Пастка «простих рішень»

Прем'єра нового проекту «Епіцентр — несекретні матеріали» В'ячеслава Піховшека («1+1») , судячи з усього, засмутила не тільки мене, котра брала безпосередню участь у його рекламному розкручуванні. Спілкуючись із досить великим колом людей, я відчула, що розчарування зазнали багато глядачів, бажаючих випірнути з атмосфери задушливої однодумності, що суцільно насаджується підконтрольними владі загальнонаціональними каналами.

Так, цієї задушливої атмосфери «Епіцентр» у першому своєму досвіді не похитнув. І все ж відзначимо для себе не тільки горезвісне «перша чарка — колом». А й наполегливість Піховшека в прагненні робити щось усе ж відмінне від того тупого «зроблено на замовлення», яке з кожним днем наближення президентських виборів вилазить зі всіх мислимих шпарин наших телеканалів. Пригадаймо, чим звичайно закінчувалися спроби створення більш-менш незалежних політичних проектів на вітчизняному ТБ. Пригадаймо закриття «Гравіса», вигнані з ефіру УТ-2 «Вікна», «Післямову», закриту на «1+1», «Вісті тижня», прибрані з ICTV зовсім недавно. Пригадаймо явно вимушені трансформації під усе більшу лояльність «Подробиць» («Інтер») і «ТСН» («1+1»). І, не будучи снобами, визнаймо, що кожен тележурналіст, котрий хоче бути в роботі, змушений нині виходити з реальних обставин украй несприятливого для ЗМІ періоду. Й оцінюватимемо все те, що виходить в ефір, все-таки з урахуванням цих обставин, підтримуючи будь- які спроби незашореності. Що, ясна річ, не відміняє необхідності критичного погляду за «гамбурзьким рахунком».

Як на мене, головною помилкою В'ячеслава в прем'єрній програмі стало те, що він не заявив гранично виразно завдання свого нового проекту. В результаті в студії (та й серед глядачів), здається, мало хто зрозумів, що Леоніда Кравчука було запрошено на передачу не як саму по собі особистість, першого президента країни й нині діючого політика. Ні, за задумом Піховшека, будь-який герой «Епіцентру» потрібен програмі виключно як якесь уособлення проблеми, «мозковий штурм» якої студія покликана здійснити. У цьому випадку проблему цю В'ячеслав визначив (теж, до речі, вельми неточно) як можливість і необхідність самого існування інституції президентства в Україні й нормального, цивілізованого переходу цієї посади до іншого.

Несформульованість завдання й засобів його досягнення породила ситуацію, звичайну для прес-клубів, у тому числі й вітчизняних: коли журналісти діють хто до чого здатний. А злагодженої, грамотної роботи як експертів певної проблеми в студії «Епіцентру» не вийшло. І тут, я думаю, В'ячеслава підвів передусім власний егоцентризм, його бажання — й самовпевнена переконаність у тому, що це йому до снаги — маніпулювати й журналістами, й героєм. Використовувати всіх лише як засіб — у власній грі. Політичний театр з отаким Карабасом- режисером і маріонетками — це й справді щось нове для вітчизняного ТБ. Але якщо навіть облишити риторичне питання про етичність подібних методів — незаперечним залишається факт: будь- який театр передбачає ансамблевість, а «мозкова атака» — гру з максимум двома воротами, а не броунівський рух кішок, які гуляють самі по собі. Не кажучи вже про точне вироблення правил гри. Маленька деталь: якщо йдеться про штурм проблеми, чому фінал передачі будувався на... коротких журналістських характеристиках персонально Кравчука, від спічу про його сексуальність до сусальної оди щодо державного діяча, в порівнянні з яким інші ніщо? Таким чином, не відпрацьована технологія зіграла ніби в унісон зі смисловою невиразністю передачі: адже штурм проблеми полягає в пошуку оптимального з різних варіантів її розв'язання. А якщо вже до передачі Піховшек такий варіант однозначно сформулював — тими ж так званими «досьє»-сюжетами, які насправді стали наче відеопам'ятниками «видатному діячеві» Леоніду Кравчуку та інституції президентства загалом — то й діалог він вів у тому ж дусі! Без видимої критичності й до того, як працює у нас механізм президентства, і до тих можливостей, які він надає (чи не надає) та які використовуються (чи не використовуються) конкретними персонажами, й до особистого досвіду Леоніда Кравчука, який напевно висвічує й безліч найгостріших проблем загального характеру — правових, політичних, економічних...

