Нова криза чи стара агонія?

Сьогодні дуже важливо зрозуміти: те, що ми маємо, не може бути назване кризою вже сформованого капіталізму. Це — триваюча агонія командної системи, в якій не утворилося критичної маси ефективних капіталістів- власників.

Автори української економічної політики, схоже, притримуються іншої думки. Заходи, які вживаються в останні роки, нагадують політику саме за класичної капіталістичної кризи, яка, як відомо, є кризою економічного зростання. Тому й антикризові заходи макроекономічної стабілізації логічно спрямовані на подолання наслідків «перегріву» економіки. В Україні криза економічного падіння розгортається на тлі мікрорівня економіки, напівзруйнованого економічно та технологічно. Вітчизняні підприємства не здатні коректно реагувати на сигнали «тонкого» регулювання, що надходять з грошово- фінансової системи (тим більше, що й наявність останньої в Україні поки що далеко не очевидна). Як наслідок через штучно створений дефіцит грошей рівень позичкового відсотка далеко відірвався від рівня рентабельності виробничого капіталу, яка вперто наближається до нуля.

Гроші стали для переважної більшості підприємств недосяжною розкішшю. Позичковий, торговельний та виробничий капітали, спільний інтерес яких реалізовувався саме через гроші, втратили цю точку дотику, а отже розірвався кругообіг національного капіталу. А виробничий капітал зійшов зі сцени ще в перші роки запровадження стабілізаційної політики. Органічні частини національного капіталу — позичковий і торговельний — окремо від реального сектора змогли проіснувати лише протягом обмеженого часу, що й продемонстрували криза банківської системи та різке погіршення становища торговельних підприємств торік.

Підприємці-практики звертають увагу на те, що в Україні зберігається досить низький рівень безпеки підприємницької діяльності в реальному секторі економіки. Посилюються загрози, які йдуть від кримінальних структур. Слабкою залишається господарсько-правова дисципліна суб'єктів підприємництва. Як загроза сприймається й непослідовна офіційна економічна політика, яка не дозволяє підприємцеві займатися стратегічним плануванням. За таких умов низька ефективність більшості виробництв не може забезпечити належного рівня прибутків, і власники капіталів шукають їм більш гiдного, на їхнiй погляд, застосування, що загалом веде до декапіталізації економіки.

З її наслідками стикається кожен мешканець України. Неплатежі між підприємствами, невиплати заробітної платні, безробіття, низькі доходи бюджету й розвал соціальної сфери, падіння національної валюти, скорочення доходів комерційних структур — в основі всіх цих явищ лежить занепад національного капіталу як основи функціонування національної економіки.

У загальнодержавному масштабі декапіталізація веде до втрати соціальної бази економічних реформ: держава не може виконувати свої соціальні зобов'язання перед населенням через постійне звуження джерел бюджетних надходжень. Наполягаючи на капіталістично-кризовій версії наших негараздів, уряд, який стикається з відсутністю очікуваної позитивної реакції суб'єктів господарювання на стабілізаційні зусилля, підвищує зарегульованість економіки, яка вже є чи не вищою, ніж була за радянських часів. Це викликає почуття протесту в підприємців та різних верств населення. Як результат — державна політика змушена долати опір власних громадян.

Без створення національного капіталу державне регулювання української економіки залишається агресивним, але неефективним. Воно сьогодні спрямоване головним чином на те, щоб вилучити для фінансування бюджетних витрат максимально можливу частину національного багатства, яке постійно скорочується. Врятуватися від чиновницького регулювання сьогодні можна лише завдяки зрощуванню капіталу з державним апаратом і відповідно отриманню доступу до живильного джерела бюджетних коштів. Така, за визначенням генерального директора Міжнародного союзу українських підприємств Василя Волги, «політизація капіталу» робить неможливою дію традиційних ринкових важелів та переносить питання визначення пріоритетів розвитку в площину особистих стосунків підприємців та державних чиновників. Другим можливим виходом є відхід капіталу в «тінь». При цьому тіньовий капітал автоматично переходить у стан «ворогів держави», а отже влада знаходить підстави не для того, щоб виводити його на «світло», а щоб оголосити йому війну.

Намагання вплинути на «тінізацію» та «політизацію» капіталу без вирішення ключових проблем підприємців — поповнення обігових коштів та розширення внутрішнього ринку — в кращому разі зможуть просто змінити склад учасників цієї конкурентної боротьби, а в гіршому — призведуть до подальшої декапіталізації економіки.

Було б добре нагадати представникам національного капіталу адресну підтримку. Та визначити конкретну фізичну іпостась національного капіталу практично неможливо. На щастя, становище спрощує інша обставина: через слабкий платоспроможний попит, високі процентні ставки, значний податковий тиск, інші перешкоди підприємницької діяльності адресна підтримка жодних галузей чи підприємств не дасть очікуваного результату. Тому на першому етапі головним завданням має стати все ж зміна загальних умов капіталоутворення та стимулювання національного виробництва.

Така зміна мусить починатися із забезпечення обороту капіталів засобами обігу — грошовою масою та відповідної місткості внутрішнім ринком. Емісійна політика держави матиме мінімальний інфляційний ефект, якщо новоутворені гроші спрямовуватимуться на інвестиції в реальний сектор економіки. Значну роль, особливо — на перших етапах, тут мають відіграти державні інвестиції, а вплив на спрямування коштів приватним капіталом може бути забезпечений важелями податкової та кредитної політики. Така стимуляційно-патерналістська політика, справді, через певний час може призвести до традиційної капіталістичної кризи зростання. Проте це вже — тема іншої розмови.