тому (ви здогадалися: в розгул чергового ювілейного приступу любові до Пушкіна) держава милостиво прийняла в своє лоно, дозволивши їй жити далі — в якості музею.

«Є таємничий зв'язок між тим, хто шукає, і тим, що шукаєш. Вони УДВОХ рухаються назустріч одне одному»... Напевно, тому мені пощастило зустрітися і розмовляти з творцем того, про що відтепер кожний киянин може сказати просто: наш Музей Пушкіна. Висловлючись грубою журналістською мовою, колекціонер дав мені інтерв'ю. Але не раніше, ніж ВСІ, хто хотів сказати йому слова захоплення, подякувати або просто привітатися, змогли це зробити. Знайомі й незнайомі люди йшли, не просто отримавши свою порцію уваги у відповідь, але — обласкані, зачаровані, ощасливлені. Він ні з ким не поговорив побіжно. Жодного разу не обмежився просто кивком або рукостисканням. Жодного разу не переплутав імені, не обізнався. Він жодного разу навіть не натякнув: мовляв, утомився, панове, п'яту годину на ногах. І тільки коли визирнула молоденька співробітниця музею, попросив:

— Ковточка води у вас не знайдеться?

Хвилини за три вона чесно доповіла:

— Води немає.

І пішла собі у своїх музейних справах.

І я подумала мимовільно: чому це завжди той, хто віддав все без залишку, — чи то дітям, чи батьківщині, — потім і ковтка води в них не допроситься? Ах, бідний старий король Лір!.. (Підкреслюю: мимовільно подумала. Тому що «вільно» мати в голові думки про те, що в музеї пожаліли ковтка води для свого фундатора, — було б як мінімум наївно. Не у воді справа.)

...Щось давно нічого не говорилося про 200-річчя Пушкіна. Начебто він тут ні при чому. Натомість саме в цьому сюжеті пушкінський ювілей нарешті зіграв дійсно вирішальну роль!

— Я вже не вірив, що музей коли- небудь відкриють, — сказав Бердичевський. — А потім — ні, до 200-річчя вони ж мають що-небудь зробити! І я все думав: тільки б дожити до 200- річчя Пушкіна...

(Інтерв'ю з Я. І. Бердичевським читайте а одному з наступних номерів нашої газети).

Затовареність Пушкіним, здається, йде в минуле. Наша держава, відмовившись платити за пушкінськими рахунками, фактично відмовилася і від монополії на поета. З всенародної власності любов до Пушкіна переходить у приватну — точніше, стає приватною справою кожного. І, можливо, це на краще? З одного боку, думка про те, що можна не любити Олександра Сергійовича була святотатственна — все одно як не любити тата з мамою; але і всерйоз ставитися до нього можна було не більш, ніж до будь-кого з членів Політбюро. Захисні інстинкти душі вимагали відторгнення надлишків Пушкіна. Перетворення його з символа, статуї, міста, з «генсека російської літератури» — знову на людину. На «Пампуша на Твербулі». На героя анекдотів. На автора віршів, нарешті. Багатьма любимих...

«Есть много болей у нас, которым он уже не сможет дать утешения». (Важко було, їй-бо, знайти для життєстверджуючого фіналу хоч одну незатерту цитату!) Але, я сподіваюся, ми більше і не станемо покладати на Пушкіна таких непосильних завдань. А головне — не станемо любити його всенародно.

Тим більше, що за об'єктами всенародної любові справа не стане...