Набагато дрібніше за відведену йому роль «зіграв» і Леонід Кравчук. Коли перший президент країни опускається до відверто протипарламентських висловлювань. Коли свою відданість нині діючому «колезі» пояснює тим, що, мовляв, прихід будь-якої нової людини на цю посаду означає втрату часу для навчання (дуже переконливий аргумент!). Коли так само натхненно підтримує фальшиву офіційну лінію на розігрування кон'юнктурної альтернативи «або Кучма — або червоний реванш» — це навряд чи додає поваги інституції президентства в країні. Але найпримітнішим при цьому було те, що або й справді ніхто в студії не «осадив» одіозного пафосу Л. К., або це було прибрано при монтажі передачі, яка, на жаль, виходить не в прямому ефірі. Заданість гри виключно в позитив знівелювала можливість дивитися на проблеми реально, рельєфно, з усіма плюсами й мінусами. Але загальновідомо: коли правду дозують, вона перетворюється на брехню в квадраті. Благі наміри Піховшека замовити добре слово про цивілізований варіант державного устрою й зміни керманичів такими й залишилися, бо однозначність не викликає довіри. Реальним же пафосом програми стало прославляння діючого Президента, кращого за котрого немає й нібито не може бути сьогодні в Україні. «Правильність» такої позиції Л. Кравчука було ще й підкреслено в «Епіцентрі» — і поведінкою Піховшека, котрий дозволяв Леоніду Макаровичу уникати незручних для нього запитань, наприклад, про спільні бізнесові інтереси деяких членів СДПУ(о) та О. Ткаченка, так завзято критикованого ним. І монтажем, що обривав дискусію, яка виникала-таки кілька разів у студії між журналістами та Л.К., саме на більш- менш вдалих парируваннях останнього, залишивши глядача в здивуванні: а чи зміг, у свою чергу, парирувати журналіст?

І, нарешті, задану гру без правил, але в піддавки, підхопила більшість журналістів у студії. По- моєму, це був єдиний справді ефектний результат «Епіцентру». Ми побачили наочно, чого самі варті. Що та нібито четверта влада, яка любить чути й писати про себе як про «ланцюгових псів демократії», «шпигунів від народу при владі», «контролерів дій обранців народу», м'яко кажучи, «не тягне». Крім кількох конкретних і цілеспрямованих запитань кримської тележурналістки Лілії Буджурової, Ольги Мусафірової («Комсомольская правда»), Катерини Горчинської («Kiev-post»), В'ячеслава Якубенка («День»), у програмі практично не прозвучало запитань, в яких би йшлося про конкретні факти й результати діяльності двох наших президентів. Переважала обтічність: «Якщо станеться червоний реванш, де ви бачите себе?», «Чи може якийсь президент ще врятувати країну?», «Які поради ви даєте діючому Президенту?»... Був уїдливим лише Дмитро Джангіров: «Ви добровільно взяли на себе функції протиставлення Ткаченка Кучмі, чи це розділення функцій розробив передвиборчий штаб?» При цьому загалом не важливо було, що відповідав Кравчук, саме запитання вже повертало думку глядача в певне критичне русло... На жаль, джангірових у студії було мало. Зате уявіть собі «акулу пера», котра видає наступне: «Він (Л. К.) став 91- го вождем трьох революцій одразу: національної, соціальної, як у жовтневі часи, й демократичної... Як це вам вдалося — утримати наш український «Титаник» у трьох революціях між стількома айсбергами?» (Юрій Брязгунов, «Молодь України»)? Тут уже сторопів навіть весь із себе незвично лояльний Піховшек.

Не думаю, щоб у передачі з Леонідом Кравчуком знадобилася відверта цензура, навіть при обережності «1+1», бо навряд чи «компромат» на Кравчука міг бути одночасно й «компроматом» на Кучму. А значить, журналістська еліта й справді поводилася в передачі сумирно й прісно. Учасниця програми Катерина Горчинська вельми точно сказала, що вони займалися апологетикою двох президентів — Кравчука й Кучми. В'ячеслав Піховшек створив цього разу не аналітичну, а «публіцистичну програму з позитивним зарядом» (повіяло чимось дуже знайомим, чи не так?). У цій ніші вже працюють багато вітчизняних тележурналістів, особливо на УТ-1, де вони з потрійною енергією нині ліплять сюжети про всенародну підтримку висунення Кучми на другий термін. Звісно, навряд чи Піховшек мріє про солодку можливість поповнити їхні лави, а «1+1» навряд чи має намір кинутися в пучину залізобетонного агітпропу. Але за сучасної ситуації і в політиці, і в нашій журналістиці авторам програми, напевно, треба дуже точно відповісти на запитання: а чи готовий канал дійсно не нав'язувати готових оцінок, а пропонувати глядачеві справжню інформацію до роздуму, що її обіцяв Піховшек у своїх передпрем'єрних інтерв'ю? Справжню в тому значенні, що з усіма «за» й «проти», з усією багатогранністю ситуацій, суперечністю діянь... Так, бажаючих думати на нашому ТБ, а тим більше тих, хто хоче залучити до цього процесу й глядачів, — дуже не люблять. Але інакше — для таких проектів, як «Епіцентр» — не варта справа заходу...

P.S. А ще менi явно не вистачало режисерської руки та чуття сучасних iнтонацiй i телетехнологiй Лаврентiя Малазонiї. І — звісно ж! — прямого ефіру. Навіть не в значенні відсутності цензури, а заради відчування істинних пропорцій у позиціях учасників програми.